stanislavskyi: (Капець мутанту!)
[personal profile] stanislavskyi
Операція “Баторій”-19
...В другій половині жовтня тисяча дев’ятсот сорок третього року в межиріччі Дніпра і Західної Двіни розгорнулося дійство, драматичне і швидкозмінне, як вистава у театрі.Недаремно ж бо, місцевість, де розгортаються бойовища, називається театром воєнних дій. Так само, як у театральній виставі тут є сценарій. Навіть не один, їх аж два: наш і ворожий. В цьому спектаклі задіяні десятки і сотні тисяч учасників: бійці і командири підрозділів, офіцери полкових, дивізійних, корпусних управлінь і штабів, працівники служби тилу. Тут два постановника – з радянського боку командувач 1-ї гвардійської армії комкор Пилип Голіков і з боку українського війська командувач Вісімнадцятої армії генерал-майор Степан Даниленко...
Перед наступом дивізії Вісімнадцятої армії – чотири територіальних з’єднання – розгорнули в чотири армійські корпуси і укомплектували повністю за штатом людьми, технікою і озброєнням. В склад двох армійських, тобто піхотних, корпусів: Шістдесят п’ятого моторизованого і Тридцять четвертого ввели рухомі з’єднання – танкову і механізовану дивізії. Саме вони стали тим тараном, який проломив радянську оборону і стрімким своїм рухом розсікли тили росіян від Прип’яті до Західної Двіни. Тепер задача наступу виконана і після звільнення Білорусі армії випадало витримати бойовище в “смоленських воротах”.
Але рухомі з’єднання Вісімнадцятої армії цієї ночі виведені в другий ешелон. Основний удар радянських військ – 1-ї гвардійської армії комкора Голікова і 30[i]-ї армії комкора Хоменко – прийняли на себе Двадцять перший і Сорок п’ятий армійські корпуси. А кожна радянська дивізія мала власні танки і введені в бій дві армії були посилені механізованими корпусами, – 30-а ж армія росіян мала в своєму складі ще й власну танкову дивізію, – та трьома-п’ятьма артилерійськими полками РГК.
Сили росіяни зібрали могутні та й влупили по українським мотопіхотним дивізіям з усієї сили, яку тільки змогли нашкребти. І мало хто зміг би встояти під таким нищівним ударом...
Але й нашим армійським, тобто, піхотним корпусам було чим відмахнутися.
До складу Вісімнадцятої армії в другій половині жовтня сорок третього року входять чотири об’єднання: Двадцять перший, Тридцять четвертий, Сорок п’ятий і Шістдесят п’ятий моторизований армійські корпуси і окремі частини: артилерійська гарматна бригада, гаубична бригада, інженерно-саперна бригада, важкий танкосамохідний полк, винищувально-протитанковий полк, полк ракетних систем залпового вогню БМ-33 “Смерч”, зенітно-артилерійський полк, автомобільний полк, батальйон зв’язку, понтонно-мостовий батальйон, батальйон хімічного захисту, рухомий ремонтно-відновлювальний батальйон.
Всього в Вісімнадцятій армії одна танкова і одна механізована дивізії, вісім моторизованих піхотних дивізій (на початок наступу було дев’ять, Двадцять сьому піхотну дивізію вивели зі складу армії після прориву до Рєчиці), сім бригад і тринадцять полків, що входять, як до складу корпусів, так і безпосередньо підпорядкованих командувачу армії: з них шість артилерійських бригад (720 гармат і гаубиць калібром від 127 до 178 мм., 96 мінометів калібром 160 і 54 240 мм), інженерно-саперна бригада, важкий танкосамохідний полк (62 важких Т-3 “Молот” і 24 важких самохідки СУ-155), винищувально-протитанковий полк (54 САУ “Рапіра-С”), п’ять полків ракетної артилерії (54 ПУ БМ-33 “Смерч”, 216 ПУ БМ-22 “Ураган”), п’ять зенітно-артилерійських полків. З повітря дії армії прикривають чотири полки винищувальної авіадивізії, її дії підтримують бомбардувальний і штурмовий авіаційні корпуси.
Головна ударна сила Вісімнадцятої армії Шістдесят п’ятий моторизований і Тридцять четвертий армійські корпуси. В складі Шістдесят п’ятого корпусу – Одинадцята танкова дивізія полковника Гетьмана (313 середніх танків Т-44, 246 бронетранспортерів, 78 САУ і 36 мінометів) і експериментальний 100-й механізований полк підполковника Якименка (31 важкий танк Т-10, 105 бронетранспортерів, 24 САУ і 24 міномети). В складі Тридцять четвертого корпусу – Шоста механізована дивізія полковника Козака (187 середніх танків Т-44, 410 бронетранспортерів, 108 гармат і 78 мінометів).
Головна вогнева сила – армійські і корпусні артилерійські бригади та полки.
Кожен корпус в основі своїй мав колишню територіальну дивізію, але особовий склад цих дивізій за рік війни з росіянами отримав потрібний бойовий досвід, бійці були обстріляні і загартовані в оборонних боях на Прип’яті. Там вони звели нездоланну для росіян оборону, таку саму потрібно було звести в “смоленських воротах” і на перший план виступають не тільки танки і гармати.
Шанцевий інструмент така ж зброя піхотинця, як і штурмовий карабін. Кожен боєць знав і свято дотримувався правила: індивідуальний окоп – персональна фортеця кожного бійця, мовчать кулемети і карабіни – працює мала піхотна лопата. Кожен боєць української армії мав при собі таку лопату.
Коли командир відділення дає команду: “Окопатися!”, то боєць починає рити землю там, де його застала команда і за тридцять хвилин відриває яму в тридцять сантиметрів глибиною, шириною в шістдесят і довжиною в два метри. Земля, викинута з ями, формує бруствер попереду. Це вже укриття для тіла і ворожі кулі будуть пролітати у нього над головою.
Коли боєць не стріляє, він буде рити окоп глибше і глибше. Спочатку окоп використовується для стрільби лежачи, потім – з коліна, потім, коли глибина окопу сягає 110 сантиметрів, боєць веде вогонь стоячи. Він весь час вдосконалює свою індивідуальну фортецю. Він маскує її, потім починає копати траншею до свого товариша ліворуч. За кілька годин під вогнем противника траншея з’єднує всі окопи відділення, потім окоп з’єднується траншеєю з окопами інших відділень, взводів, рот. Так за короткий час виникає неприступний для противника район оборони піхотного взводу, роти, батальйону, полку, дивізії...
Та ворога зупиняють не траншеї і окопи, його спиняють кулі і снаряди. Його зупиняє біглий вогонь десятків і сотень артилерійських стволів та злива куль з кулеметів та штурмових карабінів. Ніякі окопи без артилерійських стволів і великої кількості боєприпасів самі по собі противника не зупинять. Все це потрібно дати піхоті. І українська промисловість наситила піхоту своєї армії автоматичною зброєю та польовою артилерією. І вдосталь боєприпасів для стрілецького і артилерійського озброєння дала також.
...В піхотному відділенні вісім бійців. На його озброєнні легкий кулемет, ракетний гранатомет, шість штурмових карабінів. Взвод має три таких відділення, крім того, командир взводу має в своєму розпорядженні стрільця-снайпера. В піхотній роті три піхотних взводи і кулеметний взвод, в якому два відділення і шість універсальних кулеметів. Всього в роті 111 бійців і командирів, 6 універсальних ПК-40 “Сапсан[ii]” і 9 легких кулеметів РПК-40 “Малюк[iii]”, 93 штурмових карабіни АУГ-40[iv], 9 РПГ, 3 снайперські самозарядні гвинтівки і 6 пістолетів-кулеметів. Тактика бою піхотного відділення, взводу і роти будувалася навколо кулемета – основним завданням було знищення живої сили, а не захоплення рубежів. Щільність вогню була такою, що кулями можна було викосити всю траву на ділянці оборони піхотної роти.
Командир моторизованого піхотного батальйону в своєму розпорядженні мав мінометну батарею з шістьома 120-мм дульнозарядних мінометів (в батальйоні територіальної дивізії було 9 81-мм мінометів), артилерійський взвод з трьома протитанковими гармати “Стилет-Б”, два станкових і шість автоматичних гранатометів, шість зенітних спарених кулеметних установок ЗУ-2 калібром 13, 2 мм.
Командир моторизованого піхотного полку мав ще більше можливостей у винищенні живої сили ворога: артилерійський дивізіон з двадцяти чотирьох 87,6-мм гармат-гаубиць, протитанкову батарею з шести 75-міліметрових гармат і мінометну батарею з шести 120-мм нарізних казнозарядних мінометів.
Командир моторизованої піхотної дивізії мав гаубичний полк (54 114-мм буксировані гаубиці-гармати “Таволга-Б” або 48 САУ-114 “Таволга-С”), дивізіон протитанкових гармат “Рапіра-Б” і дивізіон РСЗВ БМ-11 “Вихор”.
За місяць перед наступом в Білорусі чотири дивізії армії були подвоєні, в результаті до початку наступу до бою були готові чотири армійські корпуси. Армійський корпус мав у своєму складі артилерійську бригаду, полк РСЗВ БМ-22 “Ураган” і батальйон важких танків Т-3 “Молот”.
Українській піхоті було чим зупиняти і нищити ворога ще на дальніх підступах.
І українська піхота зупиняла й знищувала противника біглим вогнем усіх цих засобів...
В наступі Двадцять перший і Сорок п’ятий армійські корпуси йшли за рухомими з’єднаннями армії і закріплювали успіх. Коли росіяни на Смоленщині завдали удару, ці два армійські корпуси були висунуті в перший ешелон і за короткий час – два-три дні – утворили міцну оборону, звівши польові фортифіковані райони. В пригоді стали доправлені аж до Орші на суднах Дніпровської флотилії збірні залізобетонні конструкції – за задумом, після виходу на лінію Смоленськ-Демідов-Веліж інженерно-саперні частини і підрозділи армії мали негайно почати зводити польовий фортифікований район – УР. Для цього кожен корпус мав власний моторизований інженерно-саперний полк, моторизовані піхотні дивізії – інженерно-саперні батальйони, кожен піхотний полк – інженерно-саперну роту, оснащені інженерною технікою. Основним завданням цих підрозділів було зведення польової оборони: риття траншей і окопів, побудова вогневих точок, бліндажів, укриттів, встановлення мінно-вибухових і дротяних загороджень. Коли настав час, вони впоралися з цим завданням, звівши в районі “смоленських воріт” непробивну оборону...
...За годину бронетранспортери оперативної групи командувача армії, тихо постукуючи дошками настилу, поминули міст через Березину і опинилися в розташуванні тилів третього батальйону 134 моторизованого піхотного полку Сорок п’ятої мотопіхотної дивізії.
Міст був зведений армійським інженерно-саперним батальйоном і мав зенітне прикриття. В круглих окопах дрімали, плащ-наметами накрившись, розрахунки зенітних кулеметних установок. До командного пункту довелося йти пішки – бронетранспортерам ходу далі не було. Пішли четверо: командир полку, генерал Даниленко, його ад’ютант і керівник оперативної групи. Спотикаючись в сутінках, спустилися в хід сполучення, довго йшли по ньому, потім звернули в окоп і, нарешті, дісталися командного пункту батальйону. Поряд знаходилися бліндажі командира батальйону і начальника штабу. Капітан Сташенко перебував у ротах, як повідомив начальник штабу.
Командувач армії йшов по траншеї і навколо були розкидані окопи, ходи сполучення, покраяні в десятках місць прямими влучаннями бомб і снарядів, безліч бліндажів були розбиті і дибилися розламаним накатником. З десятої години ранку, коли почалася перша атака, і до дев’ятнадцятої години, коли стемніло і все закінчилося, пройшло дев’ять томливих годин. Коли дивізія отримала наказ стати тут в оборону, полковник Кучерявенко постарався закріпитися на лівобережжі Березини особливо ретельно. Вся висота була перерита окопами, траншеями, ходами сполучення. В опорних пунктах взводів і рот були вириті численні нори і бліндажі для укриття бійців під час вогневих нальотів противника. Це звело втрати до мінімуму.
Коли б можна було накреслити криву наростання напруги в бою, то за цей день вона б шість разів стрімко злітала в гору, як температура у хворого на малярію, і стільки ж стрімко падала донизу.
- ...Триматися! Триматися!! Триматися!!! – Не записане в жодному статуті, це слово вимовлялося в цей день всіма, від рядового бійця до командувача Вісімнадцятої армії, у всіх частинах – в піхоті, артилерії, авіації, танкістами, на всіх ділянках оборони армії між Дніпром та Західною Двіною; його повторювали в зруйнованих окопах, на позиціях батарей, в палаючих танках; на поритих вирвами командних пунктах і в штабах. І на курних дорогах забитих військами, що до фронту тільки підходили, з уст в уста передавалося одне це слово. Його повторювали командири батальйонів, полків, дивізій і корпусів Вісімнадцятої армії. Це слово містило в собі батальйони, полки, дивізії і корпуси армії, яка проти москалів стала тут насмерть.
О десятій годині росіяни почали обстріл висоти з танків і приданих танкам гармат. Коли ж гуркіт артилерії зріс до крайньої межі, він раптом обірвався і під прикриттям танків і під безугавну кулеметну тріскотню росіяни пішли в атаку. В цю хвилину всі, хто дочекався, висидів, дотерпів в наших окопах, – всі припали до кулеметів та штурмових карабінів.
Деяким з росіян залишалося добігли до окопів всього лише десять, щонайбільше, п’ятнадцять метрів. Здавалося, ще секунда, – і вони проскочать цей прострілюваний наскрізь простір. Але вони не проскочили. Жах смерті огорнув тих, хто добіг, і в останню секунду змусив їх повернути назад.
Коли б кацапи не злякалися смерті, вони б добігли. Але вони повернули, і той москаль, який не був убитий, коли біг вперед, був убитий на зворотному шляху. Що ж, перша атака не вдалася і за годину все почалося спочатку. Але коли перший раз цей жах тривав трохи більше години, то вдруге він продовжувався більше двох годин. Шоста атака тривала чотири години – росіяни вирішили не лишити на висоті живого місця. Вся висота так були зрита снарядними і бомбовими вирвами, що коли б всі снаряди, міни і бомби вибухнули одночасно, на висоті ніхто б не лишився живим, жодна людина. Але вони вибухали в різний час і там, де щойно з гуркотом злітала в синє небо земля, вже лежали і стріляли бійці батальйону, а там, де розривався наступний, вже нікого не було. І тривала ця смертельна гра в хованки чотири години.
Все закінчилося тим, що коли наприкінці дня росіяни пішли в шосту атаку, із зруйнованих окопів піднялися чорні, напівзасипані землею, оглухлі бійці і, розстрілюючи впритул все, що опинялося перед ними, відбили й цю атаку. Даниленку ще не доводилося бачити стільки мерців на такому малому полі...
Бомби, фугасні і осколкові, великі, які залишали по собі вирви в три, п’ять чи шість метрів глибиною, і маленькі, які вибухали, ледь торкнувшись землі, з осколками, які летіли так низько, що скосили всю траву, яка росла на висоті; все це ревіло над головою на протязі довгих цих годин. Залізний вихор завивав на висоті і косив все живе, що на мить піднімало голову над поверхнею землі.
Весь цей день радянська авіація бомбила і артилерія їхня стріляла, а наші ховалися в окопах, потім росіяни переставали стріляти і йшли в атаку, а ми піднімалися і стріляли по ним, потім вони відступали, їхня артилерія знову починала стріляти, а наші артилерійські батареї, дивізіони і полки знову били по їхнім батареям, змушуючи ворожі гармати замовкнути, а наша піхота ховалася в окопах. І коли вони знову переставали стріляти і росіяни йшли в атаку, ми знову вилазили зі своїх нір та бліндажів і стріляли по ним. І коли їхні штрафники в черговий раз йшли в атаку, вони так і не змогли добігти до наших окопів.
І весь цей день кожен боєць на висоті, в окопі був пройнятий одним-єдиним бажанням: висидіти, дочекатися тієї хвилини, коли настане тиша і кацапи піднімуться в атаку, коли можна буде самому піднятися в окопі і стріляти по москалям. Ніхто не знав в наших окопах, що буде потім, але до цієї миті, коли можна буде піднятися і стріляти по росіянам, кожен бажав дожити, чого б там не сталося.
І коли о дев’ятнадцятій годині, в вечірніх сутінках, була відбита шоста, остання на сьогодні атака і настала тиша, і люди вперше промовили якісь інші слова, крім слів команд і страшної, хриплої, нелюдської лайки, які вони кричали, стріляючи по росіянах, – ці слова виявилися несподівано мирними...
...Ніч прийшла. Серед спаленого бур’яну валялися тіла вбитих росіян. І туга охоплювала серце при погляді на пориту вирвами бомб і снарядів землю, на розламані накати бліндажів. Карта війни, яка на столі штабного модуля в Бабиновичах лежала перед командувачем армії, тут гриміла, димувала і дихала людською кров’ю, життям і смертю. І Даниленко пізнавав вогненний пунктир прокресленого армійським оператором переднього краю, пізнавав товсті клини танкових проривів армії Голікова, відмічені кольоровими олівцями вузли нашої оборони і місця зосередження вогневих засобів армії.
Війна, яку генерал звик штовхати, раптом втягнула його в себе і він стояв тут, самотній солдат, приголомшений величезністю вогню і диму.
Так само стояли на цій висоті, дивуючись тому, що вижили в такому пеклі, солдати його армії...
...Дивізійні сапери постаралися на совість і бліндаж командира батальйону, змонтований з стандартних залізобетонних блоків УФС[v] і заглиблений на п’ять метрів в землю, був міцним та надійним.
- А добре в тебе приміщення, Тарасе Максимовичу. – Сказав командувач армії капітану.
“А раніше він мене тільки “фенриком” звав! Що ж, це добра прикмета!” – подумав Сташенко.
- Добре, товаришу командувач. – Вже вголос сказав він. – Коли бомба вдарить чи шестидюймівка поблизу шарахне, то тільки посуд на столі підскакує, а так більше нічого.
В бліндажі командира батальйону зібралися шість чоловік – батальйонна рада. На лавках, поставлених вздовж стіни, всідалися люди в куртках кольору хакі, дещо незграбно, сповнені власної гідності. Як майстри, намагаючись не брязкати-гримкотіти, ставили в куток свої карабіни і легкі кулемети. Це були виробничі збори, такі ж, які збираються на заводах чи польових станах. Але не металурги, не кравці, не хлібороби сиділи тут, не про хліб, пошиття одягу та виплавку сталі зібралися зараз говорити ці люди...
- Втрати великі? – Запитав Даниленко.
- Однієї роти майже немає, товаришу командувач. – Похмуро відповів комбат. – Москалі штрафників кинули в атаку прямо під свої снаряди. Тому й прорвалися на правому фланзі. А дві, як були...
Сержанти і фельдфебелі, що зібралися в бліндажі, кивнули, підтверджуючи слова капітана.
- Йшли по мінах, а за ними вже сапери їхні протитанкові міни зняли і слідом танки в наш тил рушили. Ми ледь встигли розвернути протитанкову батарею на зворотну директрису. Там їх всіх і спалили...
- Ну, я з цією манерою ведення війни москалями ще зимою і під Білгородом цього літа вже стикався... Звик... А для вас, очевидно, такий спосіб воювати по-російськи стався вперше...
Всі, хто зібрався в бліндажі, дружно закивали головами: “Еге ж, еге ж... Ці псявіри тільки так і можуть воювати...” Але невимовлене питання висіло в повітрі, і Даниленко мав висловитися.
- Я тут командний пункт змінив. – Сказав Даниленко. – Раніше там командний пункт дивізії був, я вирішив перенести КП армії ближче. Завтра вони сюди, тобто, на вашу дивізію головний удар направлять. А ми не відступимо. Це сьогодні всі відчули – я знаю: і ви, і ваш комбат, і я, а, головне, москалі відчули, що відступати ми не будемо. Так я це відчуття у людей власним перебуванням тут, на цій висоті, яку ви росіянам не віддали сьогодні, закріпити хочу. І завтра не віддасте... Розумієте?
- Розуміємо. – Оглянувшись на своїх бійців, сказав Сташенко. – Але це не за Статутом...
- Знаю, що не за Статутом. – Перебив комбата генерал і нахмурився. – Так потрібно.
- Дозвольте запитати, товаришу командувач? – Підняв руку, як на уроці, молодий круглолиций сержант. Даниленко кивнув, дозволяючи. Представився, хоч командувач армії пам’ятав його ще по боям на Прип’яті. – Сержант Юрченко. Що завтра буде: бій чи тиша?
- А як ваш комбат думає? – Обернувся до Сташенка командувач армії.
- Боюся, що тиша, – подумавши, відповів капітан, – боюся, що завтрашнім ранком спробують потикнутися туди, де оборона слабша. Можуть вдарити по 133-му полку дивізії чи по 135-му. Але коли вони тут повторять, то і ми тут повторимо. Хоч штрафників на висоту кинуть, хоч танки. Ми їх били і будемо бити. І ніякі танки росіянам не допоможуть. – Сташенко помітив, як миттєвий усміх ковзнув по обличчю генерала. – Я не хвастаюсь, товаришу командувач. У мене в батальйоні дванадцять кілометрів одних окопів вирито та траншей. Завтра, коли розвидниться, побачите: один танк росіян до мого командного пункту всього п’ятдесят метрів не дійшов. І нічого! І став та й стоїть, як миленький. Там де йому належить стоїть...
Потім говорили інші. І це було схоже на обговорення десь на польовому стані чи в комірчині заводського майстра важкої, небезпечної, проте звичної і необхідної роботи. Говорили про те, що вже зроблено і робиться. І про те, що ще необхідно зробити, щоб виконати роботу добре.
- Я розумію, товариші, що ви хочете знати. – Підвів підсумок командувач армії. – Раз завтра на дільниці вашої дивізії москалі нового удару завдадуть, то чи не було б доцільним посилити цю дільницю? Пропозиція законна, але для розуміння дій командування армії, і моїх дій, зокрема, я хочу, щоб ви якоюсь мірою відчули, що має відбутися в скорому майбутньому... Коли я вам скажу, що в мене немає для вашої дільниці батальйону, полку чи дивізії, то це буде неправдою: дивізія в мене є.
Сташенко – він міг дати голову на відріз, що і його бійці також – подумав: ось зараз генерал скаже те, що зазвичай говорять в таких випадках. Що резерви є, але є ще величезний фронт армії від Дніпра до Західної Двіни і його можна захистити, лише маючи під рукою вільні війська.
Але генерал нічого цього не сказав. Він лише поклав на стіл руки і зчепив їх звівши разом.
- Ось. – Сказав Даниленко і в голосі його було торжество. – Ось. – Повторив він.
Рух його долонь назустріч одна одній був такий чіткий і ясний, що ніхто нічого не сказав.
- Ви так думаєте? – Звів погляд на командувача армії командир батальйону.
- Так, я так думаю. – Мовив генерал. – І це все, що я вам поки можу сказати. – Додав він після паузи. – Тому все залежить від того, як ви зможете протриматися. Ваш батальйон, капітане Сташенко...
- І весь полк. – Звернувся вже до командира 134-о полку генерал. – Вам потрібна поміч армії?
- Ні, ми так питання не ставимо, товаришу командувач. – Поспішив запевнити майор...
...Ніч пройшла. Починався новий день і війна готувалася щедро – по самісінькі вінця наповнити його димом, молотим в щебінь каменем, стовченою в порох глиною, перепаленим у вогні смертоносним рваним залізом, понівеченим людським тілом і брудними скривавленими бинтами. І знову протяжний крик штрафної російської піхоти буде лунати: а-а-а-а-а... І буде в цьому крикові щось не стільки грізне, скільки тоскне і печальне, ніби душа прощалася з усім, що їй дороге, ніби намагалася докричатися до рідних, аби вони почули востаннє голос батька, чоловіка, сина, брата... А позаду були такі ж самі дні. І нічого вже не буде в світі крім цієї зораної безжальним залізом понівеченої землі, крім бездонного неба у вогні...







[i] 30-а армія – сформована в вересні 1942 року з частин прикордонних і конвойних військ НКВС. Склад: 119-а, 242-а, 243-а, 251-і мотострілецькі дивізії НКВС, 51-а танкова дивізія. Командувач армії комкор Хоменко Василь Афанасійович.
[ii] ПК-40 “Сапсан” – універсальний піхотний кулемет, використовується на сошках, на легкому станку, в танковій або бронетранспортерній установці, на зенітній тринозі. Калібр – 8,6 мм., живлення з металічної нерозсипної стрічки з розімкнутою ланкою, яка збирається з секцій на 50 набоїв кожна. Довжина – 1173 мм., вага (кулемет/станок) – 8,5/4,5 кг., (танковий варіант – 10,5 кг з важким стволом), темп стрільби – 650 пострілів на хвилину (танковий варіант – 780 пострілів на хвилину).
[iii] РПК-40 “Малюк” – ручний піхотний кулемет. Легкий кулемет, калібр – 6,35 мм., довжина зі стволом 621 мм – 1090 мм., вага – 5,15 кг., темп стрільби (стрічка/магазин) – 650/900 пострілів на хвилину, живлення комбіноване – стрічка з ланками на 50 набоїв або чотирирядний магазин на 40/60 набоїв. При використанні магазину пилезахисна шторка перекриває вікно подачі стрічки, при стрічковому живленні шторка перекриває вікно приймача магазину.
[iv] АУГ-40 – штурмовий карабін. Калібр – 6,35 мм., довжина зі стволом 415 мм – 660 мм., вага – 2,8 кг без магазину, темп стрільби – 560 пострілів на хвилину, магазин чотирирядний на 40 або 60 набоїв.
[v] УФС – комплект уніфікованих залізобетонних фортифікаційних споруд, призначений для завчасного фортифікаційного обладнання польових укріплених районів. Прийнятий на озброєння в 1938 році, в комплект входять 10 типів фортифікаційних споруд. УФС-2 – сховища для особового складу, УФС-4 – вогневі споруди з різними варіантами закриттів, УФС-5 – вогнева споруда з танковою баштою, УФС-7 – споруда для управління і зв’язку.

Profile

stanislavskyi: (Default)
stanislavskyi

April 2017

S M T W T F S
       1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 23rd, 2017 04:53 pm
Powered by Dreamwidth Studios