stanislavskyi: (Капець мутанту!)
[personal profile] stanislavskyi

Операція “Баторій”-3

...Військово-транспортний К-8, піднявшись зі столичного аеродрому, зробив коло над вечірнім Києвом і взяв курс на схід. Літак був вщент наповнений пасажирами і вантажами. З обох боків вантажної кабіни на відкидних лавочках сиділи, тісно притиснувшись один до одного, люди, а на підлозі лежали мішки з поштою, стояли кілька ящиків – судячи по написам, з радіообладнанням, – ближче до пілотської кабіни в стандартній металічній упаковці дві авіаційні турбіни. Крім Даниленка в літаку летіли на фронт два генерал-майори, кілька полковників з Головного артилерійського управління, офіцери військ зв’язку, два фотокореспонденти і один кінооператор. Склад пасажирів говорив про майбутні події під Білгородом, і Даниленко, хоч вони тільки проминули Дніпро, відчув себе вже не тут, в столиці, а на фронті...
Думка про прийдешню операцію, яку йому доведеться проводити вперше, як командувачу армії, турбувала Даниленка вже зараз, в літаку, не залишаючи місця і часу для інших думок.
Чи був він здивований несподіваним призначенням? Ні, відчував, що здатний на більше і тому це призначення сприйняв, як належне. От тільки чому раптом таке призначення? Даниленко знав, що останнім часом сформовано шість польових (загальновійськових) армій, та ще дві – механізовані[i]. Але вони на півдні, там мають відбутися вирішальні події. Де і коли почнеться осінній наступ, знала поки що тільки Ставка, але, судячи з усього, наміри на осіннє-зимову кампанію були рішучі. В вересневому наказі, що підводив підсумки першого року війни, були досить зрозумілі для військової людини наголоси: говорилося не тільки про остаточне звільнення рідної землі від російсько-більшовицьких окупантів, але й про відплату комуністам за розкозачування Кубані і Дону в часи Громадянської війни в Росії і за влаштований росіянами Голодомор тридцять другого року та визволення з неволі однокровних братів на Кубані. Досить було тільки глянути на карту, щоб розуміти: задачі ставилися двом південним фронтам і на дуже велику глибину. Коли б не ставилися, навряд чи став би Скоропадський говорити про Кубань і події десятилітньої давності та Громадянської війни на просторах колишньої Російської імперії.
Він згадав тридцять третій рік, як залишав разом з останніми повстанцями Кубань. “Ми повернемось!” писали вони на стінах будинків, парканах, здаючи російським карателям станицю за станицею, відступаючи з боями до Керченської протоки. І Гетьман тоді, підсумовуючи результати Кубанського повстання, пообіцяв, що не пройде і десяти років, як Кубань разом з Доном будуть звільнені від більшовиків. Але про цю обіцянку Скоропадського Кубанській Раді знали і комуністичні верховоди. Знали, і вживали відповідних заходів. Отже, головного удару “червоні” чекають саме там, на Тамані, на Північному Кавказі. І готуються до цього. Значить, міркував Даниленко, головного удару ми завдамо в Білорусі, де вони його не чекають. А тому його призначення командувачем армії на напрямку головного удару цілком зрозуміле.
Звичайно, війна велика, це вірно, і жере людей без ліку, нині тут, завтра – там... Попри загальноприйняту думку, Даниленко був честолюбною людиною і відчував задоволення, що його здібності і талант помічені Гетьманом. А на посаді командира корпусу про себе не дуже-то нагадаєш, хай в тебе навіть сім п’ядей у лобі. Значить, ще з тих часів, коли підводили підсумки Кубанського повстання, Скоропадський тримав Даниленка в пам’яті. Вірніше, запам’ятав його доповідь про дії повстанських загонів в кубанських плавнях. І призначення отримав невдовзі в оперативний відділ Поліського військового округу саме завдяки тій доповіді. А от сьогодні стали потрібними його талант, знання, досвід і навички воювати в болотах...
Тим більше, обстановка складалася для удару в Білорусі надзвичайно сприятлива. Зараз генерал не мав нічого під рукою, але тримав в пам’яті карту загальної обстановки на початок осені сорок третього року. І, оцінюючи загальну конфігурацію лінії фронту на півночі України, думав про майбутній наступ.
Росіяни, утримуючи в своїх руках частину української території на південь від Прип’яті, величезним виступом вдавалися в наше розташування від Кобрина на заході до Лоєва на сході. Недавно утворені з Білоруського Волинський і Поліський фронти займали оборону від Бресту-Литовського до Овруча. Армія, командування якою він мав прийняти, займала ділянку північніше Овруча аж до Шепеличів на Прип’яті.
Його корпус зараз знаходився на зовсім іншому фронті і обстановку на півночі Даниленко міг відтворювати тільки в пам’яті. Втім, не велика печаль. Цей лист карти, ще один на схід і два листа на захід, все це намертво сиділо в пам’яті ще з двадцятого року. Даниленко і зараз пам’ятав ту карту, по якій з початку двадцятого року воював з комуністами в Поліссі і на Волині. Він навіть пам’ятав назви тих населених пунктів, що опинилися на згинах і були настільки сильно потерті, що важко було прочитати написи. В його пам’яті все прожите і пережите в ті часи, коли доля Української Держави трималася на волосинці, було нанесене на ті карти. Ту неоголошену війну – подумав він про себе – вже й не згадаєш без тих карт, що залишилися від неї. І зараз, хоч їх і немає, все одно вони перед очима, і ті, двадцятого року, коли відстоював у тих болотах від “братів” з півночі свою суверенну державу, і пізніші, коли в готувався відбиватися від грядущого “визволення” росіянами...
...Стояла тиша і ледь чутно шурхотів вітер в чагарниках. Дон лежав за висотами, далеко-далеко за правим флангом фронту, його не видно було звідси, однак Даниленко все одно незримо відчував його зараз – і його свіжість, і його ширину, за якою починалися рівнини південної Росії, а за ними Волга і Заволжя.
За сотню кілометрів на захід був Старий Оскол, вже більше тижня оточений нами. Там, в пастці, зайнявши кругову оборону по всьому величезному кільцю в двісті кілометрів, сиділи кацапи – тридцять дві дивізії – сиділи і чекали! Даниленко добре уявляв собі, що можуть чекати росіяни в оточенні, – чекали нашого штурму, чекали виручки, чекали наказу пробиватися, чекали чуда, чекали загибелі – всього разом.
А ми після липневих, коли оборонялися, і серпневих боїв, коли наступали, добивали оточеного противника. Сьогодні вдень передова щосили гриміла кулеметними чергами і пострілами гармат, але цієї ночі війна на передньому краї ледве чутно ворушилася. Там, попереду, за цією тишею, були росіяни. Що вони робили цієї ночі, що думали, на що сподівалися? Але щоб вони там не думали, кожен зокрема і всі разом, вони думають зовсім протилежне тому, що думаємо ми. І кожне їхнє бажання наштовхується на наше, прямо протилежне, кожна їхня надія – суперечить нашій, кожен їхній розрахунок стикається з нашим, прямо протилежним. І все, що погано для них є добрим для нас. І так до кінця війни, до останньої її години, тому що війна, як монета – скільки б не котилася, на ребро все одно не стане – ляже так чи інакше: або орлом, або решіткою, хтось зверху, хтось знизу. І пощади ні нам від них, ні їм від нас немає і не буде...
На передньому краї тріснула одиночна міна, простукотіла кулеметна черга і, як далекий віддих, долинуло відлуння сильного вибуху там, всередині кільця у “червоних”, і знову все стихло.
- Товаришу генерал... – Даниленко обернувся. Підійшов начальник штабу корпусу, за ним стояв знайомий генералу майор-оператор зі штабу армії. – Отримано письмове підтвердження наказу на марш.
Майор зробив крок вперед, простягнувши Даниленку пакет.
- Олівець маєте? – Майор простягнув олівець і польову сумку, щоб генералу було зручно розписатися. Даниленко розписався на пакетах, поставивши день і час отримання, віддав майору конверти.
- Дозвольте відбути? – Генерал дозволив і за хвилину почув, як розкручується гвинт гелікоптера.
Сьогодні, восьмого вересня о чотирнадцятій годині штаб корпусу отримав по радіотелетайпу наказ вивести корпус в резерв армії, на протязі двох діб отримати поповнення особовим складом, озброєнням і бойовою технікою, а потім перегрупувати корпус в район Маріуполя. Марш було наказано почати десятого вересня з настанням темноти, а зосередження в новому районі закінчити шістнадцятого вересня. І зараз на передньому краї батальйони піхотних дивізій, які підійшли, змінювали підрозділи корпусу.
Поки командир корпусу генерал-майор Даниленко був у Києві, начальник штабу прийняв рішення на вивід частин і підрозділів, підготував всі необхідні розпорядження і після повернення генералу залишилося тільки підписати наказ і дочекатися письмового підтвердження зі штабу армії. До повернення командира корпусу вся попередня робота вже була зроблена, а вивести з передової таку махину, як моторизований корпус, так, щоб противник нічого не помітив і не встиг перешкодити, зовсім не просто. Тепер, коли отримали зі штабу армії письмове підтвердження наказу, можна було приступати до виконання. І тиша, яка на передовій зараз нічим не порушувалася, тішила самолюбство генерала – він любив, коли все йшло так, як заплановано. Головні батальйони полків двох піхотних дивізій вже сіли в окопи переднього краю, зайняті до цього рідким ланцюжком підрозділів мотопіхотних з’єднань корпусу.
Слухаючи нічну тишу, неможливо було навіть уявити весь розмах цієї війни, всю її величезність. Але тут, де зараз займали оборону піхотні батальйони, чекаючи прориву оточених радянських дивізій, Даниленко добре уявляв собі, що таке сьогоднішня ніч там, де нині йде головна війна, – на півдні, в курних степах на півдорозі до Ростову; на південному сході, також в степах, на берегах Чиру, у Великому Вигині Дону; на півночі, де українські танки вийшли на підступи до Воронежа, розрізавши радянські тили на глибину двохсот кілометрів від самих Валуйок. Там ніч гриміла гарматними і кулеметними пострілами; скреготала гусеницями; піднімалася в атаку, падала долі і знову піднімалася з хриплою лайкою і шепотом “мама”, залишаючи позаду плями тіл на спаленій до попелу стерні; там нічні вітри пахли не різнотрав’ям ранньої осені, а спаленою соляркою і кіптявою, горілим залізом і порохом, солдатським потом і солдатською ж кров’ю. Там сьогоднішньої ночі відбувалося головне і там для людей не існувало самої цієї ночі.
Але для того, щоб зараз там, на півдні і півночі могли наші танки наступати, минулої осені і зими, нинішнім літом корпус підставляв себе під мільйони куль і десятки тисяч снарядів і мін, його давили танками і живцем заривали бомбами. Його батальйони, полки і дивізії відступали і контратакували, залишали і утримували рубежі, відбивали їх і знову залишали. Корпус стікав кров’ю, його поповнювали і він знову обливався кров’ю. Він нині чекає свого часу, а інші наступають там, на півдні і півночі, в диму і крові...
Ось поряд з ним, командиром корпусу генерал-майором Даниленком, стоїть його начальник штабу полковник Денис Алексійчук, який воював в його дивізії з самого першого дня, коли П’ятдесят п’ята територіальна дивізія вступила в бій, живий і здоровий, хоч не можна сказати, що він щадив себе.
Воєнну кар’єру Денис Анатолієвич Алексійчук починав підпоручиком у вересні чотирнадцятого року, командуючи ротою. До вісімнадцятого року вже підполковник Алексійчук став начальником штабу дивізії. А потім не стало ні Російської армії, ні Російської імперії, а воювати проти колишніх однополчан у Білому Русі та Червоній армії не захотів і був звільнений з армії. Можливо, тоді це було правильним. Але життя колишньому підполковнику довелося починати заново і він закінчив економічний інститут, і по довгих службових сходах дослужився до головного бухгалтера крупного науково-промислового об’єднання.
Він почав цю війну старшим лейтенантом, командиром роти і за рік війни став полковником, начальником штабу корпусу, в який розгорнули територіальну дивізію Даниленка. Став завдяки особистій сміливості і впертості, безсонний і невтомний, який, однак, ніколи не забував вчасно попоїсти і випити.
Він починав командиром роти, як і минулу війну, а вже за тиждень прийняв батальйон, тому що однією бомбою убило всіх, хто був на командному пункті, і він виявився найстаршим серед офіцерів, які залишилися живими. Батальйон тримав оборону, а “червоні” обійшли висотки і вдарили по тилах, замикаючи кільце оточення. Багато хто тоді втратив самовладання, а Алексійчук не втратив і тримався на висотках, своєю бухгалтерською впертістю і точністю у виконанні наказу рятуючи П’ятдесят п’яту територіальну дивізію, поки до нього не пробився її командир генерал-майор Даниленко з танковим батальйоном.
...Алексійчук – це точність і впертість, в ньому і зараз, на війні залишилося щось від головного бухгалтера, в розумінні точності і в розумінні впертості.
Це осінні бої на підступах до Харкова, де П’ятдесят п’ята територіальна дивізія генерала Даниленка стримувала танкові орди “червоних маршàлів”, коли її батальйони посадили на прислані з армії вантажівки і наказали загинути, але закрити танковий пролом під Золочевом. Дивізія тоді була розрізана радянськими танками і один полк опинився в оточенні і всім здавалося, що загине. Але дивізія встояла і не загинула, хоча половина її полягла там, під Золочевом. Командир дивізії генерал-майор Даниленко тоді був в оточеному полку і коли вивів залишки полку до переправи через Сіверський Донець, боячись застати безлад, виявилося, що на переправі ніякого безладу немає, а є порядок, і цей порядок навів і підтримував майор Алексійчук, який на той час командував полком. Артилерійські дивізіони з-за Сіверського Донця прикривали переправу вогнем, попереду горіли підбиті танки росіян і батареї зенітних автоматів били, захлинаючись люттю, в небо по радянським штурмовикам, що пікірували на переправу. І коли Даниленко думав про Алексійчука, відразу згадував найважчі дні. А легких днів в той час взагалі не було.
Це зимові бої, коли дивізію переформували в корпус, і ще до закінчення формування кинули в бої під Старобільськом, куди прорвалися танкові бригади росіян.
Його корпус, як перед тим і дивізію восени, знову шпурнули закривати діру.
Але закривати діру було вже пізно і корпус став магнітом, який притягував на себе удари з землі та повітря від ранку до ночі. Дивізії корпусу прийняли на себе частину того, що призначалося іншим, і когось таки врятували від явної загибелі, але корпус сам став гинути. Йому вже обрубали фланги і зайшли в тил, а наказу про відхід все не було і не було. Прорвався в корпус тільки п’ятий офіцер зв’язку, який потім і розповів Даниленку, що четверо його попередників, які везли письмовий наказ про відхід, загинули.
Це перший день нашого наступу 30 січня і наступні нелегкі дні, після чергового переформування; це заграва палаючого – можна дотягтися рукою! – Старого Оскола, коли росіяни прорвалися на флангах наших наступаючих танкових корпусів і довелося загинати фланг і відходити на південь.
Це липневий радянський наступ, коли росіяни вдарили з усієї сили по нашим позиціям.
Це найстрашніший день сьомого липня, коли штрафні роти росіян йшли і йшли хвилями одна за одною, як сарана, як зграї сірих голохвостих щурів, не зважаючи на втрати, і піхотні дивізії першого ешелону армії позадкували, а дивізія, якою командував підполковник Алексійчук, встояла і не пішла з-під танків, а потім, коли вночі вивели звідти, в полках дивізії лишилося всього по три сотні бійців. Цим її впертим опором плани радянського командування були зірвані і тільки Богу відомо, як розвивалися б події в іншому разі. Дивізія стояла на смерть, але не дала росіянам прорватися на своїй ділянці. Кілька протитанкових гармат було розчавлено прямо на позиціях і заступник командира дивізії загинув під танком на командному пункті полку, а танки росіян прорвалися до артилерійських батарей і, здавалося, ось-ось розсічуть оборону корпусу. Однак дивізія Алексійчука встояла і трималася до ночі, поки її полки не змінили полки механізованої дивізії, що підійшла з резерву фронту.
Все тоді висіло на волосині і у нас, і у росіян. Але наша волосина виявилася міцнішою...
В чорноті ночі, там, де ще вдень йшов бій, злетівши в небо, запалала далека сліпучо-яскрава біла освітлювальна ракета. Вона горіла над оточеними росіянами і в цьому її далекому спалаху було щось тягуче і збуджуюче-тривожне. Даниленко дивився вдалину на цю ракету, поки вона не згасла, відгорівши свій томливий час.




[i] Механізована армія – в складі механізованої армії дві танкові дивізії і дві механізовані.

Profile

stanislavskyi: (Default)
stanislavskyi

April 2017

S M T W T F S
       1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 23rd, 2017 04:47 pm
Powered by Dreamwidth Studios