stanislavskyi: (Капець мутанту!)
[personal profile] stanislavskyi
Операція “Баторій”-15
8
...Генерал Даниленко з ранку був у доброму гуморі. Його радував цей стрімкий, що перевершував навіть найсміливіші очікування, розвиток подій, який ось-ось мав привести до повного оточення радянських військ в Білорусі.На війні все дається важко і тягар цього труда сам по собі є спокусою для людини військової переоцінювати все, що зробив ти і підлеглі тобі люди, і недооцінювати все, що робиться іншими людьми в інших місцях. Але Даниленко знайшов у собі сили опиратися цій спокусі.
Його армія, хоч і виконувала в масштабах фронту головну задачу, в масштабах всієї Білоруської операції виконувала значне, проте досить локальне завдання. Сьогодні вранці два українські фронти – Волинський і група армій “Балтія” з’єдналися на захід від Мінська між Заславлем і Молодечно. Відхід радянських військ на захід, в Польщу з подальшим інтернуванням, як це сталося двадцятого року з арміями Тухачевського в Польському поході, ставав неможливим. І як швидко опиняться в Білоруському мішку радянські армії нині залежало від військ Сіверського фронту. По доповідям льотчиків йому було відомо, що на західну околицю Мінська вийшли танки Першої танкової дивізії відродженої Білоруської Народної армії, і до ночі можна очікувати звістки про визволення від двадцятитрьохрічної російсько-комуністичної окупації столиці білорусів. І це на цілих три дні раніше, ніж намічалося за планом Білоруської операції!
Настрій у командувача Вісімнадцятої армії був добрим ще й тому, що в наказі Гетьмана України дії армії, а значить і дії командувача, були відмічені окремим рядком і саме в її честь в українській столиці розквітне небо київське сьогоднішнім вечором барвистим святковим салютом.
Росіянам, оточеним на схід від Мінська, тепер нікуди діватися, вони змушені будуть пробиватися на схід з ще більшою наполегливістю і ці їхні зусиллями відчують з’єднання його армії вже сьогодні. І вже першою ознакою того, що його армія успішно, так, як і належить, виконує свою задачу, є опір росіян, який тепер значно посилиться. А зовсім не численні трофеї, які залишилися в тилу армії, не склади боєприпасів, спорядження, амуніції та продовольства, і не автомобілі трофейні, яких нарахували більше трьох тисяч.
І командувач фронту не втерпів, примчав подивитися також, який він є – Могильов, перше взяте його військами велике місто. Хоча ще вчора Герасименко і висловлював невдоволення з того, що місто все ще не звільнене, що командування Вісімнадцятої армії затягує операцію, та зранку, коли Даниленко доповів про знищення авіацією і артилерією двох радянських дивізій і інших частин росіян, які відходили на захід по Мінському шосе, до цієї теми вже більше не повертався. І цим мовчанням дав зрозуміти, що помилявся, коли спілкувався з Даниленком по телефону і особисто, як приїжджав в армію. Знищити в місті, яке рясно забудоване кам’яницями, дві стрілецькі дивізії і танкову бригаду коштувало б і Вісімнадцятій армії, і всьому Сіверському фронту значно більшої крові і затяглося б на довший час. Розмови про це не було. Було мовчазне визнання того, що командування армії діяло вірно, і вчора ввечері, коли взяли таки Могильов, і за два дні до цього, коли Даниленко квапив свої дивізії на північний захід, до Березини і Друті.
Директиви про подальший наступ в штабі фронту ще не отримали, наказ очікували з години на годину. Проте Герасименко, – він прилетів на гелікоптері в штаб армії, який знаходився вже за Могильовом, – і Даниленко доповів йому про обстановку, повідомив, що попереджений по ВЧ з Києва, – Сіверському фронту у взаємодії з іншими фронтами, розвивати наступ в напрямку Орші і Бєшєнковичів...
В Могильов заходила одна тільки дивізія його армії, Сто сорок п’ята моторизована, і вона залишала місто вже наступного дня. І весь день на північ через місто йшли і війська, і техніка, і тили. Ревіли на об’їздах вантажівки, вибираючись на Мінське шосе. Хоча шосе – одна тільки назва! По суті, поліпшена ґрунтова дорога, її відступаючі колони росіян вщент розбили, залишаючи місто, загатили своєю розбитою з повітря і землі технікою. А в Могильові замість дивізії його армії лишалася територіальна дивізія з резерву фронту, що саме входила в місто.
Задум командира Шістдесят п’ятого моторизованого корпусу взяти місто в кліщі і залишити невеличкий прохід для виходу оточених в Могильові радянських військ, аби не вести затяжних вуличних боїв, повністю виправдався. Коли Сто шістдесят п’ята дивізія захопила східну, на лівому березі ріки, частину Могильова і мости через Дніпро опинилися в наших руках, для росіян втрачався всякий сенс в утримуванні міста і радянське командування віддало наказ на відхід, щоб врятувати війська, важке озброєння і техніку, поки для цього ще була така можливість. В руках росіян залишався досить вузький прохід вздовж Мінського шосе і наші частини – Одинадцятої танкової дивізії з півночі і Сорок п’ятої з півдня – досить вдало імітували спроби це “горличко” перехопити.
Росіяни відповідали шаленими контратаками, гублячи в них без ліку живу силу. І квапилися якнайшвидше вивести залишки військ з Могильова. Завдяки цій поспішності і місто залишилося відносно цілим. А потім наша авіація розбила їх на марші, коли не сховаєшся і в бойовий порядок не розвернешся...
Сьогодні вранці – на одинадцятий день війни, так після довгого затишшя кажуть на фронті, – Даниленко поїхав вперед, за військами армії, що пішли на північ від Могильова вже кілометрів на шістдесят. Два корпуса армії – Шістдесят п’ятий моторизований і Тридцять четвертий – переправилися через Дніпро північніше Могильова по переправам, наведеним саперами Шістдесят п’ятого корпусу, і рвонули без зупинки далі на північ. Два інші корпуси – Двадцять перший і Сорок п’ятий разом з Шістдесят п’ятою дивізією і 100-м механізованим полком Шістдесят п’ятого корпусу оминули місто з заходу.
Саме з цим і був пов’язаний вранішній візит командувача фронту в штаб Вісімнадцятої армії. За одинадцять днів наступу це вже восьме місце. Штаб армії за ніч змінив розташування і знаходився всього за якихось вісім з половиною-дев’ять кілометрів від противника. І село, яке ще вчора вранці, передбачаючи нову задачу, намітили під командний пункт армії, взяли з ходу під самий вечір. Тому й залишилося цілим воно, чекістські карателі не встигли спалити, як палили до цього білоруські села в прифронтовій смузі...
***
...Перед трьома генералами – сувора пустота похідного столу, двокольоровий, гостро заточений олівець, карта, помережана червоними і синіми позначками, на окремому столику – тека з донесеннями, телефонні апарати... Вже позначена стріла, що летить назустріч військам Сіверського фронту, дивізіям і корпусам Вісімнадцятої армії. Це війська групи армій “Балтія”, які почали наступ одинадцятого жовтня.
Почавши наступ через чотири дні після першого удару Сіверського фронту на Прип’яті, група армій “Балтія”, якою командував генерал-полковник Беркіс , і українського Волинського фронту під командування генерал-лейтенанта Реутова просувалася успішно. Хоча на півночі на заваді став Полоцький УР – один з складових “лінії Сталіна”, а на заході – болотиста місцевість вздовж радянсько-польського кордону. Військам Герасименка до району з’єднання потрібно було пройти по прямій від Рєчиці до Бєшєнковичів триста кілометрів, військам генерала Беркіса – близько двохсот десяти. Але справа була не тільки в кількості кілометрів. Різниця в часі завдання ударів в значній мірі не дозволила противнику розібратися в обстановці і зрозуміти, що хочуть зробити українці і війська країн Балтії та Російської Добровольчої армії. Крім того, радянські воєначальники також не змогли вчасно вияснити, хто і де завдає головного удару: чи то на півночі – група армій “Балтія”, чи на півдні – на заході Волинський, чи Сіверський фронт на сході?
За ці одинадцять діб генерал Герасименко ретельно фіксував в пам’яті, а штаб фронту – на карті найменші зміни в бойовій обстановці на всіх трьох фронтах: Сіверському, Волинському та на півночі, звідки йшли назустріч українцям війська Латвії, Литви, Естонії та Республіки Грумант. Становище складається так, що, незважаючи на великі труднощі при прориві Полоцького укріпленого району, воля противника до опору тане неухильно, оборона, прорвана механізованими з’єднаннями українських союзників, втратила свою пружність. Радянський Прибалтійський фронт було розчленовано вже на п’ятий день, складові його частини успішно ізольовані одна від одної, рухомі загони вирвалися на оперативний простір.
Долю операції вирішили стрімкість, зухвалість, сміливість дій передових частин і підрозділів.
На розгорнутій карті командувач Вісімнадцятої армії доповів обстановку. Бойові порядки армії тепер були розгорнуті у двох напрямках. Основні рухомі з’єднання армії – Шістдесят п’ятий моторизований і Тридцять четвертий армійський корпуси – і далі продовжували наступати на північ, в напрямку Бєшєнковичів, а Двадцять перший і Сорок п’ятий армійські вели наступ на захід, в напрямку Мінська. Це викликало занепокоєння командувача армії, оскільки утворився небезпечний розрив.
- Товаришу командувач фронту, є нагальне питання. – Звернувся до командувача фронту генерал Даниленко. – Коли армія йшла двома корпусами по лівому березі Дніпра, а двома – по правому, це було зрозуміло. Йшли в одному напрямку, до Могильова. Але тепер, коли армія на правий берег Дніпра перейшла, в розвитку наступу намітився небезпечний ухил: утворився розрив між Шістдесят п’ятим і Тридцять четвертим корпусами, які наступають на північ, в напрямку Бєшєнковичів, і Двадцять першим і Сорок п’ятим, які йдуть на захід, до Березини. Такі помилки навіть оператори-початківці не дозволяють собі робити, а ми самі для себе створюємо проблему.
- Я знаю. – Коротко мовив командувач фронту. – Це найближчим часом буде виправлено. Змінить вас на цьому напрямку Шоста армія. Але ваші війська, генерале, мають вийти до Березини і на її правому березі захопити якомога більше плацдармів. З’єднання ваших Двадцять першого і Сорок п’ятого корпусів мають інженерно-саперні батальйони дивізій повністю укомплектовані новою технікою, на відміну від територіальних з’єднань Шостої, Чотирнадцятої і Тринадцятої армій. Ви в змозі допомогти їм переправочними засобами, захопивши плацдарми на Березині.
- Ще одне, товаришу командувач фронту. Авіаційна підтримка. Армія вирвалася вперед на дві сотні кілометрів і тепер у бомбардувальників і штурмовиків вже не вистачає дальності. Над ціллю працювати вони можуть не більше п’ятнадцяти, максимум, двадцяти хвилин. А армія тим часом захопила не менше двох десятків радянських аеродромів. – Даниленко показав на карті захоплені аеродроми і яка відстань від них до передових частин. – Чому б не перебазувати на них хоча б кілька штурмових авіаполків?
- Все це робиться, Степане Архиповичу. Проблема не в тому, щоб посадити літаки на захоплені вами аеродроми. Проблема в тому, що штурмовикам і бомбардувальникам потрібні пальне і бомби, не кажучи вже про все інше. Перебазування тилу навіть однієї штурмової авіадивізії виростає в значну проблему. По тутешнім шосейним дорогам автотранспорт багато не перекине, а його у мене не так багато, потрібні залізниці, а їхнє відновлення займе якийсь час. Однак вже сьогодні на аеродроми навколо Могильова буде перебазовано винищувальну і штурмову авіадивізії. Постачання для них йтиме по Дніпру.
- Наш наступ був настільки стрімким, що противник не встиг вивезти склади боєприпасів, зосереджені в смузі наступу армії. А представники штурмового авіакорпусу запевнили, що радянські бомби, особливо “сотки” і “чверть тонні”, можна використовувати з наших штурмовиків. На жаль пального у росіян захопити не вдалося – у них з авіаційним бензином досить сутужно...
- Коли так, то на перших порах це зменшить гостроту проблеми. А пальне для літаків буде.
- Так, проблема дійсно гостра. – Даниленко згадав тисячні колони полонених і вервечки горілих радянських танків там, на сході, де діяв цього літа його корпус. – На такий темп ми не розраховували.
Під Харковом минулої, сорок другого року, осені і цієї зими, на полях Білгородщини цього літа українці спочатку очікували удару радянських військ і вже тільки після того, як вибивали танки і піхоту росіян, а ворог витрачав даремно запаси снарядів, лише тоді завдавали свого удару. Однак, ніде правди діти, наступ наш тоді розвивався важко, там і військ, і техніки, і бажання опиратися у противника було досить. І в тих умовах наша авіація встигала перебазовуватися слідом за нашими танками і мотопіхотою, забезпечуючи і прикриття з повітря, і підтримку наступу в глибині російської оборони.
Тут же сталося зовсім інакше. Ще з вересня минулого року фронт в Білорусі застиг майже на самому кордоні, в районі Мозиря тільки на кількадесят кілометрів на південь відступивши. Впевнившись в безперспективності свого наступу в цьому краї, через поліські ліси та болота, радянське командування знімало з цього напрямку танкові і механізовані частини, важку артилерію, гнало до Білгороду і Воронежу, на Дон і Кубань, маршові батальйони і роти – там росіяни весь час намагалися наступати, москалі знавісніло кидалися на українську оборону, і досягали почасти локального успіху, там йшли важкі криваві бої, в тих боях радянські війська втрачали танки, артилерію; за день стрілецькі дивізії, бувало, викошувалися в пень українськими кулеметниками і артилерійським вогнем. А потім радянський наступ видихався, ворог, просунувшись на п’ять-вісім кілометрів і поле бою захарастивши спаленими танками і сірими шинелями вкривши, переходили до оборони. І в момент цей ми завдавали свого удару. Як правило, росіяни оборону не готували, наші танки і мотопіхота проривали лінію мілких окопчиків і виходили на оперативний простір. Там по п’ятнадцять-двадцять кілометрів на добу війська наші проходили і за ними слідом авіація встигала. Крім того, глибина наступу рідко перевищувала сто-сто п’ятдесят кілометрів...
В Білорусі ж з початку війни таких бойовищ не відбувалося, в порівнянні з південними радянськими фронтами тут стояло відносне затишшя.
Тут, в Білорусі, прорвавши оборону росіян, механізовані з’єднання Вісімнадцятої армії в перші дні наступу сильного опору не зустріли: противник так само, як і на півдні, до оборони серйозно не готувався, якихось резервів у нього в глибині не було – все забрали білгородські та донські степи. Тому вперше в бій зі значними силами противника військам генерала Даниленка вступити довелося вже на підступах до Могильова, куди радянське командування, зрозумівши, звідки йде загроза, спішно перекинуло з Прибалтійського фронту танкові і стрілецькі з’єднання.
А з’єднання ці готувалися завдати удару по арміях країн Балтії і Республіки Грумант. Тільки замість наступу довелося росіянам витрачати танки і стрілецькі дивізії в контрударах по українським військам, які почали свій наступ в Білорусі. Крім того, відбираючи потрошку в ударного угрупування то одну дивізію, то другу, рішучої зміни обстановки на свою користь росіянам досягти не вдавалося.
І радянському командуванню залишалося одне – значно ослабити Прибалтійський фронт, перекинути в Білорусь механізовані і стрілецькі корпуси. Це означало відмовитися від ретельно підготовленого наступу в Латвії. І, отже, такі прекрасні плани командування радянського покінчити з прибалтійською проблемою втрачали будь-який сенс.
Але й наші плани зазнавали, під впливом протидії противника, суттєвих змін. Замість стрімкого ривка, як планувалося в наступній за Могильовською армійській операції, до Бєшєнковичів доводилося частину сил спрямовувати для парирування можливого удару з заходу, з боку Мінська. Можливим, хоч і менш ймовірним, був також і удар з півдня, від Мозиря. І така розбіжність в напрямках розвитку наступу, що намітилася після звільнення від російських окупантів Могильова, становила загрозу вже для українських військ. І саме про це говорив Даниленко командувачу фронту, доповідаючи обстановку в смузі армії...
- Головна задача армії на сьогоднішній день, – сказав, прощаючись, Герасименко, – продовжувати рухатися на північ, назустріч військам прибалтів. Ще сьогодні ввечері дивізії Шостої армії Лялюшенка змінять корпуси Сагайдака і Демиденка. Якщо ви будете діяти так само, як і до звільнення Могильова, за три, щонайбільше, п’ять днів котел в Білорусі захлопнеться. Зичу удачі, генерале. Вам і вашим військам...
***
...Знову роті лейтенанта Зайченка випадає їхати на танках.
Сміється білозубо командир танкової роти.
- Здоров будь, лейтенанте Вітя! – Вітається з Зайченком лейтенант Сашко Халаменюк.
- І ти не хворій, лейтенанте Сашко! – Міцно тисне руку танкісту лейтенант Віталій Зайченко.
Злітає попереду зелена ракета – сигнал “По машинах”.
- Що, піхото, прокатаємося до Західної Двіни?
- Прокатаємося! – Ревуть мотори танків і автомобілів, брязкають гусениці.
Йдуть танки, бронетранспортери, вантажівки, тягачі з величезними гарматами на причепі. Вони йдуть по болотистим балкам, важко перевалюються через обривисті схили, по лісам, по байракам, мчать по зеленій трав’янистій цілині, яка смарагдово відсвічує в сонячних променях.
Проходить день, наступає ніч, а танкісти не виходять зі своїх машин. Весь час – вперед і вперед! Вже дві доби без сну, без відпочинку. В один безперервний ланцюг байраків, напівспалених сіл, розбитих і розчавлених машин, кинутих ворогом, злилися дороги наступу. Вже десь позаду залишилося полотно залізниці Орша-Лепель, залишився всього один перехід і вийдуть українські танки на берег Західної Двіни поблизу Бєшєнковичів.
В танковому потоці йде разом з усіма “двадцять сьома”. Десятки машин стрімко рухаються дорогою. Ревіння їхніх моторів ненадовго припиняється тільки на коротких привалах. Піднявши кришку люка, сержант Іванько дивиться вперед. Вітер б’є в обличчя, різкий, холодний, осінній. Проте Сашко навмисне підставляється під його удари. Сержант так втомився, що сон зборює його.
На другу добу після звільнення Могильова йому стало здаватися, що він все життя тільки те й робив, що мчав вперед, в безперервному русі, в гуркоті гарматної і кулеметної стрілянини; відчуття постійної небезпеки до краю загострило нерви, одночасно притупивши їх. Він відчував небезпеку, що чатувала на нього, так, ніби броня стала його шкірою і кожен удар по ній викликав фізичний біль. І все-таки він вперто йшов назустріч цій небезпеці, і кожного разу це була боротьба не лише з ворогом, але й з самим собою...
А росіяни тим часом намагаються вивести свою техніку з-під удару. На північ і схід по дорогам Оршанського узвишшя розтяглися ворожі колони. Важко повзуть на північ машини росіян, завантажені снарядами, вантажівки з червоноармійською піхотою, тягачі з гарматами...
Для прикриття відходу радянське командування залишає заслони із штрафників. Але це смертники... Тільки й ціною власного життя їм не втримати стрімкого наступу українських військ.
Танк починає здійматися на пагорб. Іванько бачить його вершину, там зенітна батарея росіян. Артилеристи викочують зенітки на відкриті позиції. Ще півхвилини – і снаряди вибухають серед танків. І потрібно поквапитися відповісти вогнем на вогонь. Зустрічний вогонь все знавісніліший, все густіший...
Зовсім нелегко, на ходу, вцілити в ворожу гармату. Ще важче знищити її першим пострілом.
Ось спалахнув сусідній танк, густий струмінь диму потягнувся вгору і вітер поволі став розносити його над рівниною; закрутилася на місці, втративши гусеницю, машина командира першого взводу.
Танки штурмують пагорб з двох сторін. Передні машини запалюють димові шашки і біляста пелена швидко розповзається по землі. В ній ховаються танки наступаючих.
Двадцять сьома йде в сметанній білизні і тільки яскраві спалахи пострілів пробивають покривало димного тумана. “Механік, оберти! Оберти!” – гарчить по внутрішньотанковому зв’язку сержант і в цей момент машина вискакує з димної хмари. За якісь двадцять-двадцять п’ять метрів стоїть ворожа зенітна гармата. Ще секунда – і постріл впритул розкрає броню “двадцять сьомої”. Це безцінна секунда! Втратити її – втратити життя! Але механік встиг зреагувати, спрацював важелями та педалями – і під гусеницями заскреготіла сталь, танк здибився, підминаючи під себе гармату, і важко сповз, майже обвалився, донизу. Екіпаж труснуло, боляче вдарило головами об броню, навіть ребристі шоломи не врятували від болю.
А розчавлена ворожа гармата, вдавлена в землю, залишалася позаду...
Передовий загін Сорок п’ятої дивізії генерала Кучерявенка долає пагорб.
Низько над землею пройшли з нашого боку літаки, штурмовики і винищувачі, що підтримували з самого початку дивізію, яка в прорив ввійшла. Та на північному сході глухо гримотіли важкі артилерійські калібри, небо там, димне і темне від порохового гару, осявалося неясними спалахами-зірницями.
Попереду в блакитній імлі на північному березі видніються будиночки самотнього білоруського хутора. Місцина тут болотиста і хутір на узвишші стоїть. Зветься хутір Верхнє Кривино. І річечка перед хутором, теж Кривилинка на ймення.
Шосе, що на Бєшєнковичі йде, по мосту через річечку перескакує і поряд з хутором цим пролягає. І радянська зенітна батарея, яку українські танки в землю білоруську впрасували, не просто так на протилежному березі стояла. Вона прикривала шосейний міст, що береги багнисті цієї річечки з’єднував.
І наказ у передового загону захопити міст цей. Висадять росіяни міст в повітря – надовго перед річечкою Кривилинкою дивізія затримається. Не допоможе батальйону і досконала інженерно-саперна техніка його, чисельна та потужна. Надто вже береги в цієї річечки грузькі та багнисті. Потоне техніка саперна в такій драговині, все вручну робити потрібно – а це час втрачений. А на війні втрачений час – на вагу солдатської крові...
Танки вийшли до Кривилинки широким півкільцем і призупинили свій розбіг, очікуючи розпорядження командира з’єднання. І радист напружено вслухався в ефір, в його шерех і тріск, побоюючись пропустити наказ. Праворуч, біля обочини дороги купчилися машини росіянами кинуті і спалені – результат роботи нашої авіації. Вони стояли почорнілі, обвуглені і здавалися ще чорнішими від ніжної жовтизни довколишньої природи – середини осені як-не-як.
Прийшло повідомлення, що годину тому танкісти полковника Гетьмана з’єдналися з передовим загоном танкової бригади литовців. “Десь тут?” – сержант Іванько обвів поглядом горизонт. Йому не вірилося, що вони майже прийшли і ось-ось зустрінуться з військами союзників.
Але що це там, вдалині? Чи не перші машини, що йдуть назустріч українцям з литовського боку? Ні. Вони непорушні. Це всього тільки кілька підбитих ворожих Т-37. Ще далі стоять два Т-26. Внутрішніми вибухами з машин зірвало башти і вони валяються обабіч, схожі на величезні броньовані каструлі з довгими стволами-ручками. Праворуч від хутора розбита штурмовиками батарея зенітних автоматів. Їхні тонкі стволи задерті вгору, як морди псів, що виють тоскно і розпачливо, кинуті хазяями напризволяще. Навколо лише мертва пустка. Тільки там, де дорога вигинається, горять будівлі хутора і вітер відносить геть важкі пасма багрово-чорного диму.
- Наказано рухатися вперед, до мосту! – Лунає в шоломофоні голос стрільця-радиста.
- Механік, вперед! – Сашко продовжує стояти в люкові.
Танки мчать все швидше і швидше. Широкою дугою виходить батальйон на берег Кривилинки. Протилежний берег також наповнюється танками – впереміжку українські Т-44 і російські “тридцятьчетвірки”, КВ і самохідні гармати. Над машинами прапори з емблемами литовської армії і Республіки Грумант.
Танк командир батальйону, збивши дротяні рогатки на шосе, пре напролом по мосту, а йому назустріч – важкий радянський КВ з прапором Республіки Грумант над баштою.
- Наказано зупинитися! – Повідомляє Антон Горошко новий наказ комбата.
Ще з учора до всіх екіпажів доведено наказ: при зустрічі з союзниками дати вздовж фронту серію сигнальних ракет: дві ракети білого вогню і дві зеленого. У відповідь мають здійнятися так само вздовж фронту двічі по три ракети зеленого вогню.
“Молоти” завмирають на березі Кривилинки. Хвилина, друга... І ось над баштами танків на тому березі здіймаються і летять вздовж фронту серії ракет зеленого вогню по три зірки в кожній. В той самий момент, коли вони зі святковим тріском розсипаються над болотистими берегами білоруської річечки, над українськими танками звиваються ракети у відповідь: по дві білого і зеленого вогню.
Хтось на тому боці кидається у воду – шукати брід. І за якусь хвилину-дві дві “сорокчетвірки” одна за одною повільно вповзають у річечку і, аж по самі надгусеничні полички у воді, долають брід. І з нашого боку рушили до річки танки, і слідом “двадцять сьома” рвонула вперед. Стрибають десантники у воду, намацують брід, і машина, глухо рокочучи дизелем, виповзає, вся в жабуринні, на північний берег.
Промайнули зруйновані будівлі хутора, повалений, плетений з хмизу тин, розбитий хлів, зритий снарядними, а, можливо, бомбовими вирвами город біля розваленої вибухом хатини. Біля крейдою біленої хатини зупинилися один проти одного Т-44 і “Молот”. Поряд з колодязем з поламаним журавлем танки зустрілися і командири одночасно вискочили зі своїх машин. Танкісти, брудні, збуджені бойовим успіхом і близькістю смерті, шумно, з насолодою вдихали прохолодне осіннє, з запахом трави та річкової ряски, повітря, їм здавалося воно особливо п’янким після маслянистої чадної духоти танкового нутра.
- Здорово, козаче! – Так тисне Сашка в сталевих обіймах здоровань-вікінг, аж ребра тріщать.
- Здравствуй, балтиец! – І кістки у вікінга від ручиськ Іванька крекчуть не гірше.
Їм хотілося сказати якісь особливі, хороші слова, але вони не знаходили їх. І тільки хлопали один одного по спині, по плечам, трясли руки один одному від радості і повторювали: “От, здорово-то, га! Ну що ти скажеш! Зустрілися-таки! Га?”, а навкруги також кричали всі та обнімалися.
Вся напруга жорстоких боїв, вся гіркота втрат, втома від безсонних ночей, нескінченних маршів були забуті в цю хвилину. Була тільки радість зустрічі, одне загальне щастя.
Танкісти, зсунувши на потилиці чорні ребристі шоломи, зайшли в дім і там командир “двадцять сьомої” дістав зі свого комбінезону обшиту сукном баклажку. Жінка, в ватянці, в здоровенних розбитих чоботях, поставила на стіл глиняні келихи-чарки тремтячими руками.
- Ой, ми уже не думалі у живих застацца, як сталі гармати біць, як сталі біць, як сталі... Ми у склєпє дзвє ночі і дзєнь прасядзєлі...
Велетень-вікінг пошурував у своєму комбінезоні і дістав довгасту банку з ризькими шпротами і шмат фінського сервелату, дбайливо загорнутий в коричневий обгортковий папір.
- От бачиш, – звернувся Іванько до Литвиненка, – і закуска є.
Механік дістав ножа, одним рухом зрізавши бляшану кришку.
Випили по чарчині і всіх охопило щасливе блаженство.
- От що значить з’єдналися – ваша закуска, наша горілка.
Це визначення всім сподобалося і танкісти, сміючись, повторювали його, охоплені дружнім почуттям один до одного...

Profile

stanislavskyi: (Default)
stanislavskyi

April 2017

S M T W T F S
       1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 23rd, 2017 04:51 pm
Powered by Dreamwidth Studios