stanislavskyi: (Капець мутанту!)
[personal profile] stanislavskyi

Операція “Баторій”-7

...Курілися пилом дорога – на фронт ішов 323-й окремий батальйон важких танків.На початку серпня, коли в строю залишилося тільки вісім машин і половина екіпажів, батальйон вивели з боїв під Волоконівкою, де важкі танки не давали ударним угрупуванням росіян переправитися через Оскол. Перед тим, як відійти в тил, танки, що вціліли в боях, передали іншій частині. Вцілілі в боях машини поповнили танкові роти переформованої піхотної територіальної дивізії. В тил відбували порожнем. Нову матеріальну частину батальйон мав отримати прямо на заводі. Поповнитися ж особовим складом належало в учбовому центрі танкових військ. І там же, в учбовому центрі потім проходити навчання і бойове злагодження.
На все про все давалося три місяці, але обстановка різко змінилася. Важкі танки стали потрібні на передовій негайно. І от сьомого жовтня тисяча дев’ятсот сорок третього року 323-й окремий батальйон важких танків, виведений з боїв в перших числах серпня на доукомплектування і відпочинок в табори Науково-Дослідного Випробувального Полігону і Центру бойової підготовки бронетанкових і механізованих військ, що на південний захід від Києва, отримав наказ здійснити марш на північ, до Прип’яті.
Час не чекав і командування вирішило, що перекидати танкову частину залізницею не варто. Завантаження важкого танка на платформу – справа ювелірної точності, танки вантажаться не всі зразу, а послідовно, один за одним, і це займе цілий день, не менше. Тому вирішили, що залізницею батальйон перекидати не варто. До Овруча бойові машини мали перевезти на важких танкових транспортерах, а від Овруча до місця зосередження танки йтимуть своїм ходом. На трейлери бойові машини екіпажі повантажили за якусь годину і ще до полудня колона батальйону поминула Житомир.
Марш батальйону почався вранці і продовжувався майже весь день. Автострада Житомир-Мозир, що вела до Овруча своїми восьми смугами, до війни утримувалася в зразковому стані, нині ж від Коростеня дорога вся була в численних бетонних латках, місцями дорожнє полотно зяяло вирвами від бомб. До самого Овруча, подолавши за десять годин більш, ніж двісті кілометрів маршруту, дісталися в ранніх сутінках, розвантажилися, і далі танки рушили на схід, до Прип’яті своїм ходом по ґрунтовим дорогам.
Стояла суха жарка погода, майже спека – природа добирала останні дні бабиного літа – і танкові траки збивали сухий сірий пил, перемелюючи його на пудру. Вона сірими клубами вибухала під танковими днищами, тугими струменями стьобала на всі боки, забивала щілини і триплекси броньованих машин. Танки, замасковані гіллям під величезні кущі, йшли довжелезною колоною і здаля могло здатися, що це ліс за своїм бажанням відірвався від землі та й помандрував, здіймаючи клуби сірого піщаного пилу, на схід. Але всього цього не бачили танкісти, укриті бронею, укутані пилом, ніби лицарським плащем.
Старший сержант Олександр Іванько – командир танку під номером 27 – наказав заряджаючому, навіднику і стрільцю-радисту спати. Опівночі, коли танки спинилися у відкритому полі серед заквітчаного все ще лугу, – танкісти не бачили пізніх осінніх квітів, позбавлених нічною пітьмою своєї останньої краси, їх колір можна було визначити тільки по запаху, – механіка-водія за важелями змінив радист. Ваня Литвиненко, механік-водій і також молодший сержант, на зупинці оббіг навколо танка, мацав руками, визначаючи, чи не перегрілися підшипники опорних катків і перевіряв натяг гусениць. Потім повернувся, загорнувшись в зимову танкову куртку, влігся в бойовому відділенні та й заснув. Через відкриті баштові люки, як через прочинені двері його хати в полтавському селі Попівці, зірки входили в танк і в сон до нього.
Рушили...
Двигун працював рівно, дорога була пустельною, Антон Горошко – стрілець-радист – сидів за важелями і слідкував за червоним вогником стоп-сигналу танка, який йшов попереду. Антон сидів майже непорушно, тільки зрідка легким рухом важеля змінював напрям – повороти траплялися нечасто.
Поблизу передової радянська авіація вперше нагадала про себе. На марші 323-й батальйон потрапив під бомбардування, яке ще не можна було вважати бойовим хрещенням. Якась дев’ятка російських бомбардувальників, рятуючись від наших винищувачів, вивантажила бомбову начинку над дорогою і танк ледь-ледь ворухнуло, обдало гарячим вітром та піском і у всіх було таке відчуття, що війна привітала їх, дружньо плеснувши по броні, як рекрута бувалий солдат, приймаючи у своє кровне братство.
Негайно їй відсалютували зенітні установки і новачки вперше зблизька побачили, як закопався в землю ворожий літак, намагаючись сховати свій великий і шумний вогонь.
Прямих влучань не було – машини збільшили дистанцію і швидкість. Крім подряпаних осколками башт та розбитого баяна, прив’язаного з різними бебехами ззовні, пошкоджень на весь батальйон не виявилося. Так, на якусь мить промайнуло у відкритому люкові щось, і Вані Литвиненку з Антоном Горошком – механік-водій і стрілець-радист в боях ще не бували – здалося, що всі радянські бомбардувальники цілилися тільки в них одних. Наші винищувачі погнали російські бомбардувальники далі, а ранкові сутінки не дозволили ворожим пілотам виявити танки внизу.
Вже на світанку танки в’їхали в ліс, зупинилися під віттям сосен і завмерли. Двигуни замовкали один за одним, поступово у лісі запанувала звична тиша, а зі сходу, зовсім близько вітер доносив нервовий гуркіт гармат і мінометів. Попереду, на північному сході, вздовж всієї лінії горизонту, палали заграви пожеж. Одні ще лиш набирали силу, горіли жовтим вогнем, як житня солома, інші, коричневого відтінку, вже згасали. Відразу по прибутті екіпажам роздали недоторканий запас, а ротних командирів викликали в батальйон. Поки вони лазили по артилерійському бурелому на передньому краї, підійшли машини з боєприпасами і паливозаправники. Тільки ґрунтовніше цих явних ознак підказувало старим танкістам загострене чуття, що батальйон зустріне ранок у вогні. Мимовільна стурбованість ветеранів передалася й новачкам.
Екіпажі готували машини до бою, з броньованих коробок викидалося все, що могло дати поживу вогню. Перевірялася зброя, боєприпаси, двигуни. Час від часу над колоною пролітали ворожі літаки то з ледве чутним джеркотанням високо-високо вгорі, то з оглушливим ревінням майже чіпляючи верхівки сосон. В танку номер 27 трохи посперечалися, викидати чи ні старі танкові зимові комбінезони і вирішили все-таки їх залишити, розтикавши по ящиках з запасними частинами і інструментом.
Після обіду справ ніяких не лишилося і танкістам дозволили спати до вечора.
Всі п’ятеро вляглися, хто де: троє розмістилися на кормі танка, розстеливши танковий брезент, двоє куняли в башті на полику, підстеливши хутряні куртки, про долю яких сперечалися ось щойно.
Екіпаж прокинувся на захід сонця. Залишки денного світла ще трималися на рудих стовбурах сосен, коли надійшов наказ вирушати. Внизу все густіше розливався морок і кишенькові ліхтарики мигкотіли примарним синім світлом. З боку переправи долинали звуки розривів, з-за Прип’яті залпами гуркала ворожа артилерія. Вздовж колони побігли посильні і разом з наказом передавали останні новини: “Міст розбитий... Переправлятися будемо на поромі... Двох телефоністів поранило... Перша рота – вже на переправі...”
Їхали спочатку узліссям. Потім, звиваючись по сипучому піску, дорога пішла верболозом, по обочинам її траплялися різноманітні прикмети війни. По береговому скату спустилися донизу мимо скелету спаленої вдень вантажівки. Неподалік націлилося вгору стволом розбита гармата без коліс. Потягнуло річковою сирістю. Попереду тьмяно блиснула річкова вода, відбиваючи відблиски далеких заграв.
Переправлялися на гусеничних понтонно-мостових машинах – спеціальній саперній техніці для подолання широких водних перепон. Прип’ять, звичайно, не така вже й широка перепона, але артилерія противника напередодні розбила міст і довелося використовувати для переправи те, що було під рукою.
Старший сержант Іванько, глянувши на ПММ-2[i], критично скривився.
- Гей, на поромі! – Гукнув неголосно до саперів, що вовтузилися в сутінках. – Моя коробка на сорок сім тонн майже тягне, а ваш самохід всього сорок дві витримує. Як переправляти будете?
- Не переймайся. – Сапера в темноті не було видно, лише зуби зблиснули білим. – Наша “двійка” з додатковими булями, витримає вашу коробочку. Заводь сміливо, не потонемо, не май сумніву...
Важкий танк заревів дизелем і, повільно перебираючи траками, поповз до води. Ваня Литвиненко діяв впевнено, обережно підвів танк до опущеної апарелі та в’їхав на пором. Слідом з дрібним перестуком підійшов піхотний взвод – і піхота обліпила танк, як курчата квочку. Піднялася апарель, двигун порома запрацював голосніше, пихкаючи за кабіною синім дизельним вихлопом, смужка води поширшала і правий берег став віддалятися. Пором рушив навскоси вперед, вниз по течії. Берег зник, проте ненадовго. В синій темряві на лівому березі з’явилися густі зарості чагарнику і світлий пісок пляжу, до якого прямував пором.
Біля самого берега збавили хід, пором розвернувся, правим боком підійшовши до берега, апарель його опустилася у воду. Першими збігли на лівий берег піхотинці, танк Іванька в’їхав у воду, яка діставала майже до половини опорних котків, потім механік-водій повів машину на дамбу, споруджену проти паводку, з’їхав на другий бік і зупинився під розлогими вербами, заглушивши двигун.
Запала тиша і в цій тиші відчутно і загрозливо лунала кулеметна стрілянина і вибухи снарядів та мін. Попереду йшов бій і танкістам здавалося, що гуркіт пострілів долинає з усіх сторін, що стріляють поруч, що вони знаходяться на клаптеві землі, не набагато більшому, аби на ньому розмістився танк, і що за спиною у них ріка. Не далі, як за сто метрів, сяйнули вогнем стволи, вихоплюючи з темряви дивні, зігнуті у русі силуети артилеристів. Батарея вдарила трьома залпами, а коли замовкла, ще густішою стала темрява.
За хвилину-дві підійшли ще два танка взводу, вони так само на поромно-мостових машинах переправлялися – переправу забезпечувала рота СПП[ii] армійського десантно-переправного батальйону. Саперна техніка, не зважаючи на обстріл, працювала чітко, як швейцарський хронометр.
- Чиї машини? – Почувся з темряви знайомий голос командира батальйону.
- Третя рота, товаришу майор. – Доповів командир третього взводу. – Другий і третій взводи...
- Добре. Командири машин до мене. – Майор розгорнув планшет на лобовій броні командирського танку. Над картою схилилися шість голів в чорних танкових шоломофонах і одна в польовому кепі. – Підете відразу на передову. Супостат натискує щосили на батальйон, який обороняє висоту. Проведе вас...
Комбат оглянувся назад, шукаючи когось.
- Молодший лейтенант Завгородній. – З темряви виступив міцненький, круглий, як гриб боровичок, чоловік. Головченко, командир другого взводу, вже знав, що це офіцер зв’язку від піхотної дивізії, яку батальйон має підтримувати, і що він – начальник хімічної служби полку. Командир танкового батальйону майор Свірьопкін за якимось дідьком запитав, яка в лейтенанта посада, і тому довелося неохоче відповісти, що він начхім полку. Відповів і надовго замовк. Начхіми не люблять признаватися, що вони начхіми. Вже другий рік посада ця – і без застосування, і без відміни, а люди на такій посаді – в усі дірки затичка.
- Другий батальйон тримає оборону на висоті 130,4. Вчора, після п’ятнадцятої противник спробував вибити батальйон з висоти, але атаку відбили. Думали, що до ранку “червоні” заспокояться і атакувати не будуть, але годину тому вони почали нічну атаку позицій батальйону на висоті. В бій противником введені танки прориву. Потрібно поквапитися, бо коли не встигнемо, наших там перемелють гусеницями...
- Ясно. – Сказав Головченко. – Що ж, треба, так треба. Поїхали...
Батарея поблизу знову вдарила один за одним трьома залпами.
Три важкі танки рушили крізь ніч, не вмикаючи фар. Механіки вели машини, спостерігаючи за дорогою через прилади нічного бачення. Передні машини можна було побачити тільки по червоним вогникам на кормі, або, коли танк спускався нижче, по обрисам на фоні горизонту. Як в’їхали в балку, взвод розділився. На броню танка вибрався високий стрункий боєць в шоломі і з штурмовим карабіном на плечі.
- Фельдфебель Перчик. – Представився він, намагаючись перекричати стрілянину і гул мотора. – Старшина третьої роти.
- Сержант Іванько. – Сашко простягнув фельдфебелю запасний шоломофон. – Ідіть сюди, в башту. – Ввімкнув переговорний пристрій і наказав. – Механік, вперед!
Фельдфебель повів танк до недалекого узлісся. Дорогу він знав напам’ять, ніби народився тут.
- Тихіше, зараз буде рівчачок. Тепер газуй... Обережно, праворуч глибока промоїна. Дві вирви від бомб, одна праворуч, інша – ліворуч... Тепер знову газуй щосили! – Чув Литвиненко у шоломофоні.
Провідник впевнено вів танк прямою лісовою просікою по горбкуватій дорозі, що пролягала виярком. Стрілянина раптом вщухла і відразу стало виразніше чути потужний низький гул танкового дизеля.
- Стій! – Попереду просигналили ліхтариком з синім світлофільтром.
Стало тихо, тільки дизель муркотів, працюючи на малих обертах. В темряві ночі, що і небо, і землю злила воєдино, слабо вгадувалися звуки, через це вся пітьма здавалася танкістам живою, дихаючою...
- Встигли. – Фельдфебель виліз з башти на броню і зняв шоломофон. – А ми тут, як у мами вдома. Ліворуч буде другий взвод, ось його. – Перчик показав на силует бійця, що сигналив ліхтариком. – Праворуч на висоті перша і друга роти. Так що, з флангів ми вас прикриємо, жоден “краснопузий” гранатометник не підбереться. Позаду наші міномети. А попереду, перед нами, крім москалів, нікого вже немає...
І раптом тиша оглушливо вибухнула і освітилася. Хапливо злітаючи, ракети зміїлися, змішуючись в небі. Ворожі окопи ожили, заворушилися, тіні то стрімко неслися по полю, то розганялися світлом. Все замигтіло: світло – темрява, світло – темрява...
Іванько, разом з навідником, Іваном Романченком, і механіком-водієм видерся на брівку яра, бачив, як червоними метеликами гарячково забилися спалахи на боці росіян. Вперехрест запульсували струмені трас великокаліберних кулеметів, ніби батогами, з виляском вдарили по окопам української оборони. Кулеметні черги металися на брустверах, втикалися в землю, збиваючи піщаний прах. З’явилося у вогнях ракет голе поле, розсипані по ньому темні фігурки людей, вони швидко пересувалися, то зникали в темряві, то знову виринали на світло. Їх виникало все більше і кожної секунди вони ставали все ближче.
З того боку, від російських позицій, навскоси злетіла ракета і яскраве, сліпуче світло залило все навколо. Танкісти вловлювали сухі сплески гвинтівок, тріск пістолетів-кулеметів, діловий перестук станкових “максимів”, черги ручних “дегтярів”, що аж захлиналися від шаленства. А наші відповідали мляво.
В небі повисла наступна ракета і стала повільно опускатися на парашутику. Яскраве сяйво цієї нової “люстри” діставало аж самого дна лісового виярку. Світло – темрява, світло – темрява...
- Так, Литвиненко, по команді висуваємося вперед, так, щоб тільки башта здіймалася над брівкою і відразу ж вмикаєш задню передачу. – Іванько глянув на механіка, той відповів, що все зрозумів. – Цілі перед тобою, Романченко, в першу чергу – вибиваємо кулемети і танки. Он вони, сюди пруть... – По полю в примарному світлі ракети повзли на висоту вуглисті коробки радянських КВ. – Все, хлопці, по місцях!
Ракета згасла і раптово вони почули низький, грізний в темряві, що настала, рев моторів.
- Приготувалися. Ну... – Екіпаж зайняв свої місця і всі дивилися на командира. Навідник припав оком до прицілу, заряджаючий, Григорій Лялько, тримав наготові снаряд. – ...вперед, Литвиненко!
Дизель заревів і танк повільно посунув вперед. Сашко вчепився обома руками в командирський прилад спостереження, і коли в окулярах з’явилася смужка лісу на тому боці поля, скомандував “Стій!”, танк смикнувся і завмер. Заджеркотів підшипниками гідропривід, розвертаючи башту стволом в бік цілі.
- Готовий! – Доповів навідник. Нічний приціл наближав ту точку, де від ворожих окопів народжувалися траси кулемета. “Вогонь!”, скомандував Іванько. І негайно Романченко відізвався. – Постріл!
Коротке, рване полум’я вирвалося в темряву з дульного гальма танкової гармати, оглушивши всіх, хто мав необережність знаходитися поряд. Масивний казенник різко відкотився назад, клин затвору викинув стріляну гільзу в гільзозбірник, заповнюючи бойове відділення їдким смердючим димом спаленого пороху. Втім, його вмить всмоктала вентиляція. Заряджаючий кинув на лоток досилача новий снаряд, гнучка сталева змія прибійника із дзвоном ввігнала його в канал ствола, слідом – заряд в латунній гільзі.
Вибух снаряду розвернувся вогнищем на бруствері, згас і одночасно з ним згасли спалахи радянського ДШК[iii]. Романченко почекав кілька секунд – значно коротших від звичайних – в окуляр прицілу лізло світло чергової ракети, траси спуталися – вогненні пунктири летіли в різні боки. Збоку і вище запульсував інший вогник. Доворот, ствол гармати посунувся праворуч, навідник звичним рухом збільшив приціл. “Готовий!” – “Постріл!” Чергове вогнище спалахнуло червоним на бруствері ворожої траншеї і згасло. Кулемет замовк, в приціл Іван Романченко бачив вогнища мінометних розривів серед ворожих окопів, там змішалося все – вибухи, кулеметні траси, тріскотня пострілів, спалахи ракет. Тепер ці спалахи, кулеметні траси, удари артилерійської стрілянини змістилися праворуч – але висота закривала бій, який йшов там.
- Механік, назад! – танковий дизель заревів і важка, в сорок сім тонн вагою, машина посунула кормою вниз, на дно виярку. Відкинулася ляда люка і командир легко зістрибнув на землю. – Ваню, за мною!
Біля танка з’явився, як з-під землі, сержант, командир взводу, і повів танкістів за собою, до готового окопу. На бруствері Іванько з механіком побачили солдатів з лопатами – бійці третьої роти обладнували для них вогневу позицію. Литвиненко побіг до танка, і за хвилину машина зайняла місце в окопі.
Ніч була на зламі – місяць зійшов над деревами, заливав нічне поле розсіяним слабким світлом аж до чорного лісу. Ліс на нашому боці шкрібся сухими оголеними гілками, шурхотів свіжим передсвітанковим вітром – від Прип’яті волого напливав туман. Раптом червоне невизначене світло виникло в небі над полем. Ракета описала дугу і впала на нічийній землі між нашими і ворожими окопами, затухаючи. Негайно стрімко злетіла друга ракета над дальнім лісом і розсипалася іскрами. Іскри згасли в темряві і з-за висоти почулося-донеслося якесь виття. Воно все піднімалося, наростало там, за висотою, його заглушали гарматні постріли, часом накривав хвилями спливаючий тріск наших легких кулеметів і штурмових карабінів.
- Ти чуєш? Чуєш? – Романченко запитально-розгублено дивився на командира.
- То кацапи, курва їхня мама, в атаку пішли. – Спокійно мовив Сашко. Тріск штурмових карабінів наростав все більше, але не міг заглушити несамовите ревіння людських голосів. Це було не гучне “ура!”, звично-знайоме, люди кричали зовсім по-іншому, знавісніло, люто, не як людин, як дикі звірі. – Минулої зими я чув вже таке... чув... Так в атаку під Білгородом російські штрафники... їхня штрафна рота ходила.
Спереду, від чужих окопів знову вдарили великокаліберні кулемети, пронеслися-хльоснули над головою білі траси. З низини, від лісу, промацуючи, били чергами кулемети, праворуч блиснула іскра, ніби вдарили по кресалу і за спиною зі спадаючим гуркотом вибухнув снаряд радянської дивізійної гаубиці.
- До бою! – Гримнули ляди люків, відсікаючи всі зовнішні звуки.
Не в змозі подолати круті схили висоти, радянські танки повернули до позиції третьої роти. Чорні коробки, невиразні в тумані, що напливав від ріки, наповзали з правого боку, вони швидко просувалися вперед, між ними з’явилися силуети фігурок, що бігли, розмиті пітьмою, в глибоко насунутих шоломах. За якусь хвилину російські танки перестали бути безформними темними плямами, ці коробки пульсували білими вогниками, танкові кулемети, не замовкаючи, працювали в низині, траси летіли звідти, врізалися в землю бруствера. Стрілянина посилювалася, приглушені короткі стіжки пістолетів-кулеметів вплелися в неї, міни полкових мінометів стали вибухати на позиціях третьої роти. Вся низина перед висотою була тепер затягнута сірим туманом, там відбувався рух, звідти долинав рокітливий шум танкових моторів.
Квапливо здвоюючи постріли, запрацювала з висоти швидкострільна гармата. Уривчасті траси виникали в тумані і тяглися туди, де були радянські окопи. Високий силует висунувся з туману, поряд з ним в білястих сутінках з’явився ще один. Обидва танки вирізняла висока башта з довгоствольною гарматою. “Судячи по всьому, важкі КВ-3[iv] зі 107-міліметровою гарматою, – визначив по незвичайному силуету Іванько, – гідний суперник для нашого танка. Нічого, візьмемо їх в лоб, у нас гармата потужніша...”
Тьмяні, невиразні живі фігурки бігли до окопів, близько розсипалися черги радянських ППШ, кілька неясних тіней, розкидаючи на ходу спалахи, мелькали праворуч, набігаючи від висоти. Танкісти почули, як застукотіли станкові кулемети на висоті, один з них прошивав суцільними білими струменями черг поле попереду. Ду-ду-ду-ду-ду, а-а-а! – чулося звідти, з-за висоти змішане і протяжне.
- Танки, – сказав Романченко, – а за ними бронетранспортери.
- По лівому, бронебійним! Наводити в центр! – Командир віддавав команду спокійним голосом, а навідник відчував пекучий азарт: “Вмазати, вмазати йому з першого пострілу!”
Однак вмазати не вдалося ні з першого, ні з другого пострілу. Туман спотворював відстань, інфрачервоний прожектор його не пробивав і нічний приціл перестав працювати. Навідник тричі знижував приціл, бронебійні болванки, прокреслюючи небо високо над ціллю, зникали в тумані.
Влучити вдалося тільки з четвертого пострілу, туман відразу став рожевим і сержант Іванько з веселим злим азартом вигукнув: “Тепер по правому!”, і танкова гармата слухняно намацувала ціль. Силует праворуч рухався і викидав пучки вогню і білі траси, які перехрещувалися і летіли прямо в обличчя йому.
“По правому, два снаряди! Вогонь!” Праворуч ударила протитанкова гармата, секундою пізніше відізвався танк Іванька. На броні радянського танку, який наповзав на окопи третьої роти сяйнули два вогника і згасли. Танк продовжував рухатися вперед, але тепер по ньому вела вогонь батарея протитанкових гармат, які стояли в тилу висоти. Знову вдарила танкова гармата, трасер бронебійного снаряду прошив корпус. Танк зупинився, постояв секунд десять-п’ятнадцять, здавалося, що зараз машина рушить знову, але глухо гупнув внутрішній вибух і над ворожою машиною крізь вибиті ударною хвилею люки здійнялося високе полум’я. Два стовпи сліпучо-білого вогню шугнули з баштових люків високо в небо, закрутився над танком багряний дим, машину накрило ковпаком з чорної сажі. Екіпаж з машини так і не вискочив. Пальне з розбитих баків бризнуло в боки, танк запалав гігантським смолоскипом.
З першого танку так само ніхто не врятувався, в ньому почали вибухати боєприпаси, потім башту зірвало потужним вибухом, вона здійнялася високо вгору і упала віддалік від танку. Вогонь відразу ж згас, однак корпус продовжував куріти чорним димком з потворної дірки.
Попереду окопів рожеве двічі змішалося з яскраво-червоним і пропало.
Там вже все стало багряним – чи то танки горіли, чи то бронетранспортери – і гомінке дудукання великокаліберних кулеметів не перекривало тріскотню штурмових карабінів і пістолетів-кулеметів, знову і знову оте “...ду-ду-ду, ду-ду-ду, ду-ду-ду...” виникало в тумані ліворуч висоти і за нею.
- А-а-а! Драпонули, курвині діти! – Радісно закричав заряджаючий.
Було видно звідси, з танкового окопу, як від нашої траншеї, що вся аж кипіла білим вогнем, одна за одною виникали і бігли назад, до своїх окопів, розмиті в тумані фігурки, розбризкуючи навсібіч білі пунктири, а з того боку поля доносилося гарячково і глухо: “ду-ду-ду-ду-ду”, “ду-ду-ду-ду-ду”...
- Романченко, сто чортів тобі в печінку! Чого спиш? – Вилаявся Іванько. Навідник загаявся і сержант натиснув кнопку, розвертаючи башту. – Бачиш? Гранатою[v], чотири снаряди... біглий... вогонь!
Розриви лягли перед цими фігурками, туман змішався з димом і нічого не стало видно. Коли з задимленого казенника вилетіла остання гільза, навідник обернув голову до командира. Той припав до окулярів ПКНу[vi]: добре видно було, як снаряди здибили землю на узліссі, де були окопи противника. Тепер там знову рухалися фігурки і неясний протяжний крик “а-а-а!” доносився звідти. Крик наростав і колихався, змішуючись з важким, що посилювався, стукотінням швидкострільних гармат і кулеметів на висоті.
Сашко розвернув командирську башточку, помітив: в низині перед нашою траншеєю веселими, жаркими вогнищами, ніби солом’яні стріхи, палали два підбиті радянські танки, там стрілянина була особливо густою і над палаючими коробками в досвітньому небі вертикально і стрімко падала червона ракета...
Туман розсіювався, на сході невдовзі мало здійнятися задавлене димами сонце і все, що недавно білястою муттю ховалося, проступало чітко. Перед нашими окопами диміли два підбиті КВ, за ними чотири бронемашини: три кутасті колісно-гусеничні бронетранспортери і гарматний бронеавтомобіль старого типу, здається БА-6.
Розвиднювалося. Вздовж узлісся, позаду радянських окопів столи півколом танки КВ-3, з баштами, здоровенними, як хата, і росіяни в чорному ходили навколо них. За ними, перетинаючи дорогу, що вела до Прип’яті, поштовхами повзли чотири тупорилих бронетранспортери кудись на правий фланг, в обхід висоти. Там, за висотою, тріск кулеметних черг продовжував рвати повітря, але дикий нелюдський крик стих, ніхто більше не кричав, отже, там все скінчилося. Атака штрафників була відбита, а, ймовірніше, всіх їх поклали там, ще на виході з того болота...
В броню двічі гримнули, мабуть, прикладом. Іванько підняв ляду і побачив фельдфебеля.
- Назад! – Перед окопами піхотинці кинули димові шашки і сірий дим поволі, нехотя, підіймався вгору, а потім жваво потік до москалів у низину.
Танк кормою виповз з окопу і, підкоряючись командам сержанта, командира взводу, відійшов метрів на сто назад. Одночасно відходили піхотинці, допомагаючи артилеристам котити протитанкову гармату. Біля другої траншеї зупинилися і негайно запрацювали малі піхотні лопати: окопи ці були подекуди засипані попереднім вогневим нальотом. Ледь бійці зайняли позиції, заговорила ворожа артилерія. Вогонь вівся не по всій площі оборони, а відразу по передньому краю. Снаряди залишали глибокі вирви, падали дерева, що росли на березі Прип’яті, осколки вили, зрізаючи соснове гілля...
Вогневий наліт був коротким, тривав хвилин так зо п’ять, потім знову рушили вперед танки, за ними вирівнював стрій ланцюг піхотинців, поливаючи перед собою простір свинцевим дощем...




[i] ПММ-2 – понтонно-мостова машина, самохідний пором призначений для переправ через водні перешкоди колісної і гусеничної техніки спорядженою масою до 42,5 тонн. При використанні додаткових булей маса техніки може сягати 50 тонн.
[ii] СПП – самохідно-понтонний парк. В СПП входить 24 одиниці ПММ або ПММ-2: 4 річкових, 4 перехідних і 4 берегових ланки, 2 вистілки, 4 катера з понтонного парку і 18 великовантажних машин для різного майна. Вантажопідйомність 50 – ПММ, або 42,5 – ПММ-2 тонн, довжина 260 метрів, час наведення понтонного мосту 30 хвилин.
[iii] ДШК – великокаліберний – 12.7 мм – кулемет, Дегтярьов Шпагін Крупнокаліберний.
[iv] КВ-3 – важкий танк прориву вагою 52 тонни, з лобовою бронею в 100 мм і гарматою калібром 107 мм.
[v] Граната – в даному разі осколково-фугасний снаряд, вибухівник якого поставлений на осколкову дію.
[vi] ПКН-2 – прилад спостереження командирський з нічним каналом.
From:
Anonymous( )Anonymous This account has disabled anonymous posting.
OpenID( )OpenID You can comment on this post while signed in with an account from many other sites, once you have confirmed your email address. Sign in using OpenID.
User
Account name:
Password:
If you don't have an account you can create one now.
Subject:
HTML doesn't work in the subject.

Message:

 
Notice: This account is set to log the IP addresses of everyone who comments.
Links will be displayed as unclickable URLs to help prevent spam.

Profile

stanislavskyi: (Default)
stanislavskyi

April 2017

S M T W T F S
       1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 23rd, 2017 04:47 pm
Powered by Dreamwidth Studios