stanislavskyi: (Капець мутанту!)
[personal profile] stanislavskyi
Операція “Баторій”-17

10

...Двадцять третього жовтня, на п’ятий день після з’єднання українських військ з військами союзників в районі Бєшєнковичів, обстановка на захід від Смоленська кардинальним чином змінилася.


Для російських окупантів в Білорусі і на Смоленщині в жовтні сорок третього року створилася критична ситуація. З’єднання українських військ з військами союзників неминуче приводило до краху всього північного крила українсько-радянського фронту з катастрофічними наслідками для Радянського Союзу. В обороні ворога утворився пролом, закрити який, здавалося, у росіян не було ніякої можливості.
З 18 по 23 жовтня з’єднання Волинського, Поліського і Сіверського фронтів разом з військами групи армій “Балтія” на півночі вели з замкненим в кліщі угрупуванням радянських військ в Білорусі безперервні наступальні бої. Росіяни затято опиралися, не раз на окремих ділянках переходили в контратаки. Але до кінця дня 23 жовтня територія Білорусі, зайнята оточеними радянськими військами, скоротилася вчетверо, а саме оточене угрупування було розсічене на три нерівних частини. Найбільше військ зосередилося в районі Борисов, Толочин, на території, що не перевищувала сорока-сімдесяти кілометрів.
Командувач 2-го Білоруського фронту командарм другого рангу Кузнєцов очолив цю групу і відправив термінову радіограму в радянську ставку верховного командування, прохаючи дозволу на прорив з котла. Очікуючи на згоду радянської ставки, віддав наказ по військах свого фронту і також по арміям 1-го і 3-го Білоруських фронтів, які підпорядкував собі, готуватися до відходу на схід в напрямку Смоленська. На протязі трьох днів армії його групи – 42-а і 43-я армії 1-го Білоруського фронту, 37-а 3-го Білоруського фронту і 27-а, 28-а і 45-а армії 2-го Білоруського фронту – поспішно спалювали все, що неможливо було використати при прориві: запаси літнього обмундирування, тягачі і автомашини, які залишилися без пального, висаджували в повітря склади з майном, яке обтяжувало війська, знищували штабні папери.
Не відставали від військових й працівники партійних і радянських органів – двори обкомів та райкомів комуністичної партії, виконкомів обласних і районних рад перетворилися на вогнища середньовічної інквізиції: там спалювалися тонни паперів... Комуністи та їхні посіпаки приготувалися до втечі...
...Тільки ж ні! Так просто товариш Сталін свого нікому не віддасть! Він ще побореться!
Але для цього радянському командуванню потрібно було десь віднайти резерви.
Ситуація ускладнювалася тим, що Червона армія на сході Білорусі та на Смоленщині до жовтня сорок третього року не мала якихось військових формувань. І взяти війська для нейтралізації загрози, що з утратою Білорусі виникала, було нізвідки. Всі наявні дивізії, корпуси і армії воювали на півдні. Вони були давно втягнуті у важкі бої з українськими військами, знекровлені, знесилені і витягнути з тих м’ясорубок на південній ділянці українсько-радянського фронту більш-менш значні сили можливості не було ніякої.
А війська були потрібні, бо в жовтні сорок третього року в результаті прориву українських армій в Білорусі радянський фронт розвалився. В прорив стрімко ринули рухомі з’єднання українських військ, а назустріч їм з півночі, з Латвії завдали удару союзники Української Держави – армії країн Балтії і російської Республіки Грумант. На цей час резерви Сталіна були розтрачені в боях на сході України, на Дону і Північному Кавказі і в такий критичний момент закрити пролом в обороні росіянам було просто нічим.
Та ще й в тилах Червоної армії по всій Білорусі спалахнуло народне повстання. Без допомоги місцевого населення українським військам не вдалося б так відносно швидко просуватися по білоруській землі. Проти комуністів люди піднялися також і на територіях, де жило переважно російське населення – в західних районах Смоленської і Псковської областей Росії, на півдні Брянщині. Червона армія потрапила в становище окупанта на власній землі і під її ногами в прямому значенні горіла земля. Повсталі ловили, різали і вішали чекістів, комуністів і комісарів, розбивали їм голови, топили в ріках, озерах і болотах. Радянські полки і дивізії, набрані з місцевого люду, розсипалися, війська розбігалися по лісах або ж йшли в полон під оркестр, з розгорнутими знаменами та з усім належним озброєння і всією бойовою технікою.
Однак в “смоленських воротах” проти наступаючих корпусів Російської Добровольчої армії раптом стали стіною два новеньких, свіжих стрілецьких корпуси, укомплектованих відбірними солдатами, оснащені найновішим радянським озброєнням та бойовою технікою. Та й не прості були ті корпуси, а гвардійські, і в кожному було по три гвардійські дивізії з номерами суцільною чередою від 16-ої до 21-ої!
...Радянські гвардійські дивізії і бригади з’явилися пізньої осені сорок другого року, коли план радянського командування загарбати з ходу Україну провалився. Після важких наступальних, а потім оборонних боїв деякі стрілецькі дивізії отримали найменування гвардійських – за проявлену у боях з українцями рішучість в наступі і стійкість в обороні. Радянська гвардія утворилася в боях під Білгородом. 100-а і 127-а стрілецькі дивізії 24-ї армії Центрального фронту, яким командував тоді ще командарм другого рангу Жуков, були перетворені на 1-у і 2-у гвардійські стрілецькі дивізії. За рік війни до цих двох гвардійських дивізій приєдналося ще чортова дюжина і на середину жовтня їх було рівним числом п’ятнадцять...
Двадцятого жовтня сорок третього року за особистим наказом Сталіна був утворений Західний фронт. До його складу ввійшли п’ять загальновійськових і одна повітряна армії з резерву радянської ставки. Крім того, в район Смоленська було висунуто з особистого резерву Сталіна ще три загальновійськові армії: 29-у, 30-у і 31-у. Всі ці радянські армії: 29-а, 30-а і 31-а були сформовані з чекістів – частин прикордонних і внутрішніх військ, позавідомчої охорони, співробітників наркомату внутрішніх справ. На чолі новоствореного фронту Сталін поставив командарма першого рангу Жукова, свого заступника на посту верховного головнокомандувача радянських військ. Робота була саме для такої людини і верховний головнокомандувач радянських військ товариш Сталін не даремно поставив на чолі Західного фронту командарма першого рангу Жукова, свого заступника.
Заступником Сталіна Жуков став не після великих перемог, а після провалу трьох поспіль наступальних операцій Центрального фронту, яким командував з початку нападу СРСР на Українську Державу.
30 вересня 1942 року закінчилася Чернігівсько-Конотопська наступальна операція радянського Центрального фронту, яким командував командарм другого рангу Жуков. Наступ фронту завершився провалом. Війська Жукова фронт оборони українців не прорвали, нікого не оточили, навпаки, самі в оточення потрапили. Чернігівська армійська група генерал-майора Герасименка, перетворена після початку війни на повноцінну армію, розгромила правий фланг Центрального фронту, форсувала Дніпро і плацдарм на його правому березі захопила. В оточення під Черніговом потрапили і загинули три стрілецькі дивізії росіян.
До останніх чисел листопада тривала Харківська наступальна операція Центрального і Степового фронтів. Взяти Харків радянським військам не вдалося. За сто три дні наступу війська цих фронтів просувалися по 200-400 метрів на добу і вгризлися в оборону українських дивізії на двадцять-сорок кілометрів. За кожен кілометр росіянам довелося платити шістьма тисячами своїх вбитих і поранених солдатів. Загальні втрати росіян склали до двохсот п’ятдесяти тисяч вбитих і поранених. Дві тисячі літаків втратив даремно Жуков, спалив без толку три тисячі радянських танків, тисячі тонн пального і мільйони снарядів.
В грудні-січні йшла кривава друга Харківська наступальна операція росіян. Вона завершилася контрнаступом наших військ і визволенням в лютому сорок третього року Білгорода, який двадцять чотири роки знаходився під російською окупацією. Для радянських військ намітився котел в районі Курська. Однак в березні росіяни зібрали достатні сили, завдали контрудару і довелося відступати українським арміям майже до кордону. Був залишений Старий Оскол. Бойовище скінчилося в квітні сорок третього року.
А в кінці липня сорок третього року почалася Білгородська наступальна операція радянських Центрального, Степового і Південного фронтів. Вона тривала до 24 серпня, коли почався наш контрнаступ. І от 23 серпня сорок третього року захлинувся в крові черговий наступ радянських військ, а вже 26 серпня Сталін присвоює Жукову наступне звання командарму першого рангу і робить його своїм заступником. Не в сяючих перемогах проявляється талант Жукова і комуністичний вождь в Кремлі не за думки геніальні на вершини влади піднімає його: місяцями жене той сотні тисяч людей на смерть, і навіть з лиця не спав!
Так і на Смоленщині в жовтні драконівськими заходами паніка у радянських військах була подавлена, війська, які тікали, були зупинені, приведені в такий-сякий порядок, в районі стратегічного прориву українських військ був створений новий радянський фронт, підтягнуті свіжі дивізії, корпуси і армії. В третій декаді жовтня стрімкий рух українських і союзних військ в бік Смоленська загальмувався і зустрічні бої перетворилися у важкі затяжні бої за кожен рубіж, кожну траншею і кожну вогневу точку.
Але зупинити відступ і паніку в тилах було недостатньо. Росіянам потрібно було пробитися до оточених. В деталях поінформований про стан військ через своїх особистих представників, Сталін вагався: він перебував в скрутному становищі, але враховуючи обіцянку командарма першого рангу Жукова, пробити коридор до оточеного в східній Білорусі угрупування, наказав оточеним військам зайняти кругову оборону і битися до останнього солдата. Потім в штаб 2-го Білоруського фронту прийшла директива про проведення операції по деблокуванню угрупування Кузнєцова і прориву з боку Смоленська до оточених військ армій Західного фронту. Командарму першого рангу Жукову були підпорядковані понад сорок дивізій: тридцять стрілецьких, два механізованих корпуси – 5-й і 7-й – в складі чотирьох танкових і двох моторизованих дивізій, два танкових і механізований корпуси нової, бригадної організації, окрема[i] танкова дивізія, п’ять дивізій народного ополчення. Війська для Західного фронту перекидали з Сибіру, Московського і Забайкальського військовий округів. Крім того, рішення Сталіна утримувати східну Білорусь переслідувало і стратегічну мету – не дати встановити сухопутний зв’язок між Українською Державою і країнами Балтії, де спільно з естонцями та латишами воювала проти Радянської Росії Російська Добровольча армія і була сформована Російська Визвольна армія з радянських військовополонених.
Про все це командувачу української Вісімнадцятої армії повідомляла розвідка.
З цих повідомлень розвідки Даниленко знав, що противник проти нього серйозний. І поява двох гвардійських корпусів свідчила, що битва за Білорусь аж ніяк не закінчилася. Українці і їхні союзники виграли початкову стадію бойовища, але битва тільки-тільки вступає в свою вирішальну фазу!
25 жовтня “червоні маршàли” проти його Вісімнадцятої армії кинули в бій 1-у гвардійські армію у складі п’яти гвардійських стрілецьких дивізій на чолі з колишнім начальником розвідувального управління генерального штабу Червоної армії комкором Голіковим.
Армія була не проста – свіжа, повністю укомплектована особовим складом і бійці її – справжні гвардійці, як це було заведено ще Петром Першим, молодець до молодця! Армія найновішим радянським озброєнням і бойовою технікою була озброєна, найкращим людським матеріалом укомплектована, на її формування були обернені п’ять повітряно-десантних корпусів. Корпуси ці застосувати проти України радянським полководцям не вдалося – зенітні ракети і винищувальна авіація не залишали транспортним літакам жодного шансу для здійснення масового десантування в тилу українських військ, – тому їх перетворили на гвардійські стрілецькі дивізії.
Кожна така дивізія мала 11 780 бійців і командирів, три стрілецькі полки, артилерійську бригаду, до якої входили два артилерійських і мінометний полки, танковий, розвідувальний, інженерно-саперний батальйони, батальйон зв’язку, самохідно-артилерійський, винищувально-протитанковий і зенітний дивізіони, учбовий і медико-санітарний батальйони та інші підрозділи бойового і тилового забезпечення. Тільки в танковому батальйоні дивізії було 54 танки Т-70[ii], крім того, ще 16 легких плаваючих танків Т-40 та 13 гарматних бронеавтомобілів в розвідувальному. Всього в дивізії налічувалося 83 броньованих машини.
В новоствореному Західному фронті налічувалося 426 тисяч солдатів і командирів, більше трьох тисяч танків, понад п’ять тисяч гармат і мінометів, його дії підтримують дві повітряні армії – всього до тисячі літаків. Це була значна сила, що обіцяла запекле бойовище на смоленській землі. Сили радянського Західного фронту значно перевищували сили українських військ і військ союзників, а разом з оточеними вони складали значну загрозу, яка може докорінно змінити результат Білоруської наступальної операції.
В ніч з двадцять другого на двадцять третє жовтня, ще обмірковуючи становище в Білорусі, Сталін наказав Жукову нанести деблокуючий удар. На світанку двадцять третього жовтня, створивши трикратну перевагу на своєму правому фланзі, Жуков завдав удару в стик між військами країн Балтії і Російською Добровольчою армією. Радянські танки ввійшли в прорив і двадцять четвертого жовтня вийшли на берег Західної Двіни в районі Веліжа. Ускладнилося становище і на півдні: ослаблені двотижневим наступом, після зустрічних боїв, українські війська відходили. Танкові частини росіян просувалися на захід, до оточеного в Білорусі угрупування. Нашою радіорозвідкою були перехоплені радіограми в штаб командувача оточених військ командарма другого рангу Кузнєцова: “Тримайтеся. Підмога близько. Ми йдемо...” Оточені війська росіян чекали сигналу на прорив з “котла” назустріч деблокуючим танковим з’єднанням...




[i] окрема танкова дивізія – таке з’єднання по штатам березня 1942 року мало: два танкових полки (батальйон важких танків – 31 КВ-1, КВ-2 або Т-35 чи Т-28; два батальйони Т-34 по 52 машини і батальйон хімічних танків – 27 ХТ-26), мотострілецький полк, гаубичний артилерійський полк (12 152-мм гаубиць, 12 122-мм гаубиць).
[ii] Т-70 – легкий танк підтримки піхоти. Бойова маса – 9,8 т., товщина броні 45-25 мм., озброєння (боєкомплект) – 45-мм танкова гармата (90 снарядів), 7,62-мм кулемет ДТ (945 набоїв,15 дисків), силова установка – два спарені двигуни потужністю по 70 к.с., запас ходу по шосе 450 км. Його попередник Т-50 виявися надто складним і дорогим у виробництві. Після випуску в 1941-42 і на початку 1943 року 5600 машин цього типу їхній випуск припинили і на озброєння прийняли більш простий танк Т-70.

Profile

stanislavskyi: (Default)
stanislavskyi

April 2017

S M T W T F S
       1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 23rd, 2017 04:52 pm
Powered by Dreamwidth Studios