stanislavskyi: (Капець мутанту!)
[personal profile] stanislavskyi

Операція “Баторій”-13

6

...Танки! Куди не кинеш погляд – всюди танки. Вони стоять в байраках, прикриті маскувальними сітками, вони затаїлися в перелісках, їх повнісінько на просіках. Вони сховані за хатами, сараями, клунями безлюдних сіл та хуторів. Вони розташовані так, що їх не видно, але в разі отримання наказу вони можуть легко вийти звідти.

Їхня міцна, надійна броня фарбована темно-зеленою фарбою, що вже обвітрилася від довгих маршів. Танкова дивізія зосереджена перед ривком через Дніпро. Скоро, дуже скоро надійде наказ і тут панує непоказна діловитість: екіпажі готують машини до бою. Між броньованими мастодонтами працьовитими мурахами снують танкісти в чорних комбінезонах і шкіряних шоломофонах: з ранку – бій!

Приїхавши наприкінці дня десятого жовтня в Шістдесят п’ятий моторизований корпус, Даниленко впевнився, що начальник штабу зі всією прискіпливістю прослідкував за виконанням задуманого. Всі частини рухомої групи армії були зосереджені в лісі, вздовж просік і, прокладених ще саперами противника, путівців, звідки вони могли швидко вийти до захоплених в Рєчиці нашим повітряним десантом мостів через Дніпро. А командири дивізій, полків і частин рухомої групи були зібрані командиром корпусу і чекали на нього.

Генерал-майор Алексійчук зустрів командувача армії на узліссі. Чекав тут.

- Здраствуйте, Денис Анатолієвич. – Потис руку Даниленко командиру корпусу генералу Алексійчуку. – Доповідайте, як справи в корпусі?

- Бажаю здоров’я, товаришу командувач! – Алексійчук так стиснув руку, що в Даниленка аж пальці злиплися. – Корпус до бою і походу готовий! Дозвольте провести вас до КП корпусу?

- А далеко він у вас?

- Кроків триста звідси, товаришу командувач.

- Коли триста, то пройдемо пішки. А то сідниці болять – цілий день їздити. – Даниленко виліз з “луаза” і пішов по накоченій колії через ліс поряд к командиром корпусу.

День після полудня видався клопітливий, командувач армії вже побував в двох свої корпусах, що вели наступ.

- Коли ви отримали наказ? – Запитав Алексійчука. Багато чого залежало від погоди, весь день Даниленко потерпав, що доведеться міняти плани. Але сонце навіть схиляючись на захід, світило так, ніби цей день, який почався чотирнадцять годин тому, ніколи не закінчиться.

- О дев’ятнадцятій рівно. Привіз його полковник Гончарний, він зараз знаходиться в штабі корпусу. Знайомить з наказом командирів дивізій корпусу і окремих частин. Вони прибули пізніше.

День дійсно був неймовірно довгим і стільки в ньому було всього, що ранковий початок, коли начальник штабу доповів про закінчення формування рухомої групи відійшов вже так далеко назад, що спогади про нього заступали різноманітні міркування, накази, доповіді, які також здавалися давніми. Війна йшла далі і з кожною годиною змушувала думати про інше, головне на цей момент...

- Вчора в оперативному відділі армії проектували, що росіяни почнуть сьогодні відхід проти нашого правого сусіда. А вони не почали...

- Мабуть наказу не отримали. Після літнього наказу Сталіна у москалів з цим досить суворо. – Сказав, посміхнувшись, Алексійчук. – Що ж, тим для нас краще. В “котел” їхніх військ потрапить більше.

- Точно. – Посміхнувся Даниленко. – Але під вечір вони його отримали...

- А що їм залишалося робити, коли Тимощук до Рєчиці вийшов. – Знизав плечима Алексійчук. –П’ята армія їх обійде і притисне до Дніпра. Ще десяток чи два десятки тисяч червоноармійців в полон потрапить. А дозволити собі вони цього не можуть. Тож і не залишається нічого іншого, як починати відхід...

Думати так – що саме дії нашої армії причина тому, що росіяни побігли не тільки перед нами, а й праворуч від нас – було приємно. Однак все-таки основна причина в тому, що сил у “червоних маршàлів” вже не вистачає і їм доводиться рятувати всіх, кого можуть. Не те, що на початку війни, коли з втратами не рахувалися. За рік війни тільки полоненими росіяни втратили більше двох мільйонів...

Даниленко з тривогою подумав, що в Кремлі вже розгадали задум операції і росіяни можуть почати відхід з Білоруського виступу. А цього дозволити не можна, саме це має попередити рухома група...

- Скільки танків повністю готових до виходу в рейд? – Висловився він раптом по-кавалерійськи.

- Скільки належить по штату, стільки і піде. Одинадцята танкова особовим складом і матеріальною частиною укомплектована повністю. – Відповів командир корпусу. – І моторизовані дивізії корпусу, артилерійська бригада, окремі полки і батальйони також укомплектовані повністю і технікою, і особовим складом, до останньої людини. Я доповідав...

Вони пройшли далі по вуличці.

- Де ви тут розташувалися?

- А ось тут, в хаті, товаришу командувач. – Промовив Алексійчук. – Прошу. – Він широко розчинив низенькі двері. Хатина була непоказна, тільки пучки телефонних дротів виділяли її серед інших.

- За скільки можуть бути зібрані командири дивізій і полків?

- За дванадцять хвилин. Вони вже напоготові. Я зараз віддам наказ начальнику штабу...

В хаті нікого, навіть ординарця не було. Даниленко сів на лавку біля вікна і оглядівся. На нього відразу ж повіяло чимось далеким, захованим в дальній далині пам’яті, повіяло дитинством...

Так, у бабці в хаті був така ж сама земляна, щільно утоптана підлога, так само вишикувані вздовж стін дубові, ще дідом зроблені, лави. В сінях, біля дверей так само стояли важкі тривідерні баняки. У бабці, дай Бог пам’яті, було їх три, а тут всього один. Ні, і тут стільки ж було. Он на лаві закарбувалися два кола. Очевидно, два баняки забрали з собою, а третій кинули. Генерал встав, вийшов в сіни, підійшов до баняка і заглянув всередину. Ну, так і є: банячок-то з тріщиною!

Даниленко пройшовся по хаті з кутка в куток. Торкнувся приземкуватої, побіленої вапном теплої ще печі. Він кілька хвилин, примруживши очі, дивився в одну точку, ніби вдивлявся в минуле...

Потім стріпнув головою і швидко підійшов до столу. Не того, важкого, дубового, який ножем весь пошкрябаний, біля якого стільки разів збиралася селянська родина, викинута нині комуністами з рідних місць, а до легкого переносного похідного столика, на якому лежали оперативні документи...

...В великому наметі стояв довгий стіл, збитий з щойно напиляних дощок. За цим столом, розклавши кожен свою карту, сиділи командири і начальники штабів дивізій, однієї бригади і всіх полків корпуса, що входили як до складу дивізій, так і безпосередньо підпорядкованих командиру об’єднання.

- Товариші офіцери! – Рикнув заступник командира корпусу, ледь командарм з’явився на вході.

Рвучко піднялися полковники, підполковники і майори. Всього в наметі зібрані 48 чоловік: командир корпусу, його заступники, начальник штабу, начальники артилерії, тилу, командири трьох дивізій, однієї бригади і сімнадцяти полків зі начальниками своїх штабів.

Даниленко привітався з офіцерами.

- Полковник, прошу карту, – обернувся командарм до начальника оперативного відділу армії, який зайшов слідом за генералом, – і наказ. – Хоча Гончарний привіз наказ, підписаний начальником штабу від імені командувача армії, і познайомив з ним виконавців, але не вручав, чекав командарма.

Даниленко наказав ще раз прочитати наказ і сам, поки полковник читав, уважно слідкував по карті. Потім довідався: чи є питання в кого?

Питання було у командира танкової дивізії: на таку глибину ми ще не діяли, раніше ми самі чекали коли росіяни кинуть свої рухомі з’єднання в прорив, тобто, самі лізтимуть на рожен, а нині вже ми влазимо головою вперед до ведмедя в барліг, – чи не потраплять частини корпусу в оточення?

- До сьогоднішнього дня ми навмисно віддавали ініціативу противнику – зустрічали його наступ своєю обороною. Наступ і всі свої прориви наші війська починали тільки після того, як на підготовленій обороні вибивали радянські танки, перемелювали артилерійсько-мінометним і кулеметним вогнем піхоту росіян і ворожа артилерія вивалювала на наші окопи і хибні позиції весь заготовлений для наступу запас снарядів. Після цього ми йшли вперед з мінімальним, а часто й без всякого опору, спротивом противника. А нині ми самі навалюємося на підготовлену оборону. Нехай навіть нам приготовлений “чистий” прорив.

- Я розумію, полковнику Гетьман, що йти в “чистий” прорив – це номер на межі смерті. І танкові командири його ненавидять і просто бояться: в цій війні такий маневр досі здійснювали тільки росіяни і в них нічого путнього, крім ганьби і смерті для виконавців, не виходило. З боку командування армії зроблено все можливе: пробитий коридор, переправи через Дніпро під нашим контролем і сьогодні вночі війська, що наступають з фронту, з’єднаються з десантом, який захопив мости. На цьому позитив закінчується. І саме звідси починається негатив. Місце прориву для противника визначилося і потрібно негайно вводити рухомі частини. Задум операції противник коли вже не розкрив, то розкриє найближчим часом. А значить він негайно кине до місця прориву танки, саперів з мінами і штрафників, дивізійну і корпусну артилерію, найперше протитанкову, поставить на пряму наводку гаубиці і зенітні гармати – і зробить все, щоб прорив ліквідувати. І цим буде зірвана вся операція. Тому, коли особисто ви, полковнику Гетьман, не готові йти в прорив, для вас я зроблю виняток і відправлю вас в полк офіцерського резерву. Вирішуйте негайно...

- Товаришу командувач, я не відмовляюся йти в прорив! – Командир танкової дивізії ледь не підстрибнув від обурення. – Задачу Одинадцята танкова дивізія виконає безумовно. Я тільки хотів би знати, покладатися мені на допомогу ззовні в разі чого, чи розраховувати тільки на власні сили.

- Що ж будемо вважати, що я вас, полковнику, зрозумів неправильно. – Даниленко розумів, що сказав досить різко і до полковника, який досі воював бездоганно, був явно несправедливий. Але міняти форму не став, зміст її лишався все одно таким самим. – Хочу, проте, зазначити, що дійсно, операцій на таку глибину ми ще не проводили. І побоювання полковника Гетьмана цілком справедливі. Тому повідомляю, що разом з вами, слідом за вашим корпусом, я введу в бій Сорок п’ятий моторизований корпус. Мотопіхота піде правим берегом Дніпра. І в районі Могилева ви зустрінетеся. Це сто вісімдесят кілометрів на північ. Три дні ходу...

Питань більше не було.

- Товариші офіцери. – Даниленко взяв зі столу письмовий наказ і простягнув його Алексійчуку. – Вручаю генерал-майору Алексійчуку, командиру Шістдесят п’ятого моторизованого корпусу наказ на прийдешні дії. Задача Вісімнадцятої армії: діючи на напрямі головного удару Сіверського фронту, у взаємодії з військами Волинського фронту і групи армій “Балтія”, оточити угрупування радянських військ в Білорусі. Ваша задача: в районі міста Рєчиця з вже захоплених трудом і кров’ю повітряного десанту плацдармів, вранці одинадцятого жовтня ввійти в прорив і не пізніше, як до кінця дня п’ятнадцятого, максимум до ранку шістнадцятого, жовтня вийти в район містечка Бєшєнковичі, де з’єднатися з рухомою групою військ групи армій “Балтія”. – Даниленко зробив паузу. – До цього дня воювали інші. А вас ми берегли для цього удару. Чекаємо від вас, що ви вкладетеся у вказані терміни і виконаєте задачу. Хто з вас з першого дня воює? – Даниленко різко змінив тему. Майже половина офіцерів підняла руки. – Це добре. І добре, що ви живі залишилися, хоча росіяни на інше розраховували. Вони бажали пройтися танковим смерчем по нашій землі, від Полісся до Чорного моря, від Харкова та Донбасу до Києва і Кримських перешийків. Підкорили б нас, а потім іншим країнам дісталося б. Таким задум їхній був. І ви той задум їхній зірвали. Нині ж від вас і ваших товаришів вимагається всього лише одне: зробити тут, в Білорусі росіянам початок війни навпаки. І не просто навпаки, а ще крутіше. Ви пройшли через початок війни і наступні битви – і живі залишилися. І я так само, як і ви. А росіяни щоб завтра від вас таку війну отримали, щоб, хто не мертвий – той полонений, а хто не полонений, той мертвий! Зрозуміло все, чи ще щось пояснити?

Командувач говорив і бачив, що слова його всі розуміли так, як він і сподівався.

- Не потрібно, товаришу командувач. – Вроздріб відповіли офіцери і обличчя їхні рясніли усмішками. – Все й так зрозуміло, не сумнівайтеся, виконаємо...

- Тоді бажаю вам успіху в завтрашньому бою!

...На командний пункт армії Даниленко повернувся вже в сутінках.

Начальник штабу з порогу зустрів його доповіддю, що передові загони дивізій Тридцять четвертого корпусу вийшли до передмість Рєчиці і зараз ведуть бої за кілька кілометрів від захоплених десантом мостів. Десантники повідомляють, що чують звуки бою на південній околиці. Генерал Тимощук обіцяв ще до настання ранку з’єднатися з десантом і є всі підстави вважати, що обіцянку виконає. А буквально за хвилину зателефонував командир Двадцять першого корпусу генерал-майор Сагайдак і повідомив, що передові загони його дивізій також підішли до міста з заходу. Звістка – найважливіша за весь день. І щоб отримати цю звістку, начальник штабу на протязі цілого дня, як невтомний насос качав звідси, з тилів армії туди, вперед, і техніку, і людей, і транспорт з паливом та боєприпасами, і накази, і нагадування...

...Генерал Алексійчук прокинувся задовго до світанку.

Напередодні були відпрацьовані з командирами дивізій першого ешелону Тридцять четвертого корпусу питання взаємодії і забезпечення при вводі в бій Шістдесят п’ятого моторизованого корпусу. В штабі разом з начальниками штабу, оперативного і розвідувального відділень “програли” всі можливі варіанти дій противника. Командир корпусу, начальник штабу та начальник розвідки, командир дивізій та начальники штабів схилилися над картою майбутнього бойовища.

...На розстеленій карті позначені портсигарами, сірниковими коробками з’єднання і частини.

- Корпус виходить на ось цей рубіж. – Запитував Алексійчук головного розвідника корпусу підполковника Савицького. – Що будуть робити “ваші” війська?

- Я можу перекинути їх ось звідси. – Показує ймовірні дії росіян Савицький. Він обводить вістрям олівця синій овал, що позначає місце зосередження радянських військ. З перших днів склалося так, що начальник розвідувального відділення виступав у ролі противника. В будь-яку хвилину він має знати, що намірюються робити “його” війська і дати точну довідку про місце їхнього зосередження. – Правда, для цього мені знадобиться від десяти годин до доби. А за цей термін ви зможете висунутися ось на цей рубіж.

- І де ви нанесете удар по нашим флангам?

- Ось тут. – Олівець розвідника впирається в вістря клину, направленого в бік противника.

- Значить, передові загони ми висунемо сюди. А ось тут поставимо заслони. – Начальник штабу перемістив портсигар і дві сірникові коробки, що зображують частини корпусу, і звертається до генерала Алексійчука. – Як по-вашому, Денисе Анатолієвичу?

Командир корпусу згоден з таким рішенням і начальник штабу наносить на карту помітки...

...Сірий ранок сочився в щілини закритого захисною шторкою вікна штабного автобуса.

Хвилювання Алексійчука було таким великим, що командир корпусу навіть не відчував його. Ще вночі, не зважаючи на те, що йшли бої, він разом з оперативною групою і командирами дивізій і полків перебрався на плацдарм на лівому березі Дніпра. Поки командир снідав, начальник штабу по телефону доповів: дивізії корпусу виходять на лівий берег і марш проходить в високих темпах завдяки організованій комендантській службі, її здійснює своїми силами мотоциклетний батальйон корпусу.

З початку наступу Алексійчук був на КП Вісімнадцятої армії, а з отриманням команди на введення корпусу в прорив – на командному пункті генерал-майора Тимощука, в смузі якого вводилися в прорив з’єднання і частини його корпусу. Начальник штабу ще вночі розмістився на передовому командному пункті, з якого мав керувати введенням військ в прорив.

- Товаришу генерал, чай пити будете? – Запитав ординарець, але командир корпусу не відповів.

Ординарець терпляче чекав, йому здавалося, що командир корпусу занурений у роздуми і просто не почув запитання.

- Так. – Сказав по хвилі Алексійчук. – Міцного і без цукру. А то кухар так і прагне щонайбільше сипонути, аби я в танк не вліз. – Ординарець усміхнувся цьому жарту й такій дивакуватості кухаря, і зник.

Генералу здавалося, він навіть не думає про те, що через півтори години почнеться артилерійська підготовка, що небо буде гудіти від сотень моторів штурмовиків, бомбардувальників; що поповзуть сапери різати дріт і робити проходи в мінних полях; що піхота, тягнучи кулемети, побіжить на туманні пагорби, які він цієї ночі розглядав у стереотрубу. Генералу здавалося, він не думав, що на дві-три години його танки, випереджаючи десь на півночі та заході інші танки, ввійдуть в прорваний артилерією і піхотою радянський фронт і почнуть безупинний рух в бік Бєшєнковичей, так само, як через кілька годин з-під Берестя підуть інші наші танки назустріч тим, хто йтиме з півночі, щоб оточити в Білорусі кілька армій росіян.

Повна оманливої тиші пітьма нагадала Алексійчуку його шахтарське дитинство. Ось так все здавалося сплячим за кілька хвилин до того, як повітря в Юзівці сповниться сиренами та гудками і підуть в бік заводських і шахтних воріт люди. Але він знав, що тисячі рук, так само, як і він, шукають в темряві чоботи і онучі, босі жіночі ноги тупотять по земляній підлозі, гримкотить посуд і баняки в печах. Так було з його дідом, якого завалило в шахті, батьком, якого чекала така сама смерть, так буде з ним самим. І пекуче бажання якою завгодно ціною вирватися з цього кола...

- Рушайте, сержанте. – Тронув Алексійчук за плече водія.

Дорога вийшла з передмістя, “луази” один за одним вискочили на залізничний міст і пішли на лівий берег Дніпра. На міст саме витягувалася колона артилерії – артилерійська бригада перебиралася на плацдарм. Важкі артилерійські тягачі з далекобійними 127-мм гарматами і 155-мм гаубицями-гарматами. І та, і інша під десяток тонн вагою і довжиною метрів вісім, а то й всі дванадцять в похідному положенні.

Вони проїжджали мимо лощини, де зосередилися танки особливого експериментального механізованого полку, який ввели в склад корпусу всього за два з половиною тижні до наступу. Полк має найсучаснішу українську бойову техніку: батальйон важких танків Т-10 “Боксер”, дивізіон самохідних артилерійських установок СУ-114, батарею зенітних самоходів ЗСУ-50-2, три механізованих батальйони на гусеничних плаваючих бронетранспортерах. Могутність неймовірна!

Алексійчук раптом наказав водію: “Стій!” і, зіскочивши на землю, пішов в сутінках до бойових машин. Він йшов, не розмовляючи ні з ким, тільки вдивлявся в обличчя людей.

Наставав його день.

Він, скільки себе пам’ятає, був честолюбним. Завжди п’яний шкільний піп задля забави вивчив шахтарського сина грамоті. І в книжках хлоп’яті відкрилося інше життя, краще за шахтарські злидні. І палке бажання до такого життя. Оте дитяче бажання вирватися з остогидлого кола: шахта або завод – шинок – цвинтар, змушувало його вчитися і, здолавши всі бар’єри, закінчити провінційне офіцерське училище саме напередодні Великої війни. З тією війною і пов’язував він всі свої надії на краще життя.

Тільки ж доля – дама примхлива, вона вміє насміхатися над людськими мріями.

Військова кар’єра його складалася якнайкраще, на четвертому році війни вже мав погони підполковника, – а отримав їх за поданням тоді ще генерал-лейтенанта Скоропадського, і майбутній Гетьман України покладав на честолюбного офіцера якісь свої надії! – коли в столиці Російської імперії революція сталася: спочатку Лютнева, а потім більшовицький переворот у жовтні сімнадцятого. А далі доля повернулася до нього спиною. У війську Гетьмана два роки прослужив у запасному полку і йому довелося писати рапорт про звільнення в запас. Причиною стали п’яні балачки у вузькому колі, де Алексійчук досить необачно висловився про своїх однополчан, що воювали і в Білій армії, і на боці “червоних”, і своє ставлення до цього. Сталася дуель, офіцерський суд честі, звільнення з армії і крах всіх честолюбних мрій.

Довелося все починати спочатку і тут примхлива доля раптом виявилася прихильною до нього.

Війна вже з більшовицькою, комуністичною Росією була для колишнього підполковника Російської армії очікуваною і Алексійчук, маючи економічну освіту, не мав ілюзій відносно свого майбутнього в разі поразки Української Держави. І коли територіальна дивізія Даниленка була переформована в моторизовану, колишній підполковник побачив в цьому перст долі. А також свій шанс продовжити військову стезю. Для цього потрібно було тільки зробити правильні висновки з чужого, тобто, російського, досвіду.

А це був довід використання росіянами крупних танкових угрупувань.

Створені в Радянському Союзі напередодні війни з Українською державою механізовані корпуси з більш, як тисячею танків, а також сотнями бронеавтомобілів, гармат, тракторів, з тисячами автомобілів, мотоциклів мали пройти броньовим тараном-котком по українській землі. Такі корпуси призначені були тільки для прориву на ворожу, в даному разі, українську територію. Тільки на землі України можна було реалізувати колосальну могутність таких формувань, тільки тут можна було витягнути їхні довжелезні колони. Однак лише за однієї умови: повної раптовості нападу і повного панування в повітрі, коли тисячі танків раптом вриваються на українську землю і пруть вперед, не відволікаючись на дрібні сутички, обходячи вузли опору, лишаючи їх тим, хто йде позаду, пруть і пруть безупинно аж до самого Чорного моря.

Коли кинути таку масу танків через кордон, стримати їх не зможе ніхто. Навіть коли кинути не всі вісім корпусів, що були у РСЧА на початок війни, а тільки чотири чи п’ять, все одно цю броньову масу нікому не втримати. Але будь-які раніше не заплановані відхилення від початкових планів можуть завершитися поразкою просто тому, що інерція такої маси танків, бронемашин, гармат, тракторів і автомобілів колосальна, і керувати нею було неможливо. У випадку, коли не дотримано умови повного панування в повітрі, неймовірна могутність кожного такого механізованого корпусу стане причиною його розгрому.

Тому, що без прикриття з повітря вся ця маса техніки воювати не здатна.

Просто через непомірну довжину своїх колон, просто через той пил, який ці колони піднімають, просто через неможливість прикрити цю масу техніки від авіаційної розвідки і ударів з повітря, просто через нереальність керувати такою армадою броні і людей та постійно живити її всім необхідним для бою.

Тепер він, генерал Алексійчук, сам командує моторизованим корпусом, який має зробити з росіянами те, що вони намагалися зробити з нами. Він сам формував корпус, наполягав на такій, а не на іншій організації, вимагав таку, а не іншу техніку, і він нині відповідає за його використання в реальному бою.

Коли три тижні тому Гетьман Скоропадський вручав йому генеральські погони і сказав, що завжди вірив у його здібності, які тепер він зможе реалізувати повністю. Все залежить лише він нього. Тоді Алексійчук сказав, що Гетьман не помилився в ньому, як не помилився і генерал-лейтенант Скоропадський в січні сімнадцятого року, коли вручав погони підполковника капітанові двадцяти чотирьох років...

Коли він знову сідав у всюдихід, обличчя його було суворим і жорстоким, ніби ввібрало в себе недобру пітьму цього жовтневого світанку...

На командному пункті командира піхотного полку – на ділянці оборони його і його правого сусіда, де буде введено в прорив корпус Алексійчука – ділова метушня і штовханина.

- Як здійснюється артилерійське і авіаційне забезпечення, начальник штабу? – І стало тихо на КП.

- Товаришу командир корпусу, – доповідав Алексійчуку його начальник штабу, – для кращого артилерійського забезпечення в полки першого ешелону і передові загону вислані офіцери-коригувальники із засобами радіозв’язку і офіцери авіації від штурмової авіаційної дивізії.

Забезпечення вводу здійснюється: артилерійське – силами засобів посилення та підтримки (всього одинадцять дивізіонів, 214 гармат), а також вогнем двох дивізійних артилерійських груп і трьох полкових груп. Артилерійська підтримка, – продовжував доповідати підполковник, – планується на глибину від чотирьох до шести кілометрів. На рубежі вводу зенітно-артилерійське прикриття здійснюється двома армійськими зенітними артилерійськими полками. Інженерне забезпечення – обладнання маршрутів, розширення проходів в загородженнях, пропуск танків через заболочені ділянки – здійснюють: на маршрутах виходу – інженерно-саперний батальйон Тридцять четвертого корпусу, на маршрутах вводу – саперні батальйони дивізій. – Продовжував начальник штабу. – Авіаційне прикриття здійснює Двадцять восьма винищувальна авіаційна дивізія як на рубежі вводу, так і в оперативній глибині. Підтримку з повітря надає Третя штурмова авіадивізія по плану штабу фронту.

- Дякую. – Сухо промовив Алексійчук. І заклопотаність вчувалася в його голосі всім, хто був на командному пункті. Було від чого – піхота свою справу зробила, прорив забезпечила, тепер задача командування корпусу і його командира особисто – ввести корпус в прорив.

Зараз корпус висувався в смузі 12 кілометрів. Перейшовши по двом мостам Дніпро, танкова і дві моторизовані дивізії, артилерійська бригада, окремий механізований полк, полк РСЗВ і інші підрозділи корпусу перед ривком зосередилися на плацдармі на лівому березі Дніпра. Вони чекали наказу...

Завдання моторизованого або танкового корпусу на війні – вирватися на оперативний простір через пролом в обороні ворога і, стрімко рухаючись вперед по тилам противника, розвинути тактичний успіх в оперативний, а оперативний – в стратегічний. Рухомі об’єднання – моторизований або танковий корпус – призначені для самостійних дій в глибині оборони противника у відриві від головних сил армії чи фронту. Тому для цього потрібно мати мінімум, крім того, що завантажено в танки і бронемашини, ще по два боєкомплекти і по три заправки паливо-мастильних матеріалів.

Але потрібні не тільки снаряди з набоями та паливо з мастилом.

Бійців потрібно кормити, їм потрібна медична допомога і евакуація в разі поранення, а пошкоджені бойові машини потрібно ремонтувати. І не в глибокому тилу на танкоремонтних заводах, а там, де вони воюють. І все це потрібно везти на автомобілях. Це красиво в теорії. А на практиці довжина колони моторизованого корпуса витягувалася на десятки кілометрів і тоді виникала небезпека повітряного удару. Щоб цього не сталося, корпус Алексійчука будуть постійно прикривати винищувальні полки.

...Артилерія замовкала, закінчуючи свою роботу. Тиша впала, як сокира гільйотини на шию приреченого. Люди, що очікували тиші, аби подати сигнал атаки і люди, готові по цьому сигналу кинутися в бік російських позицій, на мить аж захлинулися цією тишею. І тільки димова хмара повільно змішувала курні жаркі патли з холодною вологою річкового туману.

Однак в ту ж мить небо заповнилося новим звуком – йшли на схід українські літаки – броньовані штурмовики і винищувачі притискувалися до самої землі низькими хмарами, а в хмарах ревіли басами невидимі бомбардувальники.

Всі чекали сигналу, наказу командира корпусу.

Однак Алексійчук не поспішав. Земля переднього краю димувала перед ним снарядними вирвами, не відриваючись дивилися на командира моторизованого корпусу люди, які стояли поряд з ним в окопчику командного пункту. Командири танкових полків очікували його, – саме його! – наказу.

Проте пройшло кілька довгих секунд і ось він викликав командира танкової дивізії, яка першою йшла у прорив.

- Гетьман!

- Слухаю, товаришу генерал-майор!

- Шквар, Гетьман! – Закричав Алексійчук п’яним, шаленим голосом.

Туман став густішим від чорно-блакитного диму, повітря загуділо від ревіння сотень і тисяч моторів...

Корпус ввійшов у прорив.

Profile

stanislavskyi: (Default)
stanislavskyi

April 2017

S M T W T F S
       1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 23rd, 2017 04:50 pm
Powered by Dreamwidth Studios