stanislavskyi: (Default)
Честь і обов'язок-4. Розкинулось море Азовське...

Стояли спекотливі дні літа двадцятого року. Насувалося передвечір"я ще одного серпневого дня. Був цілковитий мир в небесах і на морі. Принаймі, так здавалося. А для канонерського човна це був просто четвертий вечір монотонного нудного дозору. Військовий корабель різав спокійну гладеньку воду Таганрозької затоки і вигляд у нього був напрочуд мирний, тому, що інакшим він просто не міг бути. Канонерський човен - одна назва! - на ньому навіть шестидюймові гармати виглядали вантажними стрілами. Його зробили з мирного азовського криголаму і корабель зовсім не скидався на морську аристократію - сталево-сірі кораблі з хижим вовчим профілем і легким вовчим ходом. Корабель був простим робітником, озброєним поспіхом і випадково, для того, щоб захищати свій труд від бандитів під червоним пентаклом.
На містку канонерського човна "Гетьман Петро Сагайдачний" під тентом на вахті - молодий мічман Штефанко. Мічман високий, стрункий блондин, в білому морському кітелі пошитому на замовлення в кращого кравця Севастополя. "Мічман Олег", як його кличуть всі офіцери корабля, щойно випущений з Морського Корпусу і здається ще зовсім зеленим. Проте не можна не захоплюватися цим юнаком. Все, що біле - кітель, штани, черевики, - сліпуче, все, що золоте - погони, зірочки на погонах, - блищить. Рівна засмага стримує юнацький рум"янець, тонкий ніс з глибоко вирізаними ніздрями - порода, кров поколінь!
На містку все було поряд - компас, стерновий, штурманський столик з картами. І лише два сигнальника, що сиділи на розніжках біля рогатих стереотруб, були далеко один від одного: вони знаходилися на самих краях містка, який розкинувся над палубою від борту до борту, - два широко розставлених ока корабля, що охоплювали весь горизонт.
Сонце скрадливо підбиралося до горизонту і простора світла заграва стояла над морем і охоплювала всю його західну частину. Високий світлий купол неба, де м"яко змішувалися світлі барви близького передвечір"я, легко і невагомо спирався на гладеньку штилеву воду. Вона світилася рожевими відблисками. А на сході згущувався над берегами Таганрозької затоки непроникний фіолетовий серпанок.
Канонерський човен крейсував в Таганрозькій затоці, зобов"язаний все бачити і все помічати. Тут проходила невидима на воді лінія морського кордону. Вода на південь від неї була "нічиєю водою", древньою дорогою торгівлі і культури, але одночасно вона була і такою ж древньою дорогою війни. Тому потрібно було слідкувати, щоб ніхто не звернув до українських берегів: морська дорога вела з колишньої Російської імперії, там, на її неозорих залишках криваво палала пожежа Громадянської війни, а всяка велика пожежа розкидає такі ж великі іскри. Тому мічман, розглядаючи з містка горизонт, цікавиться зовсім не передвечірніми фарбами заходу сонця, а силуетами зустрічних суден.

http://samlib.ru/editors/s/stanislawskij_f_s/rozkinulosxmoreazowsxke.shtml
stanislavskyi: (Default)
Там з запорогами степом-дорогами...
“Ген степами, темними ярами йдуть походом ріднії полки.
Хто відважний, хай іде із нами, лицарями будьте юнаки!”

Степан Малюца, “Повстанська пісня”
З пізньої осені 1918 року ситуація була вкрай непростою. Україна була оточена ворогами з усіх сторін. Український уряд не мав спільників, не мав підтримки... На заході концентрувалися польські війська Юзефа Пілсудського – Польща намагалася загарбати землі Західноукраїнської Народної республіки... На півдні в Одесі, Миколаєві, Херсоні висадилися війська союзників. Південна смуга була зайнята французькими, грецькими, польськими, румунськими військами... На південному сході зростали антибільшовицькі сили під проводом генерала Денікіна... Але основну загрозу становили московські більшовики разом зі своїми тимчасовими союзниками: повстанськими загонами різноманітних отаманів. На півночі відбивали наскоки радянських загонів полки під загальним командуванням генерала Костянтина Прісовського. В Донбасі проти “червоних” воювали загони Гайдамацького корпусу генерал-майора Володимира Сікевича.
З кінця листопада місяця вісімнадцятого року по українській землі мела кривава віхола...
А найбільша загроза для Української Держави назрівала на Слобожанщині. Наступ російські більшовики вели по двох напрямках – на Харків і на Київ. Київський напрямок радянським військам перекривала Сердюцька дивізія з частинами 4-го Київського , 5-го Чернігівського і 6-го Полтавського корпусів, які ще тільки формувалися. На Харківському напрямку навалу стримувала дивізія полковника Болбочана.
На сході відразу після початку заколоту Винниченка-Петлюри проти Гетьмана Скоропадського почала військові дії маріонеткова Радянська Криворізько-Донецька республіка. Тут обстановка була найскладнішою. В листопаді на Сіверщину і Слобожанщину вторглися з Радянської Росії дві дивізії, сформовані з повстанців Щорса і Боженка та поповнених червоногвардійцями з Радянської Росії. Вже 24 листопада вони захопили невеличке містечко Суджа, де було проголошено тимчасовий радянський уряд України.
Метою “червоних” був Харків. Харків фактично був містом космополітичним та російськомовним. Українців нараховувалося лише 26% населення (у Харківській губернії загалом – 81%). Крім того, із 382 тис. мешканців міста 50 тис. становили біженці, переважно латиші. На харківських заводах працювали багато кваліфікованих робітників (росіян та латишів), направлених у попередні роки для підвищення якості виконання військових замовлень. До цього в місті працювало чимало іноземців – здебільшого полонених угорців, румунів та німців. Біженці, іноземні робітники, переміщені особи, працівники залізниць та заводський люмпен російського походження були базою, на яку спиралися харківські більшовики. І вони вміло цим скористалися. Ще восени 1917 року більшовикам вдалося перетягнути на свій бік чимало солдатів українізованих полків. Це було нескладно – гасла Центральної Ради практично ідеально повторювали гасла червоних, тож пересічним солдатам інколи складно було розібратися, хто є хто...
stanislavskyi: (Default)
Там з запорогами степом-дорогами...
“Ген степами, темними ярами йдуть походом ріднії полки.
Хто відважний, хай іде із нами, лицарями будьте юнаки!”

Степан Малюца, “Повстанська пісня”
З пізньої осені 1918 року ситуація була вкрай непростою. Україна була оточена ворогами з усіх сторін. Український уряд не мав спільників, не мав підтримки... На заході концентрувалися польські війська Юзефа Пілсудського – Польща намагалася загарбати землі Західноукраїнської Народної республіки... На півдні в Одесі, Миколаєві, Херсоні висадилися війська союзників. Південна смуга була зайнята французькими, грецькими, польськими, румунськими військами... На південному сході зростали антибільшовицькі сили під проводом генерала Денікіна... Але основну загрозу становили московські більшовики разом зі своїми тимчасовими союзниками: повстанськими загонами різноманітних отаманів. На півночі відбивали наскоки радянських загонів полки під загальним командуванням генерала Костянтина Прісовського. В Донбасі проти “червоних” воювали загони Гайдамацького корпусу генерал-майора Володимира Сікевича.
З кінця листопада місяця вісімнадцятого року по українській землі мела кривава віхола...
А найбільша загроза для Української Держави назрівала на Слобожанщині. Наступ російські більшовики вели по двох напрямках – на Харків і на Київ. Київський напрямок радянським військам перекривала Сердюцька дивізія з частинами 4-го Київського , 5-го Чернігівського і 6-го Полтавського корпусів, які ще тільки формувалися. На Харківському напрямку навалу стримувала дивізія полковника Болбочана.
На сході відразу після початку заколоту Винниченка-Петлюри проти Гетьмана Скоропадського почала військові дії маріонеткова Радянська Криворізько-Донецька республіка. Тут обстановка була найскладнішою. В листопаді на Сіверщину і Слобожанщину вторглися з Радянської Росії дві дивізії, сформовані з повстанців Щорса і Боженка та поповнених червоногвардійцями з Радянської Росії. Вже 24 листопада вони захопили невеличке містечко Суджа, де було проголошено тимчасовий радянський уряд України.
Метою “червоних” був Харків. Харків фактично був містом космополітичним та російськомовним. Українців нараховувалося лише 26% населення (у Харківській губернії загалом – 81%). Крім того, із 382 тис. мешканців міста 50 тис. становили біженці, переважно латиші. На харківських заводах працювали багато кваліфікованих робітників (росіян та латишів), направлених у попередні роки для підвищення якості виконання військових замовлень. До цього в місті працювало чимало іноземців – здебільшого полонених угорців, румунів та німців. Біженці, іноземні робітники, переміщені особи, працівники залізниць та заводський люмпен російського походження були базою, на яку спиралися харківські більшовики. І вони вміло цим скористалися. Ще восени 1917 року більшовикам вдалося перетягнути на свій бік чимало солдатів українізованих полків. Це було нескладно – гасла Центральної Ради практично ідеально повторювали гасла червоних, тож пересічним солдатам інколи складно було розібратися, хто є хто...

http://samlib.ru/s/stanislawskij_f_s/chestxobowjazok-3tamzzaporogamistepom-dorogami.shtml

Profile

stanislavskyi: (Default)
stanislavskyi

April 2017

S M T W T F S
       1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 09:48 pm
Powered by Dreamwidth Studios