stanislavskyi: (Капець мутанту!)
[personal profile] stanislavskyi

Операція “Баторій”-10

4

...Початок наступу сповіщають артилеристи. З сотень стволів, – гарматних, гаубичних, мінометних, з направляючих ракетних установок, – викидаються на позиції ворога сотні і тисячі тонн начиненого тротилом металу. На глибину двадцяти кілометрів від лінії фронту вони окопи розорюють, укріплення руйнують, позиції вогневі знищують. Авіація ще глибше наносить удари: по вузлах автомобільних доріг і залізничним станціям, руйнує мости, розганяє сховані до часу резерви, полює за штабами, вузлами зв’язку.

Але яким би сильним, тривалим і страшним не був артилерійський ураган, коли піде в атаку піхота, тут і там оживуть дзоти і залізобетонні доти, відізвуться невиявлені батареї, а з засипаних укриттів виповзуть стрільці і кулеметники. Піхотинець мусить всі ці позиції захопити і ще живих ворогів знищити, дістаючи гранатою, чергою штурмового карабіну туди, куди не влучив артилерійський снаряд, міна, ракета чи авіаційна бомба. При підтримці артилерії, в супроводі мінометів, протитанкових гармат, самохідних установок і танків безпосередньої підтримки піхотинець знищує вогневі точки, вузли опору, відбиває несподівані контратаки, в сотнях і тисячах двобоїв знищує оборонні лінії, які ще зберегли здатність до опору.

Командири всіх рангів напружено слідкують за етапами бою, знаючи, що наближається хвилина, коли від чергового удару, що за силою не дуже-то й відрізняється від попередніх, лопне у ворога якась головна артерія, закінчиться психологічна витримка тих, хто обороняється. Цього моменту не можна проґавити. Саме в цей момент, не раніше і не пізніше, і потрібно завдати максимально потужний і швидкий удар, який оберне відступ противника на втечу, а наш наступ – в переслідування.

В такі моменти командувачі фронтів і вводять в бій армії танкові, а командувачі армій польових – свої танкові бригади, механізовані і моторизовані дивізії; і тоді, в гуркоті броні і сотень тисяч кінських сил в двигунах танків, самохідних установок, бронетранспортерів, виступають на перший план війська ударні. Вони змітають геть залишки ворожої оборони, мчать вперед на весь мах стосильних моторів; дороги і мости захоплюють, в рейдах блискавичних оволодівають вузлами комунікацій, форсують з ходу перешкоди водні, в глибині території ворожої лінії оборонні зламують, раніше, ніж встигне противник військами своїми їх зайняти. Для командирів переслідування танкове – це те ж саме, що й жнива для селянина: на протязі кількох днів і навіть годин воно приносить плоди, які вирощувалися місяцями важкої праці. І нічого в тому дивного, коли генерали виводять полки, вкриті бронею, на передову лінію і ведуть їх у бій особисто, як колись у минулому водили дружини свої князі київські і долю битви в момент критичний вирішували...

Долю битви на лівобережжі Прип’яті вирішував зараз передовий загін Сорок п’ятого армійського корпусу, який мав вести в бій заступник командира Двадцять сьомої територіальної дивізії підполковник Голубченко.

Передовий загін Сорок п’ятого армійського корпусу – сила значна. Це радує.

Без зайвої метушні підрозділи вишикувалися в колону і передовий загін рушив по лісовій дорозі, вірніше по лісовому бездоріжжю: те, що підходить людині чи коневі, не завжди годиться для машин...

...Тактична зона оборони радянських військ прорвана і противник, ошелешений несподіваним ударом, поспішно відходить, не чинячи опору. Успіх потрібно негайно закріпити, і наше командування це добре розуміє. Тому й квапиться вперед передовий загін, аби випередити росіян, не дати ворогові закріпитися на тиловому рубежі, який в глибині його оборони заздалегідь зведений був... Принаймі, має бути!

Колона передового загону розтяглася кілометрів на тринадцять. Набухла від вологи лісова земля, вся в соковитій некошеній траві, яка вже починає засихати, бурих китицях щавлю і жовтому звіробої, поглинала гул танків, самохідок, бронетранспортерів і артилерійських тягачів. Передовий загін йшов в передчутті скорого бою. За спиною приглушено гриміла артилерія, підтримуючи батальйони Двадцять сьомої територіальної дивізії.

Колона повзла і повзла, повільно – по болотистій місцевості не надто розгонишся! – рухаючись лісом. Там, за цим лісом знаходилися тили радянської 50-ї загальновійськової армії, яка тримала оборону проти захопленого нами ще минулої осені плацдарму на правому березі Дніпра. Танки, бронетранспортери, артилерійські тягачі, вантажні автомобілі з гуркотом котилися по заболоченому лугові, ніби й не знали кращої дороги. А дорога ця лісова скидалася на застиглі морські хвилі: вгору-вниз, вгору-вниз. Машини то пірнали вниз, і тоді двигуни їхні полегшено стишували свій рев, то дерлися вгору, і тоді семисотдвадцятисильні дизелі важких танків ревіли натужно. В такт руху машин гойдалися витягнуті вперед довгі стволи гармат танкових, а у відкритих люках виднілися голови механіків-водії в у ребристих шоломах.

Заступник командира Двадцять сьомої дивізії підполковник Голубченко в танкошоломі, зі шнуром від радіостанції над бортом штабного бронетранспортера по пояс височів і напружено вглядався в сутінки лісу, час від часу поглядаючи на карту. Поруч внизу радист монотонно кидав в ефір:

- “Береза-п’ять”, “Береза-п’ять”, чому не відповідаєте? Я “Крона”, прийом!

“Береза-п’ять” – позивний розвідувального дозору. Вже півгодини, як від нього ні слуху, ні духу. Пішов по маршруту руху і ніби крізь землю провалився. Що ж ним трапилося? Командир передового загону вже хотів послати вперед іншу дозорну машину, коли попереду з’явилася балка. Підполковник глянув на карту, згорнув її і сховав до польової сумки: передовий загін йшов вірно.

Тільки ж чому балка наповнена водою? На карті вона вузька і в цей час має бути сухою. А тут, як не дивно, заповнена водою по самі краї. Але обдумати ситуацію, що складалася, не встиг. Передній бронетранспортер з кулеметною установкою зенітною, світлом червоним мигнув раптом, пригальмував і негайно набрав швидкість, залишивши позад себе чорну хмарку диму спаленої його дизелем солярки. А підполковник розгледів ліворуч, на стикові дороги і малоїждженого путівця, три мотоцикли з колясками. Хтось махав рукою, вимагаючи зупинки. Водій штабного бронетранспортер збавив швидкість і Голубченко пізнав сержанта Клімова – провідника, наданого загону розвідувальним відділом армії.

- Зверніть. – Наказав підполковник водієві і, коли бронетранспортер зупинився, зіскочив прямо з борту на м’який ґрунт обочини. Мотоцикли, на колясках яких в стійках були закріплені кулемети, багнюкою геть забрьохані. Поруч стояв, так само по самі очі в болотній твані, сержант Клімов.

Це і був розвідувальний дозір, якого безуспішно намагався викликати радист Голубченка.

- Рацію пошкоджено, товаришу підполковник, тому й не могли вийти на зв’язок. – Випереджаючи запитання командира передового загону, мовив сержант. Підполковник вже й сам побачив, що коляска одного з мотоциклів, над якою стриміла радіоантена, зрешечена кулями. – Потрібно зупинити колону...

Втім, колона вже сама, стискуючись, як гармошка, зупинялася без усякого на те наказу.

- В чому справа, сержанте? – Нахмурився підполковник. Причин для невдоволення розвідником у Голубченка було більш, ніж досить. – Ліворуч балка, заповнена водою, праворуч – болото. Мені казали, що ви знаєте ці місця як свої п’ять пальців. А ви куди нас завели? Доповідайте!

- Ми правильно йдемо, товаришу підполковник. – Відразу ж наїжачився сержант. – Я в тутешніх болотах більше року воюю, місцевість знаю добре. Ось, дивіться... – Він дістав карту з польової сумки.

Сержант обстановку пояснив спочатку по карті, а потім, діставши зі своєї сумки великий аркуш паперу, швидко накидав схему: ось тут балка перетинає шлях до Хойників, балка заповнена водою і утворює водну перешкоду, яка прикриває висоту, де окопався противник. На висоті вкопано п’ять важких танків КВ-3, три протитанкові гармати, до десяти станкових кулеметів. Схили, можливо, міновані...

- Понтонів у нас немає, сапери міст з підручних матеріалів будуть наводити годин шість, не менше, – розмірковував вголос командир передового загону, – однак проблема в тому, що висота в їхніх руках і вони не дозволять нам здійснити переправу. Крім того, у нас немає часу. За даними повітряної розвідки, росіяни спішно висувають з глибини танкові резерви, щоб зірвати наш вихід в тил 50-ї армії. Задачка...

Передовий загін діє попереду дивізії. Його задача – випередити захоплення противником вигідного рубежу і сприяти цим виходу головних сил дивізії в тил росіянам. “Коли будемо стирчати біля цієї канави, то нікого не випередимо. А потрібно ж перебиратися через цю багнюку...” – сумно зітхнув Голубченко.

Перед кидком вперед Голубченко вивчав обстановку, цілком ординарну, буденну: і підхід резервів враховувався, танкова засада, контратака і вогневий заслін на шляху загону. Одне тільки не приходило в голову: що балка виявиться затоплена водою. Звідки тут вода взялася? Здається, він це промовив вголос.

- Направленим вибухом перекрили шлях ручаю, який витікає з болота. – Сержант показав на карті. – За минулу добу вода й набігла. Очевидно, хтось у москалів допетрав, що ми можемо вдарити з плацдарму і проявив ініціативу. Товаришу підполковник, ми тут все облазили на пузі і, здається, є рішення...

- Ну-ну, слухаю вас, сержанте. – Підполковник зацікавлено схилився над схемою сержанта...

...Танковий взвод разом з двома бронетранспортерами пірнув у лісову гущавину і зник. А танкові і піхотні роти тим часом по команді командира передового загону розосередилися, придані артилерійські батареї зайняли позиції, транспортні машини і технічне замикання ховалися в хвості колони.

Зараз слово надається інженерним підрозділам. Перше, потрібно провести розвідку водної перепони. І ось вже рослий сапер-водолаз в прогумованому костюмі і масці, з сумкою ізоляційного протигазу на грудях, тримаючи в руках триметрову жердину, пройшов балку по дну в кількох місцях. Вузька, як ночви, вона мала глибину близько двох метрів і такі круті і копкі береги, що навіть танки і гусеничні тягачі, не кажучи вже про колісні машини, просто-на-просто не виберуться на протилежний схил...

Так почалася війна на цій лісовій дорозі. Густі низькі кущі були її торочками, за ними підіймалися деревця доросліші: чи то берізки, чи то ялинки тягнули до синього неба покручені болотом стовбури.

Гул танкових дизелів злився з гуркотом короткої артилерійської канонади. Кому належало, той відразу валився навзнак, а іншим росіянам, що напружено чекали на пагорбі появи з полудня українських танків, дано було бачити ще хвилин зо п’ять, як, налякана, здійнялася і галділа над лісом сороча розвідка.

Танки, що залишалися на лісовій дорозі, заревіли моторами і рушили зі свого рубежу. Рідколісся прип’ятської низини приховувало поки що цілі, змушуючи нервувати екіпажі бойових машин.

“Де ж цілі?” – лейтенант Головченко до болю в голові притиснувся налобником до командирського приладу спостереження. Внизу ліворуч, по той бік казенника гармати навідник, також в напруженому очікування бою, стискував в долонях руків’я пульту керування гарматою.

...Задуманий маневр отримав блискуче підтвердження. Так підкрадається мисливець, щоб не сполохати обачну здобич – двадцять сьома поволі набирала швидкість. Важкий танк вийшов точно на фланг пагорба, де закопані по саму башту приготувалися зустріти передовий загін російські КВ-3 і протитанкові гармати. Зручний пологий підйом виводив танк прямо на пагорб – тут займала оборону російська піхота.

Збоку, в мілкому окопчику вовтузився зі станковим кулеметом розрахунок: другий номер копався в коробках зі стрічками, поки перший лаяв його матірно. Взвод вслухався в лайку з іронічним посмішками і димів самокрутками, сидячи на бруствері – для них це була смішна вистава, яку давав свій, росіянин, з лайном змішуючи щойно мобілізованого “бульбаша”. Ніхто не вслухався в лісовий шум, спостереження ніхто не вів – навіщо, ми ж в глибокому тилу! Тому росіяни побачили перед собою танк, коли він став уже на півнеба величиною. Передні шарахнулися, задні не встигли зрозуміти, що з’явилося у них за спиною...

- Твої! – Крикнув Іванько, даруючи водієві цю многогрішну наволоч, що застигла під гусеницями. Ніхто не плакав, не піднімав рук, не благав про пощаду – у ворога не залишилося часу на це...

- Праворуч двадцять, танк в окопі! – Доповів стрілець-радист. Розвернув кулеметну установку і вдарив короткою чергою по виявленій цілі, трасами напрям навідникові вказуючи.

- Бачу! – Відповів навідник і короткими точними рухами став наводити гармату. Гідравліка плавно розвернула дванадцятитонну башту, ствол гармати ледь піднявся, намацуючи ціль.

Часу було обмаль, російський танк вже розвертав свою – здоровенну, ніби хата! – башту, і ось-ось з довгоствольної гармати його хлюпне вогненним спалахом пострілу.

- Коротка! – Важкий “Молот” став пригальмовувати, зупинився. Завмерло і світле, з сизуватим відтінком коло, прояснено виділяючи і російський КВ-3 в мілкому окопі, і кущі навколо того окопчика.

Навідник підвів гострячок центрального косинця під башту радянського танку і натиснув кнопку електроспуску. Бойова машина здригнулася від пострілу, снаряд, рожево відсвічуючи трасером, стрімко метнувся вперед. Червона риска бронебійної болванки наближалася до цілі, короткий спалах на броні – одного майже пудового бронебійного клювка виявилося досить, щоб перетворити на металобрухт сталеве одоробло. Довгоствольна гармата тицьнулася дульним зрізом в землю – удар снаряда вивів з ладу врівноважуючий механізм. Ні спалаху, ні вибуху – бронебійна болванка пробила броню і, як дзиґа пішла крутитися всередині броньового корпусу, всіх всередині повбивавши. З таким українським танкістам вже доводилося зустрічатися, ще під час Білгородської битви траплялися випадки...

...З пагорба б’ють танкові гармати, фонтани вогню, диму і багнюки постають на пустій лісовій дорозі. У тих, хто засів на висотці, не витримали нерви. Росіяни ще не бачать українські танки, вони тільки здогадуються про них і б’ють навздогад, тільки стрілянина їхня навряд чи завдає комусь шкоди...

Двадцять сьома виривається з чагарнику. Сержант Іванько вдивляється в пагорб, не помітиш вчасно ворога, промахнешся – і тоді ворог не схибить, вже тобі горіти чадним полум’ям посеред цього болота. КВ-3 виявився всього за сто метрів, він розвернувся в профіль, дражнячи своєю неоковирною, ніби брусок грубо обрубаний, баштою. На скаті висотки проглядаються крізь маскування знайомі обриси російського танка і вже немає часу подавати цілевказівку навіднику. Палець – на кнопці керування вогнем, лампочка червона спалахує тривожно, гідроприводи квапляться розвернути башту і гарматний ствол стрімко намацує ціль, яка спокушує гранованим задом здійняте на підйомі жало двадцять сьомої.

- Коротка! – Бойова машина слухняно стишує хід, завмирає на місці.

Навідник уточнює наводку... Постріл! “Молот” смикається від неймовірної могутності своєї гармати. Майже одночасно гримлять ще два постріли: відкрили вогонь танки взводу. Без команди механік втискує педаль газу до упору, машина знову в русі. Сержант намагається не випускати з поля зору силуети російських танків на пагорбі. І ледве в навушниках пролунало: “Готово!” – доповідь заряджаючого про готовність гармати до чергового пострілу, знову подав команду: “Коротка!”. Інші танки на його постріл двократним відлунням відізвалися. На пагорбі не лишається більше цілих танків. Один з ворожих КВ-3 палає і неймовірно сліпучий літній полудень виривається з усіх дірок та щілин “Клима[i]”. І неможливо не піддатися чаклунському зачаруванню видовища... Екіпаж якусь часинку поїдає очима несамовите вогнище, що притягує погляд, аж поки не відлітає величезна коробка башти і замкнене в броньовому корпусі сонце виходить назовні. Не підійти до нього – навколо від вогненної паморозі горить навіть болотяна багнюка.

- Культурно зроблено, Йванку. – Схвально промовив Григорій Лялько навідникові крізь зуби, голос зривався у нього, заряджаючого від бойового збудження аж трясло всього, ніби від тропічної малярії.

Висунувшись по пояс з люка, він підставляв обличчя під цей несамовитий відблиск: душу, озлоблену близькістю можливої власної загибелі, ласкавим сонечком гріє жар палаючого ворога...

...Вибухи гранат, короткі черги штурмових карабінів – піхотинці посланого в обхід разом з важкими танками взводу обробляють підозрілі кущі, повалені дерева – місця можливих кулеметних гнізд і снайперів. Хвилин за десять були гнізда ці виявлені – два ручних кулемети і стрілець зі снайперською самозарядкою[ii] Токарєва: в ямах під сосною та грабом, під їхніми вивернутими кореневищами... Ручні кулемети ДП-27 і снайперська гвинтівка СВТ-38, стріляні гільзи... Осколки гранат пробили ватянки, і вата, що вилізла з дірок, рожевіла від крові. У одного, того що з снайперською самозарядкою, великий осколок розпоров живіт – сизі і рожеві кишки вилізали з нутра, як змії, налізаючи один на одного. Росіянин смикнувся раз-другий і затих, а кишки продовжували виповзати вже з мертвого. Солдати на забитого ворога дивилися без жалю до чужого страждання – не одного їхнього товариша зрізав снайпер. Підступний і несподіваний постріл такого стрільця. Може в лоба тобі кулю вліпити, може і в спину. Промахується снайпер рідко...

У нас важкопоранені двоє піхотинців – у одного роздроблена ключиця, другому куля влучила в живіт. Їх евакуюють в тиловий госпіталь на санітарному гелікоптері – машина ледь вписується в крихітну полянку. Однак рудий пілот гвинтокрила – хлопець досвідчений, тільки посмішка його блискає зубами білими на обличчі, веснянками поцяткованому. Легкопоранені бійці залишаються в строю.

...Танки йдуть все далі по лісовій дорозі, за ними повзуть самохідки, хитаючи довгими стволами...

Після бою і форсування заповненого водою байраку привалу ніякого не було. Тримався ще світовий день, тому підполковник Голубченко вирішив: марш продовжувати. І, привівши себе до ладу на швидку руку, передовий загін рушив по лісовій дорозі, скоріше, по лісовому бездоріжжю: те, що підходить коневі або людині, не завжди підходить машинам. Тому й рухалися повільніше, ніж того бажалося.

Сонце висіло над зубчатою стіною лісу, червоне, призахідне, по дорозі плив туман навпіл з димом дизелів і тягнуло сирістю.

Біля заболоченої долинки, що притулилася до соснового лісу, колону обстріляли. Сапери нашвидку загатили болотисту ділянку, танки йшли сторожко, навпомацки: ледь-ледь вбік – і засядеш. Бронетранспортери з піхотою, артилерія скупчилися, пропускаючи важкі “Молоти”. І в цей момент з лісу застукотів кулемет. Цим не здивуєш, але не відразу розібрали, звідки б’є. Потім засікли – від покритого чагарником пагорба, орієнтир – дві поділки праворуч від зламаної сосни.

Кілька танкових гармат, розвернувшись, врізали по горбочку. Його затягнуло димом та пилом і лунке лісове відлуння пішло гуляти туди-сюди. Для страховки, після паузи, обстріляли ще раз пагорб вже самохідні установки. Все. Мовчить. Що це було – окремий кулеметник чи опорний пункт? Так чи інакше не виключено, що це не самотній кулемет. Що ж, поживемо – побачимо. А зараз вперед, вперед, вперед!

З точки зору передового загону розклад виходить такий: Двадцять сьома дивізія оборону росіян прорвала і передовий загін рвонув з плацдарму на лівому березі Прип’яті, обходячи широким лівим крюком радянську 217 стрілецьку дивізію. З другого захопленого три дні тому плацдарму вдарила Двадцять перша моторизована дивізія, передовий загін її швидко рушив, наскільки дозволяла місцевість, на Брагін, де розташувалися тили 50-ї радянської армії. На нашому шляху ліс та болото, більш-менш прохідні дороги перекриті опорними пунктами. Неприкритими залишилися тільки такі напівдороги чи, скоріше, напівстежини, які вважаються непрохідними не тільки для танків, але й для кінних драбиняків.

Які ще там танки – принаймі, так супостатові думалося – на цих лісових стежинах серед бездонної трясовини! А пробитися до Дніпра через ці болота потрібно. Проб’ємося – і як сніг на голови росіянам!

Рухалися без затримок, аж до темряви, коли вже стало небезпечно через погану видимість. Зробили зупинку і відразу ж комарі накинулися, хоча осінь і вони ніби повинні вже зникнути. Смерділо болотяною затхлістю. Повітря охололо і бійці розкатували скатки. Хмари закривали небо і лише зрідка просвічували зірки, не в змозі подолати морок. Це не ночівля і навіть не великий привал, а так, маленька зупинка, для того, щоб розвести вогнище і оправитися. Біля багать, приємно огорнуті теплом, їли все разом – і обід, і вечерю, набиваючи животи. Ледь заправили машини і поповнили боєзапас, рушили вперед.

Головна похідна застава вступила в байрак, він ніби ущелина, затиснута між загрозливо навислими скелями. Замість скель – міднокорі щоглові сосни, вони ростуть по краям байраку, дном якого протікає струмок. Течія розбивалася об кам’яні ікла – звідки вони тут тільки взялися, ці гранітні каменюки? – закручувалася пінним виром, по байраку тягнуло бризками і водяним пилом. Танки і бронемашини рухалися з ввімкненими фарами; промені розсіювали морок, намацуючи шлях в цій мішанині з води, каменю і пітьми. В тому, що йшли з ввімкненими фарами був свідомий ризик: точно позначали себе і росіяни прицільно бити могли. Однак іншого виходу немає: в темряві біс його знає куди можна втрапити. Хтось вже й бурчати почав: пора б і зупинитися, але командир передового загону наказав рухатися, поки не вийдемо на рубіж атаки. Сам Голубченко похмурий, невдоволено смикає вуса і докоряє, в першу чергу танкістам:

- Колупаємося... А комдив повідомляє, що передовий загін Двадцять першої моторизованої дивізії вже вийшов на околицю Брагіна. А ми все ще бабляємося в цьому клятому болоті!

Колупаємося і бабляємося – сильно сказано. І не зовсім справедливо: загін просувається швидко і люди всі сили кладуть на це. Інша справа, що війна підкидує сюрпризи, не вельми приємні. Коли танки втягнулися в байрак, з його схилів вдарили кулемети, мало того – вдарили гармати (хоча й батальйонні сорокап’ятки – для важких танків їхні снаряди, що слону дробина). Кулі цокали по броні, снаряди вибухали в ручаї, на протилежному схилі, обдаючи машини водяними бризками і кавалками землі. Було негайно наказано по колоні: вимкнути фари. Вимкнули.

По спалахам пострілів, можна визначити, де знаходиться противник. Танки і самохідки стріляють з ходу, або з коротких зупинок. Гуркіт пострілів і вибухів, ревіння моторів, брязкіт гусениць, шум водяного потоку. Танки, самохідні установки і бронетранспортери наддають ходу. Підполковник не став викурювати росіян, не став вв’язуватися в бій, що затягує, як трясовина. Подавивши кілька кулеметів і гармат, загін проривається крізь байрак. А росіян доб’ють піхотні підрозділи, які йдуть нагінці. Задача ж загону – вперед.

Поки є паливо в баках – вперед!




[i] “Клим” – поширена в РСЧА назва важких танків серії КВ – “Клим Ворошилов”.

[ii] самозарядка Токарєва – снайперська самозарядна гвинтівка СВТ-38.

Profile

stanislavskyi: (Default)
stanislavskyi

April 2017

S M T W T F S
       1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 23rd, 2017 04:54 pm
Powered by Dreamwidth Studios