stanislavskyi: (Капець мутанту!)
[personal profile] stanislavskyi

Операція “Баторій”-6

В стереотрубі, як на екрані все наближене і збільшене; ніби кольоровий фільм дивиться Даниленко, з тією тільки різницею, що сам вибирає кадри. У фільму два сценарії – наш і ворожий, два постановника: командир 3-го батальйону 134-го піхотного полку Сорок п’ятої дивізії капітан Сташенко – з нашого боку, і командир 755-го стрілецького полку 217-ї[i] стрілецької дивізії майор Бодров – з радянського.
В окулярах стереотруби пропливала жовто-сіра лінія траншеї, грудки вивернутої землі: сірі, з оголеними корінцями трави, червоні, глинясті, вивернуті вибухом з глибини, чорний дим, який сповзає у вирви, розбитий ППШ на бруствері, м’ятий шолом з порваним плямистим чохлом з мішковини, кинутий речовий мішок, шинель росіянина рвана куриться сизим димком, тліюча куртка на вбитому нашому солдатові. І два десятки сміливців, що піднялися в контратаку. Вони біжать схилом до першої траншеї біля підніжжя пагорба, вони так і потрапили в окуляри стереотруби, ось так, на бігу, і генерал спочатку здивувався, побачивши цей сірий ланцюжок солдатів, а потім з досадою подумав: “Куди?! На смерть?” – а коли зрозумів їхній задум, тихо похвалив: “Чортяки!”...
...Пізно ввечері в штаб армії прийшло повідомлення з Сорок п’ятої дивізії про можливу розвідку боєм на ділянці 134 полку. В штабі обстановку оцінювали по-різному і молоді оператори стривожилися: в них ще жив жах минулої осені і зимових місяців, коли росіяни атакували позиції територіальних дивізій, на втрати не зважаючи. По п’ять, сім, дев’ять атак за добу. Вперед, на Овруч і Коростень!
Українці проти масованих атак радянської піхоти застосували артилерію і кулемети. Кулеметники і снайпери косили шеренги москалів одну за одною. Коли атака захлиналася, наступала коротка перерва, а потім все повторювалося: п’ятихвилинний артилерійський наліт і нові шеренги атакуючої піхоти.
А після того атаку повторити знову! І ще разок! І ще! І ще! І наступного дна зранку те ж саме...
Весь вересень і половину жовтня штурмували радянські командири наші позиції під Овручем, знекровлюючи свої війська. Поклавши на берегах Словени і Желоні під Новою Руднею і Виступовичами кілька десятків тисяч (хто ж їх рахував!) своїх солдатів в кінці жовтня радянські командири припинили безглуздий наступ, не досягши значних результатів: українські війська вони потіснили всього на сім-дев’ять кілометрів. Під цим шаленим напором росіян наші війська повільно відходили, прикриваючись мінними полями. Чотири територіальні дивізії, які тут оборонялися, використали весь резерв протитанкових і протипіхотних мін Північного ОК. І по цих непрохідних мінних полях рвалися на південь, до Коростеня дві радянські армії, винищуючи самі себе і не завдаючи значної шкоди українським військам.
А потім цей жах знову повторився в грудні і в перші тижні січня сорок третього.
Українські кулеметники витримували в середньому по чотири таких атаки, на п’ятій вони тихо божеволіли. Тому штабним офіцерам було від чого жахатися.
Але новий командарм побоювань молодих офіцерів штабу не поділяв. Генерал Даниленко знав, що 217-а дивізія “червоних” наступала на другорядному напрямі і захопила плацдарм в розрахунку на успішний наступ всієї 3-ої радянської армії. Проте наступ у вересні не досяг поставленої мети і стрілецька дивізія на плацдармі виявилася загнаною в мишоловку. Наступати звідси було безперспективно, а вивести війська з захопленого плацдарму в штабі радянської армії не наважувалися.
Однак після провалу літнього наступу на білгородський виступ росіянам війська край, як потрібні були. Ось тому вони й промацували оборону українців розвідкою боєм: можна зняти звідси якусь частину своїх дивізій чи не варто ризикувати? І зараз, спостерігаючи за перебігом бою, генерал Даниленко про себе досадував лиш, що немає в нього можливості притримати трошки, всього на якийсь тиждень, наш наступ – погода не дозволяє! – і дозволити радянському керівництву зняти звідси якісь частини.
Тож напередодні пізно ввечері генерал Даниленко виїхав на лівий фланг Сорок п’ятої дивізії – під ранок переправа, кидок на той берег, там форсуватиме Прип’ять новосформований десантно-штурмовий батальйон дивізії. І йому було тривожно: що обіцяє завтрашній день? Чи все обійдеться благополучно?
Берег, порослий непролазним чагарником, в цьому глухому місці роздвоювався глибоким байраком. На дні його, серед напівзогнилих трусок і каменів, покритих слизьким водянистим мохом, дзюркотить ручай. Підступаючи до самої ріки, байрак потім віддаляється від берега і, обігнувши високий пагорб, ховається в густому сосновому лісі. Старі, з потемнілою корою сосни так буйно розрослися, що крізь їхні густі крони не приникає сонячне світло і тому навіть в яскравий сонячний день на землі легкі сутінки. В лісі покоїться тіниста і сира тиша і тільки річковий вітер доносить іноді запах болотяної твані.
Зараз під густими кронами вишикувалися в ряд автомобілі-амфібії переправно-десантної роти інженерно-саперного батальйону дивізії. Батальйон отримав нову техніку зовсім недавно і радянська розвідка ще не встигла відстежити ці зміни в структурі української територіальної дивізії. Саме цим і вирішив скористатися новий командувач переформованої Вісімнадцятої армії Сіверського фронту. Саме на нову техніку, яка з весни сорок третього широким потоком пішла в армію, робив ставку генерал Даниленко, розробляючи свій план звільнення братньої Білорусі від російських загарбників.
Коли раніше радянська розвідка по напряму переміщення переправних засобів українців могла визначити місце форсування ріки, то тепер просто не встигала цього зробити, ріки перестали слугувати росіянам надійною водною перешкодою.
Амфібій цих Дніпропетровський автозавод випустив небагато, всього вісім сотень, але саме через них зневірилися в своїй перемозі радянські полководці. Влітку і восени сорок третього року українці отримали прекрасну можливість в ході наступу цілком несподівано і в будь-якому місці форсувати ріку (там де немає військ росіян, що обороняються) силами до полку і захоплювати плацдарми. Причому на цих машинах можна було переправляти не одну піхоту, а й міномети і артилерію калібром до дев’яноста міліметрів.
Це була не машина, а рожева мрія будь-якого воєначальника. Бо виявивши дірку в лінії оборони противника на водному рубежі, командир полку чи дивізії міг за лічені хвилини створити маневрену групу і моментально кинути її з усім озброєнням туди, де легко переправитися без втрат. Амфібії були значно мобільніші за понтонні парки і важко було відстежити їхнє переміщення навіть повітряною розвідкою. Мало того, навіть в ході висування на рубіж вводу, колону можна було легко перенацілити на іншу дільницю і ніяка розвідка не встигне нічого повідомити. А коли й встигне, то поки на загрожувану дільницю росіяни зберуться перекинути частини, до того моменту наші війська встигнуть переправитися і закріпитися. Але навіть і при успіху розвідки росіяни не встигали перекинути на ділянку ймовірного форсування ріки українськими військами достатніх сил...
Сорок п’ята піхотна дивізія була територіальною, сформована в тридцять восьмому році, в другій хвилі територіальних з’єднань ТАОУ, всі майже бійці її були місцевими і воювати готувалася саме тут, в Поліссі, захищаючи долину Прип’яті. Місця бійцям і командуванню дивізії були знайомими і варіанти дій на різні випадки життя розроблені ще до війни. План форсування Прип’яті – не будемо ж ми все життя в окопах тут сидіти! – у командира дивізії полковника Терещенка був розроблений заздалегідь. План був за задумом гранично простим, але складним у деталях виконання. Звичайно, першому кидку десанту на понтони нічого сподіватися. Та й навряд чи вдасться відразу форсувати ріку великою масою людей і бойової техніки. Він розрахував, що вночі висадить невеличкий десант, сформований з відбірних, надійних людей, з кращих бійців дивізії, здатних на виключний героїзм. За будь-яку ціну відкинути противника від берега, відбити у нього частину берега, зачепитися і протриматися до підходу основних сил десанту. Це вже потім, коли роти і взводи десантно-штурмового батальйону відіб’ють плацдарм на ворожому березі, прибудуть армійські понтонно-мостові частини і підрозділи і для полків дивізії понтонери наведуть свої переправи.
Але спочатку від десантно-штурмового батальйону мала висадитися на ворожий берег штурмова група в складі двадцяти семи бійців. І цей перший десант має бути висаджений так, щоб захопити противника зненацька. В цю групу підбиралися люди, що могли гребти без сплеску, здатні не закричати від болю поранення, коли ж доведеться тонути – не звати на допомогу; допомогу, коли можна було, надавали тому, хто тонув безголосо – тому, хто кричатиме, гарантований був удар веслом по голові. В перший десант командир дивізії особисто відбирав людей з дивізійної розвідки, бійців кмітливих, зухвалих і відважних, яких знав особисто, які не раз проявили себе в бою. За традицією штурмовиків напучував сам командир дивізії...
Командиром призначався старший лейтенант Шпаківський, він добре знав ці місця ще з дитинства. Дебелий, невисокого зросту, справжній поліщук, він з першого погляду не викликав до себе симпатії. Крок у нього важкий, неквапливий. Коли, ступаючи по-ведмежому, він йшов з опущеною головою, стороннім здавалося. що він щось шукає чи просто невдоволений і його дратує все навколо. Та бійці, які свого командира добре знали, любили його. Шпаківський рішень необдуманих не любив і сам ніколи не квапився з ними. Але коли ставив перед собою мету, йшов до неї неухильно. Воювати з таким було легко...
...Тихо навколо. Чотири штурмових човни тихо відчалили від берега і, нечутно сплескуючи веслами, зникли в сивому тумані, що повз над річковою водою. Та кожний знав, що будь-якої миті ріка може осяятися спалахами ракет, десант помітять, гримнуть гарматні постріли і води Прип’яті скиплять у вогні...
Але було тихо. За десять чи трохи більше хвилин скрізь туман пробився спалах потужного ліхтаря, мигнули у темряві крапки-тире – десант дав знати, що закріпився на лівому березі і форсування ріки десантно-штурмовому батальйону можна починати. Полковник сказав кілька слів у телефонну трубку і разом запустилися двигуни амфібій – тихо рикаючи моторами, плаваючі автомобілі ДАЗ-485[ii] байраком виходили до Прип’яті і один за одним входили у воду. Кожна з десяти машин переправляла взвод і через вісім-десять хвилин на протилежний берег висадився батальйон. Другим і третім рейсом амфібії переправили важке озброєння і боєприпаси. Не пройшло і години, як в руках українців був плацдарм з кілометр завширшки. Все йшло за планом і генерал вирішив, що присутність командувача армії зараз тут буде зайвою. А відвідати 134 полк, де вранці “червоні” могли провести розвідку боєм, командарму не завадило б...
...І зараз на спостережному пункті командира 134-го піхотного полку він спостерігав за перебігом бою на ділянці третього батальйону.
Полковий СП[iii] був улаштований на висотці, зарослій густою ліщиною. Тут росли поряд чотири величезні сосни, до стовбура однієї з них була прикріплена приставна драбина. Там, вгорі на помості, збитому з товстих жердин, були встановлені стереотруби і артилерійські далекоміри – СП використовували спостерігачі дивізійного артполку. Поміст висів метрах в п’ятнадцяти над землею; зверху і з боків прикритий маскувальною сіткою, в неї розвідники ввіткнули свіжі гілки, які ще пахли смолою.
Починало світати, на західній половині неба продовжував висіти місяць, тому видимість була доброю. Десь зовсім поряд, майже над головою, проспівав ранковий птах і ця ніжна трель була такою несподіваною і дивною, що всі – спостерігачі і зв’язківці, командир полку і генерал Даниленко – глянули один на одного і заусміхалися. В кількох метрах під ними зеленіли нижчі дерева, їхні крони утворювали суцільний щільно зітканий зелений килим. Лише окремі дерева підносилися вище. На північному сході ледь поблискувала гладь ріки.
На півночі, далеко в тилу противника сяйнула вогнем важка батарея, грім залпу долинув вже опісля, постріли важких гаубиць стали сигналом до артилерійського обстрілу траншеї на передньому краї.
З-за горизонту показався півкруглий край сонця, освітив сірі фігурки солдатів, що висипали з ворожих окопів. З боку Прип’яті дув свіжий і вологий вітерець і добре було видно все, що відбувалося в траншеї сьомої роти. Генерал бачив, як росіяни вискакували з нашої траншеї, іноді за собою своїх поранених тягнучи, частіше просто тікали, бачив, як падали деякі. Потім, відсікаючи ворога від його траншей, загороджувальним вогнем вдарили наші батареї і на нейтральній смузі здійнялася вгору суцільна стіна розривів. Вибухи накрили і радянські траншеї, і ближній тил “червоних”: на командних пунктах батальйонів, артилерійських позиціях враз постали димні султани вибухів, здіймаючи в ранкове небо сірий піщаний прах...
В супроводі командиру полку разом з ад’ютантом і бійцем охорони, генерал пройшовся по траншеї сьомої роти. Командира батальйону він застав на запасних позиціях роти – вони знаходилися на зворотних скатах висоти і зі спостережних пунктів на передньому краї противника не проглядалися. Комбат, голий по пояс, сидів на земляній приступочці і фельдшер батальйону бинтував йому тулуб.
- Поранення легке, пройшов по дотичній осколок гранати, – пояснив генералу лейтенант-медик, – на боєздатності капітана не позначиться. Тільки вчасно перев’язки робити потрібно буде.
Коли Даниленко повертався, – командувач армії оголосив подяку всім бійцям роти, ад’ютант видав раді роти дюжину білих хрестиків Ордену[iv] Відваги, – то сказав командиру полку, що пам’ятає капітана ще з довоєнних часів, той проходив стажування зеленим курсантом-фенриком у його дивізії. Але Сташенко про це не обмовився, хоча під час розмови з командувачем армії нагода така у нього була. “Самолюбивий, чортяка!” – зауважив командир полку і по тону було видно, що поставив це капітану в плюс...
Близько полудня, після двогодинної їзди по глухим путівцям, три машини, – “луаз” командарма, радіостанція і всюдихід охорони, – в’їхали в глибоку балку, де розмістився командний пункт і штаб армії. Штаб розташувався в байраку в стандартних модулях, вритих в його схили, посеред урочища Вовчого.
Командувач армії вийшов з машини і, щоб розім’яти затерплі після їзди ноги, трохи пройшовся по доріжці до схожого на стандартний залізничний контейнер модуля, в якому розмістився начальник штабу армії. Вдихаючи повітря, яке пахло прілим листям, мокрим деревом, Даниленко глянув на небо.
Крізь гілля дерев видно було хмари і генерал стурбовано подумав, що погода може зіпсуватися в будь-який час, ускладнюючи і так непросту задачу його військ. Але вітер шумів в верхівках, проганяв хмари, і десь на півночі артилерійський грім глухо гуркотів-вовтузився, земля від цього погойдувалася, ніби на шальках терезів. Долинула неголосна говірка: фельдфебель господарчої роти шпетив недбайливого кухаря. Все було знайомим, як буває звичайно в розташуванні великих штабів. І генерал ловив себе на думці, що більшість цих людей, стурбованих звичною роботою, зовсім не уявляє собі степінь небезпеки, яка таїться в цьому гуркотанні на заході.
Відсік модуля, де зараз працював начальник штабу, був яскраво освітлений плафонами на стелі. На столі лежала карта, навколо юрмилися штабні офіцери, начальники відділів і служб, викликані генералом Стеценком, занотовували в блокноти розпорядження начальника штабу.
Даниленко, нікому не потискуючи руки, привітався. Знявши куртку – від куртки рядового бійця вона відрізнялася тільки що генеральською нашивкою на рукаві – сухо промовив:
- Коли не заважаю нараді, прошу всіх негайно приступити до виконання своїх обов’язків. – Кілька офіцерів закрили блокноти і вийшли. – Прошу до карти. Думаю, краще присісти.
Всі, хто залишився в приміщенні, підсіли ближче до столу. Всі дивилися на командувача армії, його сухе, з ледь помітним шрамом незворушне обличчя різко контрастувало з рожевим моложавим обличчям начальника штабу – ззовні командувач і генерал Стеценко разюче відрізнялися один від одного.
- Прошу. – Сказав Даниленко начальнику штабу, готовому доповідати.
- З вашого дозволу, почну з другорядних питань. – Даниленко мовчки погодився і начальник штабу продовжив доповідь. – Переформування Шістдесят п’ятої і Тридцять четвертої дивізій відбувається за графіком, можливо, вони будуть готові до бойових дії на добу раніше, ніж ми планували. Командувач фронту повідомив, що нам підпорядковується Двадцять сьома територіальна дивізія, ввечері вона почне передислокацію з району Берестя-Литовського. Через заборону використовувати радіо, зв’язок з частинами дивізії залишає бажати кращого. Триматимемо його делегатами через фронтовий вузол зв’язку. Але за дві доби дивізія має бути тут. З резерву Головного Командування нам передані дві артилерійські гаубичні бригади, бригада РСЗВ “Тайфун” і гарматний полк.
Командувач задоволено кивнув – генерал Морозов дотримувався своєї обіцянки значно посилити Вісімнадцяту армію артилерією. Порівняно з минулорічним вогнева сила її збільшилася багатократно.
- Тепер про головне. – Начальник штабу торкнувся карти олівцем, що здавався в його великій руці сірником. Нігті були акуратно підстрижені і весь він був акуратний, поголений з педантичною охайністю кадрового військовика, доповідь чітка, голос безпристрасний. – Батальйон морської піхоти Дніпровської флотилії захопив плацдарм на правому фланзі армії згідно плану. На десяту годину крім батальйону МП[v] на плацдарм висаджений піхотний полк зі складу Двадцять першої дивізії. Протидія противника на цій ділянці слабка. Перекинути значні сили “червоні” можуть тільки по рокаді[vi], яка йде з Хойніків вздовж Прип’яті. Отже, спочатку вони мають ліквідувати плацдарм на ділянці Сорок п’ятої дивізії. Більш складною є ситуація на лівому фланзі... – Все це співпадало з тим, що Даниленко й сам бачив вранці і вдень, в тилах армії. – Зараз на плацдарм перекинутий один з полків дивізії, інженерно-саперний батальйон і саперні роти обладнують смугу оборони, поки противник не встиг оговтатися і його протидія слабка...
- Як ведуть себе росіяни?
- За повідомленням авіарозвідки, помічені колони противника. Рухаються по дорозі до плацдарму. Нам підпорядкована штурмова авіадивізія, штурмовики працюватимуть за нашими заявками...
- Дозвольте, товаришу генерал? – Представник авіаторів запитально глянув на командувача армії. Даниленко мовчки кивнув. – Заявки отримані, перший удар штурмовики завдадуть, – глянув на годинника підполковник, – хвилин за двадцять, літаки уже в повітрі. Триматимемо рокаду під контролем постійно.
- Добро. – Схвально промовив командарм. – Отже, будемо сподіватися, що до ночі нічого серйозного “червоні” вдіяти не зможуть. Що з повітряним прикриттям плацдармів?
- Плацдарми прикривають армійські зенітно-артилерійські дивізіони. – Продовжив доповідь Стеценко. – Фронтова зенітно-ракетна бригада отримала наказ прикрити плацдарми, на дальніх підступах вони не допустять висотні бомбардувальники, але проти низьковисотних штурмовиків ракетники безсилі.
- Плацдарми прикриватиме винищувальна авіадивізія. – Доповнив доповідь начальника штабу авіатор-підполковник. – Обіцяю, жодна бомба не впаде на піхотинців.
- Не зарікайтеся, підполковнику. – Так само сухо промовив Даниленко. – Що скаже розвідка?
Начальник розвідвідділу армії, полковник Музиченко, схильна до повноти людина, звів докупи брови, що відразу ж надало йому вигляду незалежного і суворого.
- Щоб ліквідувати наші плацдарми, противник може зняти частини або з фронту під Овручем, або з плацдарму, який займає його 217-а стрілецька дивізія. Ми можемо поки покладатися на дані авіарозвідки. А авіатори фіксують рух колон з-під Овруча. Отже, наші припущення, що росіяни сприймуть наші дії, як спробу ліквідувати їхній плацдарм, небезпідставні. Вважаю, що противник в найближчі дві доби плацдарм намагатиметься зберегти і для цього використовуватиме частини з інших ділянок фронту. Можливо, буде використано резерви з району Хойніків і Калінковічей. Більш точну інформацію матиму сьогодні вночі.
Полковник замовк.
Всі чекали за столом в напруженому вгадуванні якоїсь дії Даниленка. Так буває, коли в досить крупному штабі з’являється нова, наділена всією повнотою влади людина, розкована в свої діях, чиєюсь думкою не зв’язана. А командувач армії дивився на карту, поцятковану різнокольоровими позначками обстановки, яскраво освітлену плафонами, і мовчав, думаючи про можливе співвідношення сил на напрямі головного удару.
“Коли росіяни встигнуть перекинути три-чотири дивізії раніше, ніж підійдуть частини з-під Берестя-Литовського, доведеться прогризати їхню оборону з великими втратами. І весь мій задум полетить під три чорти, м’яко кажучи. Це очевидно...” Але вголос не промовив цього, бо немає жодного сенсу говорити про те, що в цю хвилину розуміли, без сумніву, всі за цим штабним столом.
- Кіндрате Охрімовичу, прошу, висновки. – Підняв погляд від карти командувач армії.
- Необхідно на третій-четвертий день операції завершити перший її етап. Висновок може бути тільки таким. – твердо промовив начальник штабу...




[i] 217 стрілецька дивізія сформована в березні 1941 року в Орловському ВО. Створювалася на базі територіальних стрілецьких полків, розташованих в Борисоглібську, Новохоперську, Бутурліновці. До складу дивізії входили 740, 755, 766 стрілецькі полки, 668 гарматний артилерійський полк, 726 гаубичний артилерійський полк, 589 окр. батальйон зв’язку, 279 окр. розвідбат, 396 окр. саперний батальйон, 686 окр. автобат, 31 окр. винищувально-протитанковий дивізіон,197 окр. зенітно-артилерійський дивізіон,314 окр. рота хімічного захисту, 389 окр. медсанбат, 261 польовий автохлібозавод, 312 польова поштова станція і інші підрозділи підтримки. Командир дивізії – полковник Грачов Михайло Олексійович.
[ii] ДАЗ-485 – автомобіль-амфібія виробництва Дніпропетровського автозаводу.
[iii] СП – спостережний пункт, КСП – командно-спостережний пункт
[iv] Орден Відваги – український аналог Ордену Святого Георгія в Російській армії
[v] МП – морська піхота
[vi] рокада – дорога (залізниця), яка йде вздовж лінії фронту

Profile

stanislavskyi: (Default)
stanislavskyi

April 2017

S M T W T F S
       1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 23rd, 2017 04:46 pm
Powered by Dreamwidth Studios