stanislavskyi: (Капець мутанту!)
[personal profile] stanislavskyi

Операція “Баторій”-5

...Снайпери під самий ранок зібралися біля кухні, командир батальйону ще ввечері попередив, що день буде тривожним, невідомо чи вдасться попоїсти, а яка ж то війна на голодний шлунок...

Командир господарчого взводу фельдфебель Луценко покачав у руці незайману пляшку з коньяком – п’ятсот грамів, якраз денна норма на піхотне відділення – і поставив її в куток полички.
- Що ж, нехай стоїть до вечора. – Снайпери допивали міцний солодкий чай – колотий цукор лежав білою іскристою гіркою без усякої норми на блюдечку з мирними яскраво-червоно-синіми квітами, такими недоречними на війні. Бійці тісно сиділи за столом в землянці командира господарчого взводу і кухар з червоними від диму і постійного недосипу очима, прибирав залишки сніданку.
Разом з командиром, сержантом Юрченком, снайперів було шестеро. З одного боку столу сиділи єфрейтор Лавриненко, рядові стрільці Попович і Вікторович – земляки-білоруси з села під Мінськом, спаленого карателями в тридцять третьому, під час Білоруського повстання; навпроти сержант, єфрейтор Засядько і стрілець Волков – два статечних земляка-хуторянина з лісгоспу під Коростишевом.
- Підемо на правий фланг... – Сухо, ніби віддаючи наказ, промовив Юрченко.
Ніхто й не поворухнувся.
- Застоялися... – Сержант насмішкувато зіщулив очі. – Руки в ноги і бігом виконувати наказ!
Бійці заворушилися, в’яло посміялися і стали вибиратися з-за столу. Неподалік від кухні чекав приземкуватий ТПК[i], – водій позіхав так, що ледь не вивихнув щелепи, – завантажилися в нього всім гамузом і машинка, тихо чахкаючи мотором, притьмом доставила відділення в тил сьомої роти. Залишивши транспортер за другою лінією траншей – спасибі командиру батальйону, виділив транспорт, а то фронт оборони три кілометри, коли що, не набігаєшся! – почимчикували ходом сполучення до висотки в тилу сьомої роти. А водій ТПК відразу ж вмостився спати, загорнувшись в шинелю.
Вони вийшли до другої, запасної лінії оборони, яку весь останній місяць копав батальйон. Снайпери зібралися в котловані недобудованого дзоту. Ще не прикрита дерном свіжа глина брустверів світліла на бурому пригорбку. Позиції “червоних” видно було добре і можна легко дістатися потрібного місця.
Власне, снайперське відділення не було передбачене штатним розписом батальйону – це була місцева самодіяльність командира батальйону і сержанта Юрченка – неодноразового призера Поліського краю зі стрільби. Власне, він і до війська прийшов зі своєю гвинтівкою – маузерівським карабіном 98К з оптичним прицілом. З карабіном же він і почав полювання на москалів ще в вересні, коли полк зайняв оборону проти захопленого росіянами на нашому березі Прип’яті плацдарму. Потім до нього пристали двоє студентів – Попович і Вікторович вчилися в Житомирському сільськогосподарському інституті...
Снайпери пройшли по другій лінії оборони до спуску траншеї в широку долину і проритим талими водами байраком виповзли в ріденький чагарник, де були обладнані парні окопи. За низькими щільними хмарами зійшло сонце. Ранок видавався сірим, якимось натужним, світло сочилося зі сходу і окопи противника висвічувалися контрастно, як на екрані. Сержант обережно зняв з оптичного прицілу чохольчик і м’яко, як до дівочої руки приклався щокою до прохолодного прикладу.
- Лавриненко, яка дистанція?
- Сімсот... У мене.
- Правильно. Заряджай! – Вроздріб, сухо клацнули затвори. – Нагадую: стріляти після мене.
Мабуть, очікування дурня-противника – найбільш болісний період в снайперському полюванні. Коли ще він зволить висунутися з-за брустверу, пройтися відкритою місциною чи втнути якусь іншу дурницю. Капітан сказав, що зранку саме тут можлива атака позицій або сьомої роти, або сусіднього батальйону. Тільки снайпери в це вірили слабо, хоча капітан майже ніколи не помилявся. Однак це відносили до його військового талану – ну, має людина таке щастя, що ж поробиш. І Волков, потомствений мисливець з старообрядців Сибіру, ввечері пробурчав осудливо, коли комбат ставив задачу: “Вигадуєш, командире...”
Але капітан не образився, йому подобався статечний, неквапливий Волков.
- Ох, Гнат Зосимович, Гнат Зосимович... Ну, не вигорить, то що ви втрачаєте? Ну, день. А то й половину дня. А прикурити “краснопузикам” дамо... Та як знаєш, не хочеш – не ходи. Я ж не наказую...
- Це точно. – Злорадно ошкірився Волков. – Я піду, мені справа важлива. А не наказ твій.
Очікуючи якихось дій противника, Гриць Юрченко згадував оту вечірню перепалку і про себе лаяв москалів, які щось барилися з атакою, нехорошим словами – хлопці нудьгували і це було дуже недобре.
- Сержанте, а ну глянь... – Позвав його Лавриненко. – Заворушилися... Он, праворуч...
Юрченко підвів голову. Трохи праворуч, в радянській обороні, зазвичай такій тихій і непомітній, явно відчувався сторонній рух. Сонце, що сходило, підсвічувало оборону “червоних” густо. І в цьому розсіяному, сірому світлі проступали легкі димки цигарок, іноді тьмяно відсвічував метал добре змащених рушничним мастилом шоломів – наші шоломи покривалися мішковиною, плямисто фарбованою. В траншеях переднього краю противника накопичувалася піхота, сумніватися в цьому не доводилося. Почалося!
- Засядько, за мною! – Не обертаючись наказав Юрченко. Ймовірний перебіг подій вимагав перемістити позицію снайперів трохи праворуч. – Лавриненко старший. Стріляти після нас. Все. До бою!
Юрченко і Засядько пробігли метрів сто і шмигнули в чагарник – колись тут вони собі відрили парні окопчики для полювання. Першими вдарили міномети росіян, потім до них долучилися батальйонні “сорокап’ятки”. Сюди, до другої лінії оборони осколки не долітали, лише напливав гіркувато-пряний, збуджуючий дим від розривів. Юрченко бачив, як мигтять шоломи наших бійців, помічав, як серед бурого бур’яну звивалися зв’язківці, зрощуючи обриви, і визначив, що все йде правильно і побоюватися нічого.
Вогонь мінометів і артилерії посилився і розширився на весь фронт батальйону, по тилам полку завдала удару ланка пікіруючих бомбардувальників – по “пєшкам” дружно вдарили зенітні автомати з полкових тилів, стріляли, втім, безрезультатно. Вогонь перемістився з перших траншей нашої оборони в глибину – тепер “червоні” били по штабу батальйону і ходам сполучення.
Ось тут і почалася атака.
Противник вискакував жваво, стрімко – застояні, добре треновані солдати ніби летіли над землею, як літаючі лижники після злету з трампліну. На секунди вони купчилися біля проходів в дротяних загородженнях, а потім бігли знову вперед. Цілитися по тих, хто вже прорвався за дріт, було нелегко і Юрченко стріляв по тих, хто ще тільки вистрибував на бруствер своєї, такої надійної траншеї.
Перший же, підстрілений ним росіянин на мить покачався в неприродній позі – задерши вгору руку з ППШ[ii], виставивши вперед коліно, – та й завалився назад. Сержант почав стріляти першим і стріляв трасуючими, показуючи ціль і куди потрібно стріляти. І снайпери запрацювали. А сержант в цей час стрімко змінив магазин своєї самозарядної гвинтівки – відклав з трасуючими кулями і вставив зі звичайними. Тепер цілевказівка ні до чого, противник, як на долоні, бий – як душа того забажає!
І снайпери били. Звичайно, багато “краснопузих” встигали відштовхнутися від брустверів і мчали вперед, але багато, дуже багато падали горілиць, залишалися лежати на брустверах.
В гуркоті бою, мінних і снарядних розривів гвинтівкові постріли, звичайно, тонули, трас не було, а тому убивче точний, на вибір, снайперський вогонь пригнічуючи діяв на тих, хто ще не встиг вистрибнути. Вони загаялися і там, в траншеях, заметалися радянські командири, виштовхуючи своїх солдатів, що барилися, і снайпери стали бити по шоломах, вибираючи точку прицілювання нижче, на зрізі брустверів: точно влучиш – куля проб’є шию; візьмеш трохи вище – куля влучить в голову; а коли гвинтівка “клюне”, куля проб’є землю і влучить в груди. Гвинтівкова куля потужна, калібр 8,6 міліметра, за півкілометра пробиває броню у вісім міліметрів, а верхівку бруствера проб’є і не завихриться. Не пістолет стріляє...
- Засядько, б’ємо по кулеметах. Твої – ліворуч. Мої – праворуч. – Орієнтири снайперами були визначені заздалегідь і зайвих слів сержанту витрачати не було потреби.
Їхня пара повела вогонь по станковим “максимам”, намагаючись вибити кулемети, які підтримували атаку противника. Важко сказати, чи це їм вдавалося, однак з ритму снайпери їх все-таки збили: кулемети то замовкали, то починали працювати знову. Схоже, що кулемети міняли позицію, або замінювали вибиті розрахунки.
Бій тривав уже довго, хвилин десять і сержант починав ставити собі питання. Противник атакував широким фронтом, значить, не боявся мін. Отже, його мінери попрацювали славно, визначили і знешкодили наше мінне прикриття. Ну й, дротяні загородження виявилися розведеними акуратно і розумно – в них були зроблені кілька проходів. Так виявлялося. Що ж, до розвідки боєм росіяни підготувалися ретельно.
“Добре воюють, – зло, розпалюючись, подумав Юрченко, – розумно воюють, нічого не скажеш...”
Тут була повага до чужої майстерності і розрахунку, але це за законами війни викликало у сержанта тільки приплив бойової люті. Можливо тому він став стріляти частіше і частіше став, без сумніву, мазати. Піймав себе на цьому і став стріляти виваженіше, вперше відчувши біль в правому плечі: віддача у його снайперської самозарядки[iii] була сильна і різка.
Та як би точно не били снайпери, як би не заливалися нечутні в гуркоті вибухів чергові кулемети, потім з’ясувалося, більшу половину з них розбили з гармат прямої наводки, більшість атакуючих прорвалася в траншею, добила кількох спостерігачів і захопила “язика”. По тих, що прорвалися, снайпери бити не могли – в траншеї виднілися тільки шоломи і хто там свій, хто чужий, розібратися було неможливо...
...До командно-спостережного пункту батальйону капітан дістався за якісь дві-три хвилини. За першою траншеєю, прикритий схилами висотки, ще з вечора чекали два АТ-М[iv] – артилеристам зараз все одно вони ні до чого, а коли фронт батальйону розтягнутий на три кілометри, то командиру тільки пішки бігати залишається. В другий АТ-М завантажився резервний взвод, набраний з тилових служб батальйону.
- Синку, – сказав капітан водієві транспортера, – за хвилину ти маєш бути біля мінометників, за дві – біля других траншей сьомої роти. Поїхали!
Дісталися благополучно, лиш два чи три рази обсипало їх піщаним прахом від ближніх розривів.
На КСП роти комбат застав тільки артилерійського спостерігача і чергового зв’язківця і відразу ж кинувся до стереотруби – впевнитися в тому, що противник націлився на стик. І тільки переконавшись, що росіяни створюють вогневий мішок навколо стику з другим батальйоном, а по фронту ведуть відволікаючий вогонь, остаточно звільнився від передчуття загальної для всього полку біди. Тепер все, що відбувалося стало його особистою бідою і турботою. А тому заспокоївся і й думати він став відповідно.
Тим часом “червоні” кинулися в атаку і Сташенко через стереотрубу бачив, як почали падати ворожі солдати в проходах і на своїх брустверах. І справедливо оцінив роботу снайперів. Але коли перші росіяни все-таки вскочили в першу траншею, не на жарт розізлився на снайперів і навіть вилаяв їх уголос. Хоч і знав, що був зараз несправедливим до них – не можуть же снайпери ось так відразу відбитися від сотні чи й більше спеціально тренованих солдатів. Але зробити з собою нічого не міг.
Капітан не сумнівався, що противник не надто сильний. Навіть коли вони зараз і утримаються в траншеї, батальйон виб’є їх до ночі. Та й сам противник не дурень, не стане він закріплюватися в низинці. Тут потрібно рвати вгору, до другої траншеї. Правда, цілком можливим був варіант, що росіяни основний удар завдадуть в іншому місці або пізніше, а це просто-на-просто відволікаючий маневр. Однак знав капітан досвідом своїм, внутрішнім чуттям – це всього лише розвідка боєм. Перевірка, як українці тримають оборону, які тут у них сили. І вірно вгадав своїм військовим чуттям стан командира полку – той вже цілком уяснив обстановку і доповів в дивізію, а там, мабуть, і в штаб армії. Отже, капітан Сташенко і його батальйон стоять зараз на весь зріст перед штабами і начальством. Тим часом його друге, військове, єство вже виробило план контратаки і його місце в ній. Сташенко уже знав, що сам поведе людей в бій. Тому, що інакше не можна. Бо саме він має показати той смертний особистий приклад, і саме його батальйон стоїть в центрі всієї оборони, а, значить, і батальйон, і його командир мають виглядати з найкращого боку.
Капітан суворо, причіпливо оглядівся. На КСП набилося чимало народу: спостерігачі, зв’язківці – свої і артилерійські, зв’язкові і загнані під накати КСП вогневим нальотом мінометники, сапери, артилеристи... Іншим разом капітан розігнав би всю цю братію – непорядок же! – але зараз тільки похмуро і причіпливо оглядів їх – всі були зі зброєю, на контратаку всього цього воїнства вистачить! – і подумав, що добре він зробив, коли наказав зберігати тут ящик ручних гранат.
- Товариш капітан! – Раптом повернувся до нього артилерійський спостерігач. – Мені наказано коригувати вогонь всієї “Акації”. – Це був кодовий позивний артилерійської бригади, що підтримувала полк. – У повному складі. – Трохи ошелешено додав артилерист. Його можна було зрозуміти: щоб один батальйон підтримувала ціла артилерійська бригада – сто сорок чотири стволи калібром 87,6 міліметра! – такого з самого початку цієї війни ніхто не міг пригадати.
А Сташенко дивуватися було ніколи, ось відіб’ємося від москаликів, тоді й здивуємося, подумав капітан, віддаючи по телефону наказ роті. Сам же кинув слухавку в руки молодшому лейтенанту і сказав:
- Тоді вирахуй установки по траншеї противника і нехай поставлять НЗВ[v] між нашими і їхніми траншеями, коли ми почнемо контратаку. – Капітан грізно і рішуче оглядів усіх і рикнув-скомандував. – Розібрати гранати! Приготуватися до контратаки! – І дивився, як швидко, без метушні розбирали гранати.
Бійці закінчували споряджати гранати і Сташенко з-під лоба швидким поглядом пройшовся по їхнім обличчям і вже спокійним, звичайним своїм голосом наказав:
- Приготуватися... Виповзай по одному. – Цей дивний, на погляд бійців, перехід від рикаючої люті до повного спокою був незрозумілим, але саме він подіяв найсильніше – в них також поступово накопичувалася бойова злість. Сташенко першим вийшов в траншею, поправив шолома і розправив ватну куртку під ременем. Потім помахав руками, розстебнув один ґудзик і засунув за пазуху пістолет: він готувався до рукопашної, це всі зрозуміли і також стали готуватися до неї: хто витягнув ніж і засунув за ремінь, більшість же просто пересунули лопатки з-за спини на бік і розстебнули застібки на чохлах – карабіни багнетами не комплектуються, в рукопашному бою добре могла допомогти тільки МПЛ – мала піхотна лопата.
Капітан пройшов по траншеї. Сірі, землистого кольору солдатські обличчя, деякі опутані білими бинтами, дивилися на командира батальйону і Сташенко пізнавав і не пізнавав своїх солдатів. На якусь мить він затримався над убитим санітарним інструктором роти Задорожним, у відкриті мертві очі якого сипалися червонясті грудочки глини впереміж з жовтавими піщинками і налипали на роговицю. Пробіг мимо кулеметників Васильченка і Прохоровича, слюсарів МТС з Овруча, які постійно сварилися один з одним, але дружно давали відсіч кожному, хто спробував би зачепити когось з них. Зустрів зв’язкового командира сьомої роти Чебуренка, який ніс на спині чиєсь обвисле і вимазане в глині тіло і сам був вимазаний в глину. Потім в ході сполучення зіткнувся з кулеметником сержантом Білоножко, який відгрібав з-під ніг стріляні гільзи, і зупинився – тут центр, звідси потрібно вести контратаку!
Підбігли бійці із взводу резерву і комбат, миттєво випрямившись, не крикнув, а сказав:
- За мною! – І сам першим легко і спритно вискочив на бруствер ходу сполучення. І вже стоячи на повен зріст на бруствері, ще раз змахнув пістолетом-кулеметом і крикнув: – За мною!
Він біг, не оглядаючись, знаючи, що за ним біжать його бійці, і ще тому, що дивився весь час на правий фланг роти, вслухався в стрілянину, в розриви мін і снарядів. Вони вибухали тепер значно лівіше, в розташуванні житлових землянок і штабу батальйону. “Добіжимо! Під гірку, – думав капітан, – хвилину, в крайньому випадку – півтори. За цей час їхні мінометники не встигнуть перенести вогонь. Не встигнуть!”
Капітана побачили в сьомій роті, тому, що звідти донеслося гучне “ура!” і відразу ж посилився перестук наших штурмових карабінів і нестрашні бабахання ручних гранат. Капітан не квапився кричати “ура”, і тільки метрів за п’ятдесят, а, можливо, й менше, закричав “ура!” і вихопив з сумки гранату. Бійці підтримали його. “Ну, все правильно”, – вирішив Сташенко і шпурнув гранату. Вона розірвалася, не докотившись до траншеї. Одночасно з капітаном стали кидати гранати й інші. Вони вибухали в траншеї і поза нею. Забасили радянські ППШ, але в хід пішли гранати, а потім вдарили довгими чергами карабіни капітанових бійців. І – знову гранати. Сташенко не стрибнув в траншею. Цього вже не вимагалося обстановкою: бігти попереду контратакуючих в траншеї – значить, не очолювати бійців, а відриватися від них. Ні він нічого не побачить, ні бійці не побачать його особистого прикладу.
А в траншеях тим часом розгорялася рукопашна – розриви гранат, крики, зойки, лайка, брязк зброї і, звичайно, постріли. Його бійців навряд чи було більше, ніж російських солдатів. Однак українці роздробили противника на кілька груп і тепер, опинившись в звичних, обжитих траншеях, тіснили його і лупцювали, як б’ють і лупцюють грабіжників господарі пограбованого дому, не оглядаючись на законність чи гуманізм, били московських зайд люто і жорстоко.
Все йшло, як належить і біда, що загрожувала батальйону і всьому полку, а, значить, і особисто Сташенко, оберталася... ну, дуже добре оберталася!
Метрів за двадцять в окопі і біля нього скупчилося щось з півдюжини росіян. Сташенко дав чергу зі свого ПК, а потім вихопив з сумки гранату, зірвав кільце і, порахувавши до двох, метнув її вгору, одночасно скотившись в найближчу ямку і прикривши потилицю ствольною коробкою пістолета-кулемета...[1]




[i] ТПК – тягач-транспортер переднього краю. Колісна машина для транспортування легких протитанкових гармат, станкових протитанкових гранатометів і вивозу поранених з поля бою. Входить до складу санітарних взводів, протитанкових і гранатометних взводів батальйонів.
[ii] ППШ – пістолет-кулемет Шпагіна зразка 1941 року.
[iii] Самозарядна гвинтівка Р-12 калібру 8,6 мм швидкість кулі 870 м/сек., маса кулі спеціального снайперського набою 20 грамів. Ефективна дальність стрільби до 1500 метрів.
[iv] АТ-М – артилерійський тягач малий. Гусеничний тягач напіввідкритого типу для транспортування вантажів до 1500 кг і причепів вагою до 3500 кг.
[v] НЗВ – нерухомий загороджувальний вогонь.

Profile

stanislavskyi: (Default)
stanislavskyi

April 2017

S M T W T F S
       1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 23rd, 2017 04:50 pm
Powered by Dreamwidth Studios