stanislavskyi: (Капець мутанту!)
[personal profile] stanislavskyi
Операція “Баторій”-18

...Під вечір четвертого дня після зустрічного бою з танковим батальйоном росіян командира важкого танку Т-3 “Молот” під номером двадцять сім старшого сержанта Іванька викликали до командира роти, повернувся він весь червоний, як варений рак, і скуйовджений, як горобець після бійки.


- Шикуйсь! – Прошипів він розсердженим гусаком своєму екіпажу, і коли четверо підлеглих вишикувалися біля машини, командир танку, пройшовся вздовж нечисленного строю.
- Йдемо у бій, хлопці. Машину заправити і прийняти боєкомплект! – Більше Іванько нічого не став пояснювати, тільки всі й без цього зрозуміли, що вільне тилове життя, до якого призвичаїлися, поки машина ремонтувалася, і до якого якось звикли за ці три неповні доби, закінчується.
Прийнявши і протерши снаряди, всі, крім старшого сержанта, якого знову викликали до ротного в заводоуправління, пішли в заводську лазню, де вимили заляпані снарядним мастилом руки і нашвидку випрали комбінезони. Одяг висихав у сушарці, а екіпаж топтався біля машини і висловлював здогади, куди підемо і чого їм чекати від долі. Та ще Лялько зітхав гірко, зауваживши, що вечеряти їм не доведеться...
Однак довго гадати не довелося, здалеку долинув шум: заводили танкові дизелі і цей гул став наближатися. З-за корпусу ковальського цеху Іванько з’явився і здалеку енергійно крутнув рукою: “Заводь!” Мимо, по розмочаленій гусеницями заводській бруківці, заповнюючи проміжок між цехами клубами спаленої солярки, вже гуркотіли три “Молоти”. Іванько тільки гукнув і його ледь-ледь почули в тому гуркоті:
- В машину! На дорогу до Любавичів! А там куди, я скомандую...
За хвилину важкий танк, гребнувши гусеницями по бруківці, вискочив на дорогу. Більше години, майже півтори, йшли в колоні інших машин. Крізь триплекси Іван Литвиненко нічого не бачив, крім корми танка, який курів пилюкою попереду, та дерев на узбіччях, що мигтіли обабіч дороги. Потім Іванько взяти ліворуч скомандував, якимось лугом вже на самоті йшли, проломилися крізь негустий лісок і машина вимчала на лисий пагорб. Попереду виднілася ділянка дороги, що оминала невеличке озеро, – можливо, то було болото, – мимо того самого ліска, який танк щойно проминув, і пропадала за очеретами.
Коли спустилися з пагорба, Іванько наказав зупинитися. Командир вискочив з машини, пробігся вздовж спадистого схилу, що заріс всяким рідким підліском та дрібним чагарником.
- Ну, запорожці-сіроманці, тут, по всьому, наш бій останній і буде. – Від цих слів командира у кожного по спині холодок пройшов. Ніколи ще екіпаж не бачив свого командира таким: щоки ввалилися, рот перетворився на вузьку щілину і говорив він, здається, губ не розтуляючи. І очі блискали гостро, пронизливо і було щось в його зовнішності нестримне, нищівне.
- За даними розвідки, тут кацапи, курви мами діти, на наші позиції рухатимуться. Зібрали-таки силоньку, падлюки. Наша задача буде простою, як рейки залізниці: по цій дорозі, – сержант махнув у бік озерця, – не пропустити жодного танка москалів. Скільки б їх тут не рухалося...
- На цій дорозі цілий танковий батальйон їхній поміститься. – Промовив Антон Горошко. – Що ми однією машиною? – Це крутилося на язику у кожного, але ніхто не наважувався говорити першим.
- Скільки б їх не було! – Слова сержанта ледь продиралися крізь щілину губ. – Я сам... сам цю ділянку вибирав. Ми їх тут і намолотимо... Га, Іване Юхимовичу?
- Як вийде... – Романченко глянув на сонце, що опускалося за горизонт, ніби прощався з ним. І всі мимоволі глянули туди ж. Потім поправив один вус, інший. І сказав впевнено. – Постараємося, чого там.
- Взяти лопати, танк закопати. – віддав розпорядження Іванько.
Окоп рили до темряви, скинувши комбінезони і куртки. Солоний і брудний піт виїдав очі, змахували його, тільки це було даремним. Коли окоп був готовий, сержант особисто перевірив бойові механізми, Литвиненко світив йому переноскою. Все було справним, крім ролика ведучого котка, який лопнув. Але це означало всього лиш, що відпочинок екіпажу почнеться на півгодини пізніше. Вже в ранніх сутінках Іван Литвиненко завів машину в земляну щілину, замаскували танк нарубаним гіллям з ближнього чагарнику. Послухавши мотор, поки “двадцять сьома” спускалася на дно земляного стійла, Іванько відмітив, що дизель працює, як швейцарський хронометр, і копирсатися в ньому більше немає потреби.
Потім Антон Горошко разом з Гришею Ляльком збігали до лісу, принесли кілька молодих деревець, їх вкопали в три ряди перед танком, щоб вони, не заважаючи огляду і обстрілу дороги, маскували машину. Коли все було виконано, Іванько вийшов на дорогу, ще раз по-хазяйськи обдивився все. Потім вернувся і наказав дістати недоторканий запас. Але їли всі кволо, втома давила на плечі. Навіть теплий, на подив, жовтневий вечір не надихав екіпаж бадьорістю. Думки про завтрашній бій не давали спокою і заважали насолоджуватися осіннім угасанням природи.
- Спати всім. Лялько, дивись за дорогою. О третій годині мене розбудиш. – Наказав командир.
- А яке сьогодні число? – Згадав Іванько раптом, не звертаючись до когось особисто.
- Двадцять четверте закінчується, – відповів із сутінок заряджаючий і підніс переносну лампу до його обличчя, почувши незнайому нотку в голосі командира танку, – не вечеряли сьогодні вчасно, ось воно тобі й здалося, що деньок цей тиждень цілий тягнеться... а що?
Старший сержант посміхався задумливо, з такою недовірливою прискіпливістю вглядаючись в темну глибину лісу, що всі мимоволі оглянулися туди ж само.
- Ні... це добре. – Невизначено сказав Іванько.
Він першим ліг на брезент, розстелений на моторному відділенні і миттєво заснув...
...Прокинувся він сам, за якусь мить до того, як радист підійшов до машини.
За хвилину Григорій хропів на всі заставки, і Іванько лишився на самоті. Нічні сутінки ховали ліс, болітце, дорогу і саму “двадцять сьому”. Танк стояв в земляному окопі, врівень з баштою. Обриси машини округлювала пітьма і ходові чорноробові частини були приховані цією темрявою. Нічого не можна було розгледіти в тому мороці, але Іванько бачив машину всю, ніби при світлі полуденного сонця. Мало нинішня його “двадцять сьома” нагадувала ту, першу машину, яка два з половиною місяці тому лишилася там, на березі Осколу. Та “двадцять сьома” була стара; чотири жарких місяці вона не виходила з боїв, коли пил та жара вдесятеро швидше зношують механізми, а війна розхитує танкове серце незгодами бранного життя.
Життя танка на війні коротке. Танк на війні завжди працює на межі і за межею можливостей металу, конструкції, завжди в екстремальних умовах. Танк, а король танків – важкий танк особливо, несе на собі неймовірну кількість броні, агрегатів і механізмів, озброєння і боєприпасів, він йде крізь багнюку та пісок, в жару і мороз, на його шляху каменюки та болото, його кидає на цій дорозі по ямах та вибоях. І на такій дорозі кожна секунда може для танка стати останньою. А тому механік-водій то на максимальних обертах двигуна з місця рве, то гальмує, то різко і несподівано розвертає, і знову жене багатотонну машину на весь мах поршнів надпотужного мотора. В бою б’є танк лобом своїм броньовим автомобілі вантажні і паровози, вагони і легковики, ламає стіни та столітні дерева, руйнує мури, чавить людей і машини... Танк в бою б’ють з усіх боків, протитанкова артилерія по броньовій шкірі його лупить і великокаліберні кулемети періщать, його намагаються осліпити стрільці і снайпери, на нього сиплються гранати та пляшки з сумішшю запалювальною... Танку на війні дістається чи не найбільше. Ось чого на війні вік танковий короткий...
Нинішня “двадцять сьома” всього місяць тому вийшла з складального цеху київського танкового заводу, вона була мало обкатаним новачком, який не скуштував ще дзвінкого до щему і п’янкого натхнення бою. Вона нічого не вміла і люди допомагали їй, екіпаж ділився з нею частиною свого живого тепла і брав взамін частину її невразливого спокою. За десять днів війни бойове життя невпізнанно змінило машину. Після бою з танковим батальйоном росіян нічого грізного не залишалося в “двадцять сьомій”, крім напису крейдою на башті: “Бий нечисть кацапську!”, снаряди “тридцятьчетвірок” збили з броні всі ящики і коробки, зенітний кулемет зірвало з турелі і відкинуло на півсотні метрів, ледве упізнали його в залізі тому покрученому. Головка прицілу і спостережні прилади були розбиті прямими влучаннями і осколками, поручні на башті погнуло і порвало силою вибухів. Гострий, як кинджал, весь в зазублинах осколок пробив ствол танкової гармати, позбавивши можливості витратити до кінця танковий боєзапас. Але баштова броня в сто десять міліметрів витримала всі удари тридюймових молотів, екіпаж залишився неушкодженим.
Після того бою башта годилася лише на переплавку, а танк можна було використовувати тільки, як броньований тягач. Та обіцянку зампотєха видати нову машину екіпаж зустрів такою похмурою мовчанкою, що ніхто не зважився розлучити цих людей з їхньою машиною. “Двадцять сьома” лишилася в строю.
На танкоремонтну базу вона прийшла своїм ходом. Бойова біографія танка була написана на його броньовій шкірі. Так, вм’ятина на лобовій плиті біля люку механіка-водія була отримана під Могильовом, довга борозна вздовж лівого борту – після форсування Березини, був випадок – “двадцять сьома” поверталася і на буксирі тягача... Бій на смоленській рівнині, коли “двадцять сьому” клював у півсотні дзьобів танковий батальйон росіян, залишив десятки великих і малих відмітин на башті. Їх налічили дев’яносто дві рівно. “Нехай добирає до сотні!” – вирішили танкові командири. І перед тим, як почати роботу, старі робітники довго і шанобливо читали короткий родовід, де кожен бій залишив свій шалений і незгладимий розчерк. Один з майстрів, сам солдат-гетьманець, який з вісімнадцятого по двадцять третій рік відстоював свободу і незалежність українського народу і Української Держави від російських загарбників, і батько п’яти танкістів, мовчки скинув картуза з лисої голови. То була найвища нагорода танку...
Похвала танку означає похвалу її екіпажу і, в першу чергу, її командиру. Війну Сашко Іванько починав навідником на тій, ще першій “двадцять сьомій”. Тоді в бій з ним йшли інші і нині їхні імена міг назвати повністю тільки він один, і як же ж йому бажалося часом побенкетувати з ними коли-небудь потім, після війни, за дружнім переможним столом!
Батальйон майора Свірьопкіна в той же день поніс значні втрати і побиті машини разом з екіпажами чекали своєї черги на ремонт машини. Тому ремонт “двадцять сьомої” закінчили швидко, та й робили його, до речі, також дуже злі на москалів люди. Нова гармата грізно стриміла з бійниці, відрегульований мотор міг без утоми носити машину по становищам ворога. Крім гармати замінили приціл і прилади спостереження. На третій день танк був готовий до бою за поліські ліси й поля, за донецькі терикони, “за лани широкополі, за Дніпро і кручі...”, за землю, яка народила його метал, за майбуття своїх творців і воїнів...
Прокинувся екіпаж від того, що раптом загойдалася земля. Танкісти скочили, в перші секунди не розуміючи нічого. Стояв неймовірний гуркіт та виття снарядів та ракет, наших, з установок залпового вогню. На тому боці, де пізно ввечері злітали в небо ракети, горіла по всьому горизонту заграва, в відблисках її багряно-червоних важко і ліниво клубочилися чорні хмари, безперервно бухали вибухи. Екіпаж вже стояв на танку, вдивлявся в край неба на сході. Там, в правій частині горизонту раптом високо спухли криваво-чорні пухирі, їх прорізали вогненні смуги, потім над зубчастим небокраєм весело затанцювало полум’я.
- В склад пального їм влучили. – Сказав Романченко.
Так само, як восени сорок другого і нинішньою зимою, українська авіація і артилерія полювали за базами і складами пального в радянському тилу. Позбавлений рідкого палива, наступ росіян гальмувався.
- П’ята... за сім хвилин шоста година... – Старший сержант глянув на циферблат свого годинника. Він обернувся до екіпажу, пояснив у чому справа. – Наші луплять... Артпідготовка. Значить, почалося!
Неймовірної сили артилерійська канонада стояла ще хвилин тридцять, потім разом все стихло. Десь збоку ще глухо вовтузився артилерійський грім, у відповідь кілька залпів дали радянські батареї. На слух – дивізійні тридюймівки. Проте й вони вроздріб постріляли хвилини три-чотири та й замовкли. Тиша настала мертва, глуха, від неї давило боляче у вуха. І коли б не горизонт, який палав в непевній темряві світанку, можна було б подумати, що неймовірний артилерійський гул їм тільки примарився, наснився. Тільки ж заграва на горизонті не лишала у екіпажу жодних сумнівів: скоро, дуже скоро станеться бій!
- По місцях, хлопці. – Тихо і ніби неохоче сказав Іванько.
Чекати недовго довелося.
Над землею примарно розгорявся світанок, над озерцем, над очеретами піднімався білий ранковий туман. Все це екіпаж бачив в оглядові прилади і навіть вчувався качине крякання. Але це тільки вчувалося – ніякі качині голоси долинути до танка не могли, тим більше, пробитися крізь броню всередину.
Дуже скоро туман над очеретами почав густішати, ставав щільно-білим, потім заголубів і несподівано осяявся ніжно-рожевим світлом. Він піднімався вгору, несподівано мінливими стовпами і стовпи ці були живими, вони колихалися, це потягнув над озерцем вранішній вітерець легенький. Вже зовсім розвиднілося, коли над водою десь збоку бризнуло сонце, ковзким навскісним промінням засяяло воно сліпуче на верхівках очеретів, відбивалося в листі осикових гайків, що товклися на протилежному березі озерця.
І знову тиша вибухнула, з того і другого боку забухали гармати, а потім стало чути, як заревіли над головою люто, загрозливо літаки. І це були чужі літаки, вони відрізнялися глухим натужним ревом...
...Литвиненко і куняти почав, очікуючи розвитку подій. Тепер його діло маленьке, заводити машину доведеться не скоро... коли взагалі доведеться. Лише як гримнув баштовий люк він стрепенувся і зрозумів, що куняв недовго, якусь хвилину, бо верхівки очеретин так само сяяли в промінні сонця.
- “Береза-двадцять сім”, в вашому напрямку рухається колона танків. – В шоломофоні металічно проскрипів незнайомий голос. – Бачу стовп пилу. Йде на вашу дорогу.
- Зрозумів. – Відповів командир танку. Екіпаж був на місцях і зараз мало початися те, задля чого вони тут всі і опинилися. “Тут наш і бій останній буде...” – згадав Іван вчорашні слова старшого сержанта. Йому захотілося, нестерпно, аж до сверблячки в долонях захотілося натиснути на кнопку стартеру, відчути дрож семисотсильного дизеля і кинути танк, слухняну машину вагою в півсотню тонн, назустріч тому стовпу пилу, який рухався на них. Що там на дорозі? Можливо, вантажівки з москалями? Колона артилерії? Захрустіли б під гусеницями тільки їхні кістки та їхнє залізо! Або радянські танки? Ну, та все одно...
Невдовзі вони побачили той стовп пилу, про який повідомляв невідомий спостерігач. Спочатку на дорогу вилетіли троє-четверо мотоциклістів. Вони летіли стрімко, б’ючи короткими чергами по кущам вздовж дороги. На відстані ста метрів за ними рухався броньовичок, уступом – ще один.
- Командире! – Жалісно скрикнув Горошко. – Товаришу старший сержант! Ну?
- Я тобі дам! – І командир раптом злостиво вилаявся, чого собі не дозволяв раніше ніколи. – Мовчок у мене! Постав кулемета на запобіжник! Романченко, Ваня, ти зрозумів?
- Добре, добре, не лайся, командире. – Буркнув навідник. – Все в порядку.
- Сьогодні, хлопці, буде нам роботка! – Тепер в голосі командира вчувалася радість. – Лялько, Горошко! Тільки встигайте обертатися. Змокнете зараз у мене. Рушники приготуйте, вуса обтирати.
- Нічого, ми звичні. – Пробурмотів у відповідь заряджаючий.
Поки йшла вся ця розмова, мотоциклісти і броньовики промчали дорогою. Пил, піднятий ними, повільно осідав. Але до кінця розсіятися він не встиг, коли з-за лісу на повороті дороги з’явився перший радянський танк, слідом за ним другий, третій, четвертий...
До того, як танки повертали, розгледіти можна було тільки головну машину, всі інші зливалися в суцільну сіру стрічку. За кожним бив у небо високий курний стовп. Гусениці, корпус, башта – димна сіра пелена ховала все. Отой пил видавав колону, проте ця обставина, очевидно, не турбувала росіян. Танки, – були це важкі КВ-2 з шестидюймовими гаубицями в здоровенних, як хата, баштах, – не поспішали, виповзали з ущелини лісової неквапливо, і рух їхній від цього здавався особливо грізним і нищівним, біда уявлялася неминучою, а оскільки розгледіти приховані пилом деталі не вдавалося, уява й малювала казна-що...
- Ну, Романченко... – Прохрипів у шоломофоні голос командира. – Іване Юхимовичу, дорогий...
- Та знаю, кого вмовляєш! – Обірвав навідник. – Грицько, Антоха, щоб вправно мені, без поспіху!
- Впораємося. – Буркнув Горошко, кидаючи перший бронебійний на лоток подавача.
Радянські танки виповзали з-за повороту. Все повзли і повзли, і здавалося, що їм не буде кінця. Вони йшли поротно, по п’ять машин купно, – всього двадцять один танк, – дорогою рухався важкий танковий полк[i] прориву. Внизу Литвиненко чув, як працює, джеркочучи підшипниками, поворотний механізм башти – Романченко тримав на прицілі головний танк росіян. “Не встигне, зараз москаль сховається за гайком... Он вже дев’ятнадцятий виповзає, двадцятий, двадцять перший...”
...Іванько підкрутив різкість командирського приладу спостереження. Тепер картинка виглядала ясно, деталі проступали чітко, як на фотографії.
- Іване Юхимовичу, – промовив Іванько, – приготуйся... Не поспішай... Так, так, так. По комуністичному ворогу, по кацапським загарбникам, по нелюдам московським...
Слова “вогонь” екіпаж двадцять сьомої не почув. Від пострілу “Молот” гойднуло на торсіонах, і за мить танкісти побачили, як з боку переднього ворожого танку спучився жмут вогню і диму. Сержант Іванько в цю мить глянув в кінець колони і тому проґавив влучання снаряду. І в перший момент подумалося – мимо! Однак передній КВ крутнувся, став впоперек дороги, гойднув своїм товстим коротким стволом і завмер. Танк, який йшов щільно за першим, став обходити підбиту машину, швидкості не збавляючи, але знову  прогримів танковий грім, відгукнувшись у кожному з танкістів – у мізках, у кістках, у кожній клітині. “Молот” гойднуло віддачею танкової гармати і під тим, другим КВ, кресонуло з-під котків вогнем.
І хоч Іванько знав, яка це сила – 114-міліметровий бронебійний, але з першим КВ ніби нічого не відбувалося, стояв непорушно і другий танк, Сашко чекав справжнього вогню й диму, але секунди спливали, танк стояв, ніби нічого й не трапилося і старший сержант вже змирився з невдачею, гадаючи, що танк ось-ось рушить і поповзе мимо підбитої першої машини далі по дорозі. Але тут з башти висунувся танкіст і став вивалюватися, сповзаючи вперед руками і хапаючись ними за поручні на башті, нарешті він звалився на землю і поповз далі на самих руках. Що там у нього сталося з ногами, Іваньку знати було не дано, та не важко було здогадатися, що дісталося їм гарно, бо кацап волік їх, як дрючки; він повз і без упину кричав, можливо, одне тільки “а-а-а!”, коли зважити на те, як рот перекошений був у нього. Але до танка той крик не долітав: відстань, як-не-як, чимала, вірних півкілометра набереться, та й танки там ревли, два десятки могутніх танкових дизелів. З танку більше ніхто не виповз, а потім над ним височенний вогненний стовп здійнявся і після цього рвонули боєприпаси, так, що від танку залишився тільки низ корпусу та гусениці.
Перший танк вже лизали маленькі язички полум’я, а за хвилину ніби враз всі люки в ньому відкрили – з танка повадив густий масний дим. Дорога на захід була наглухо закупорена.
- Так, тепер в хвіст колони! Он, хвостатий рачкує, зараз вшиється, гад! – Закричав Іванько. – Чого ти чекаєш? Крутися швидше, он в середині, на нас гармату розвертає!
- Ну, раком стояти москалі, курвині діти, природою приречені. – Спокійно сказав Романченко. І закричав сердито на заряджаючого з стрільцем-радистом. – Лялько, Антоне, чого копирсаєтеся?!!
В тертій раз гримнула гармата. І задній радянський танк перестав рачкувати, ніби передумав. В нього ще вистачило сили розвернути башту і вистрілити кудись в напрямку пагорба. Снаряд вибухнув далеко збоку. Наступний снаряд “Молота” зірвав башту КВ і відкинув її по той бік дороги.
Від п’ятого снаряду спалахнув ще один кінцевий танк. Він в момент вкрився полум’ям, як скирта сухого сіна. “От зараза, – подумав схвально Литвиненко про навідника – знає ж свою справу!”
Грім танкової гармати злився з безладним тріском кулеметної стрілянини. Кому належало, той вже повалився навзнак, а іншим росіянам ще дано було якусь секунду чи хвилину довше спостерігати, як, сполохана, метушилася над лісом галчача розвідка. Денне світило відірвалося від горизонту, полізло вгору, заливаючи все внизу своїми життєдайними променями. Тільки ж на землі мова йшла зовсім не про життя...
Так почалася війна в цьому ранковому затишші...
Сонце вже давно, ніби великий червоний поплавок, гойдалося серед димних хвиль, які накочували з землі та неба. Самотній український танк був закопаний на пагорбі в землю, гарячу, розігріту бомбами і снарядами, можливо і цим, по-літньому пекучим сонцем, ніби й не жовтень місяць закінчувався. Сонце ховалося за димами, які затягли густою пеленою все небо, і в броню густо торохтів свинцевий горох...
- Товаришу старший сержант! – Вкотре благав Іванька стрілець-радист. Командир танку заборонив йому стріляти з закритої кулеметної установки по радянським танкістам. Кулемет потрібен буде тоді, коли росіяни наблизяться до танка, щоб перебити гранатою гусеницю, або підпалити машину. Працював тільки спарений з гарматою кулемет. Однак Романченко стріляв з нього так рідко!
- Мовчати! Берегти набої! Вони ще нам згодяться! – Рикнув командир. – Що нам ці москалі!
Коли на дорозі палали вже півтора десятка радянських важких машин, по броні гримнуло оглушливо, із дзвоном, і дзвін цей ще не стихнув у вухах, як в броню башти вдарив ще один снаряд.
- Засікли, наволоч! Романченко! Спробуємо зараз шістнадцятого... А, дідько, ні біса не видно! – Дим, що стояв від підбитих на дорозі радянських танків щільно закривав нерухомі машини. Здійнятий вибухами пил і дим спаленої вибухівки накривав сизо-бурою шапкою й пагорб, де була обладнана позиція “двадцять сьомої”. Це позбавляло видимості і радянських навідників, однак танкові гармати КВ били просто навмання, вибухи бухали навколо “Молота”, по броні стукотіли осколки їхніх снарядів і земляні грудки.
- Спробуємо... Снаряди закінчуються, – доповів навідник, – три бронебійних всього залишилося... тільки три.. Майже все вистріляли. До гармати он, не доторкнутися, аж фарба вся відстала...
В танку було димно, гармата стріляла так часто, що компресор не встигав пробувати канал ствола і вентилятори в башті не справлялися з пороховими газами. З сорока двох снарядів боєкомплекту взяли тільки два осколково-фугасних, тепер з чотирьох десятків бронебійних тридцять сім вже вистріляли. І ця обставина тривожила командира танку.
Раптом укритий в окопі танк підкинуло. Литвиненка боляче приклало лобом до краю люка, всіх, хто був в башті, кинуло вниз, з гнізд посипалися коробки з кулеметними стрічками, торохнули дзвоном тривожним порожні гільзи в боєукладці, один тільки навідник втримався у своєму крісельці.
- Бомбою це нас... Ледь не пряме влучання... – Промовив Горошко. – Випадково, можливо?
- Ага, випадково! Дідька лисого! Повідомили авіації про нас по радіо... – Іванько витер обличчя, глянув на руку: на долоні залишилася кров. Раз за разом, то зовсім поряд, то трошки далі вибухали бомби, струшуючи землю. – Весь пагорб розриють, заважає він їм... Ну, всі по місцях!
Танкові гармати росіян били тепер рідко, з двадцяти одного ворожого танка на дорозі стріляли тільки шість, інші горіли або просто мовчали, покинуті екіпажами. Радянські танкісти поливали український “Молот”, який нерухомо стояв в окопі, зі своїх ППШ і знятих з танків ДТ.
Гримнула танкова гармата, танк в середині колони огорнувся сірою хмарою, потім з нього повалив чорний дим. З баштових люків полізли москалі. Раптом на дорозі поверх щільних басм диму, пропорюючи їх, злетіли вгору вогненні кулі, земля здригнулася, потім ще раз, і ще раз. Це вибухали на власних снарядах ворожі танки.
- Антон, що там наші? Спробуй зв’язатися, доповісти обстановку... Скажи, що з двадцяти одного п’ятнадцять... ага, вже шістнадцятого підбили. – Прокричав Іванько, так, ніби переговорний пристрій не працював. – Потрібно виповзати з цієї нори, хлопці... От дідько, нічого не видно!
Після цього вигуку настала тиша, миттєво стих гуркіт бомб і снарядів, росіяни навіть перестали стріляти зі своїх пістолетів-кулеметів. Тиша ця оглушила сама собою, ніби в танк влучила бомба.
- Командир, – закричав зі своєї нори стрілець-радист, – “Клен” передає: “Шторм-шторм-шторм”!
Знову гримнула гармата “Молота”, потім ще раз. І на дорозі побільшало на два вогнища.
- Ну, слава тобі... – Іванько ледь не перехрестився. “Клен” – це був позивний штабу Сорок п’ятої мотопіхотної дивізії. – Все, відходимо, хлопці. Ми своє зробили! Іванку, заводь! Поїхали!
Танк важко, як ведмідь з барлогу, виліз із земляного укриття. Попереду, крім диму, який стелився понад самою землею, нічого не було видно. Дим пластами, як вата, купчився між чагарниками. Ледве танк виповз з окопу, затріщали радянські ППШ, застукотіли об броню їхні кулі, але всередині тріск той обертався на глухуватий безвинний шелест. “Двадцять сьома” мала намір прорватися по прямій, та ДТ танковий з кущів збоку застукотів і довелося зробити невеличкий крюк, аби покарати дурня за безглузду трату набоїв.
Гармаші вцілілих на лісовій дорозі танків відсалютували з запізненням. Росіяни прокинулися тоді тільки, коли “двадцять сьома” зникла в переліску. Вона мчала, ховаючись в димовій хмарі. Несподівано димна хмара обірвалася, танк вилетів на чистий простір, на якому стояла самотиною польова кухня росіян, а за півсотні метрів від неї окопувався якийсь підрозділ.
- А-а-а-а, курви, ось ви де! – Загорлав, тріумфуючи, Іванько. – Литвиненко, вздовж окопчиків!
Іван кинув “Молот” вперед, розвернувся і погнав вздовж тільки-тільки початої траншеї. Кінець її ховався вдалині, в диму, по різні боки від неї хто куди сипонули москалі. Багато хто, спотикнувшись, падав, задні перестрибували через таких. “Як пацюки!” – злісно подумалося Литвиненку, хоча на пацюків росіяни, які тікали, були не надто схожі. Зціпивши зуби, він все додавав і додавав обертів дизелю, наганяючи двох рослих кацапів, які бігли чомусь весь час поряд. Він знав, що нікуди вже цим росіянам від смерті не втекти, нікуди вже вони не дінуться від гусениць танкових, зараз він їх наздожене, зімне, розчавить...
- Гармати праворуч! Механік! – Загорлав зверху, з башти Романченко.
Литвиненко зреагував миттю, рвонувши на себе обидва фрикціони. Прооравши гусеницями землю, танк розвернувся на місці. І попереду Іван побачив чотири протитанкові гармати. Двійко “ЗІС-2” було причеплено до “студебекерів”, їх квапливо розчіплювали, а дві гармати були поставлені стволами в протилежний бік. Іван навіть заусміхався від передчуття такої легкої здобичі.
- Вперед тепер! Вперед! – В шоломофоні горлав йому у самі вуха голос командира танку.
Іван витиснув педаль газу, танк, ревнувши дизелем, аж стрибнув на гармату, яку гармаші встигли вже від автомобіля відчепити. “Двадцять сьома” видерлася на “студебекера” і осіла важко донизу, залізо чуже підминаючи. Гармата танка вдарила з короткої дистанції і другий “ЗІС” перекинувся, як іграшковий.
- Залишився один снаряд. – Почув Іван в шоломофоні на подив спокійний голос навідника.
- Бий! – Земля здибилися під ворожою гарматою подушкою, на цій чорній подушці вона піднялася, та й в цю ж подушку і провалилася. Останнього “ЗІСа” розчавили гусеницями.
- Десь тут має бути дорога на Любавичі. – Сказав Іванько, коли від’їхали на кілометр і зупинилися в мілкому ялиннику – оглядітися, віддихатися, прийняти останнє рішення. Командир відбіг від машини метрів на двадцять з компасом, але магнітна стрілка підказала йому не більше, ніж чуття і досвід. На додачу, події цього ранку неминуче могли змішати диспозицію вчорашнього дня. – Сідай, поїхали!
Литвиненко переключив пальне на внутрішній бак і закрив жалюзі мотора, на випадок, коли кинуть пляшку з бензином. З узлісся вони огляділися в останній раз, намагаючись вгадати місце і видивитися здобич. Нічого там не було, крім холодного жовтневого неба з білими морозними прожилками та ще спаленого білоруського села під цим небом. Трапилася їм по дорозі жінка з непокритою головою, без віку і худа до подібності з димом. Все в її житті закінчилося і волочилася вона до першого російського патруля.
- Гей, тітко, сиділа б ти краще вдома. – Порадив їй, висунувшись з люка Горошко. – Яке то село?
- Дзє маї дзєці?... – Тягуче і безнадійно простогнала вона, вчепившись за надкрилок. Нічого не залишалося в її червоних, вивітрених очах – ні розуму, ні страждань, ні самих зіниць: все з’їло горе. І не вдавилося, падлюче. Знадобилася третя передача, щоб відірвати машину від її рук. – Дзєці... дзє маї дзєці...
Зустріч ця підстьобнула знавісніле завзяття екіпажу.
Звідси починається той безприкладний кинджальний рейд, про який потім складали легенди. Танкістам всіх часів він буде слугувати прикладом того, що може зробити один справний, хоча б і самотній танк, коли його екіпаж не задумується над ціною перемоги. Зарившись в тіло радянської стрілецької дивізії, “двадцять сьома” низала її в усіх напрямках: так пронизує нутрощі танка снаряд, поки не згасне його жива сила. Як снаряд не шкодує себе, проламуючи ворожу броню, так і люди забували про смертельну небезпеку свого стрімкого кидка. Згодом і самі учасники не могли встановити справжню послідовність подій: дійсно понтонно-мостовий парк дивізійних саперів став першою жертвою “двадцять сьомої” чи та колона вантажівок з боєприпасами, що вибухали аж до самого приходу нашої броньової лавини. Все сплуталося в їхній пам’яті, ранок і вечір, літо і осінь, ява і мара – сам пейзаж, врешті-решт, так стрибав у оглядових приладах, ніби на шматки кінострічку порізали і склеїли заново іншими кінцями... Тепло, що від механізмів перегрітих линуло, перетворювалося в пекельну спеку; до кінця бою все в танку зрівнялося речовиною і температурою. Враження всіх якраз і сходилися в тому, що відмінно жарко було в машині...






[i] важкий танковий полк прориву – полк призначався для прориву ворожої оборони. Складався з чотирьох рот важких танків, по п’ять машин в кожній роті, і одна машина командира полку. Всього в полку 21 танк КВ-2 або ІС-1 чи ІС-2, 214 чоловік особового складу, з них 105 – екіпажі танків.

Profile

stanislavskyi: (Default)
stanislavskyi

April 2017

S M T W T F S
       1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 23rd, 2017 04:49 pm
Powered by Dreamwidth Studios