stanislavskyi: (Капець мутанту!)
[personal profile] stanislavskyi

До Варязького моря-23

...Коли всі питання були вирішені, в кімнату юрбою ввалилися кореспонденти українських, естонських, латвійських, фінських та грумантських газет.
Всі з голови до ніг обвішані кіно та фотоапаратами, портативними друкарськими машинками. Вони негайно приступили до роботи: фотографували, заводили пружини знімальних апаратів, ставили триноги, похапцем записували перші враження. Засяяли спалахи “бліців”, аж очі заболіли, ледь чутно стрекотіли кінокамери, фіксуючи миті історичної події.
Генерал Малиновський підвівся і проголосив коротку промову, сенс якої зводився до того, що війна між Українською Державою та союзниками з одного боку і республікою Інгрія (Інгерманландією), колишньою північно-західною частиною Радянського Союзу, з другого, завершилася і між ними укладено мирну угоду. Окупації території Інгерманландії не буде. Українські війська з території Інгрії виводяться, на деякий час залишаться тільки окремі частини союзних Українській Державі військ Фінляндії, Естонії та Латвії. Зміна політичного устрою краю, сказав генерал Малиновський, не передбачає територіальних змін
- Панове, ваш час вийшов. – Офіцер інформації ввічливо, але твердо випроводив представників засобів масової інформації за двері зали, де проходили перемовини.
Було близько третьої години, коли перемовини закінчилися і генерал Малиновський дозволив маршалу Будьонному з його почтом повернутися до Санкт-Петербургу. А Степан Архипович відчув сильну втому, схожу на нездужання. Але підійшов до вікна, глянув: липневий вечір давно перейшов у теплу літню ніч, в яскравому світлі ліхтарів маршал Семен Будьонний йшов до машини, кашкет він чомусь тримав у руці, голова його хилилася донизу, хоч він намагався тримати її високо; слідом за ним по посипаній жовтим піском вузькій доріжці йшли партійні і державні діячі, останнім чомусь йшов Олексій Косигін.
“Ось і все... – Даниленко відчув, що втома так само гне і тисне його додолу. Сказав подумки, і негайно, наперекір тій втомі, протилежне. – Ні, не все, далеко не все!”
Вчора його викликав на вузол зв’язку Гетьман України.
- Поздоровляю вас і ваші війська, Степане Архиповичу, з успішним закінченням останніх боїв цієї війни! – Зазвичай Павло Петрович Скоропадський уважно вислуховував доповідь, але цього разу Гетьман з добродушним смішком перервав командувача Вісімнадцятої армії.
- Дякую, товаришу Гетьман! – Однак про себе Даниленко подумав, що бойовища ще далеко не закінчилися. Степан Архипович мовчки чекав, чи не додасть Скоропадський ще щось.
Але Гетьман України нічого більше не сказав, ще раз поздоровив з закінченням бойових дій, попрощався і поклав слухавку. Згадавши цю розмову, генерал Даниленко подумки повернувся до подій останніх тижнів. Так, Псковсько-Нарвська наступальна операція завершилася і ось зараз фінал цієї війни...
За годину літак командувача Вісімнадцятої армії вже був у повітрі. На аеродромі генерала Даниленка чекав начальник оперативного відділу штабу армії.
Над далеким лісом в чорноті ночі злетіла в небо, спалахнула далека сліпуча біла освітлювальна ракета. Даниленко дивився на неї до того часу, поки вона не згасла, відгорівши свій томливий час.
Біля “луаза” про щось тихо перемовлялися ад’ютант генерала і його офіцер для доручень.
- Не чував, – донеслося до Даниленка тихе запитання капітана Янковського, – в оперативному відділі, хоча б краєм вуха, куди нас далі думають?
- Не чував, – так само тихо промовив Денисенко, – там вголос про таке не думають...
Багато хто в армії генерала Даниленка ставив собі таке саме запитання. Ставили його і в штабі армії. Але поки що не могли відповісти. Всього тільки дві людини в Вісімнадцятій армії – її командувач, генерал-лейтенант Даниленко і начальник штабу генерал-майор Стельмах – знали відповідь.
В штабі армії ввечері дванадцятого липня отримали директиву Генерального Штабу, а командувачеві армії повідомив генерал-полковник Малиновський: після українсько-радянського фронту, ліквідації його північної ділянки, Вісімнадцяту армію передислокують до України, в Прикарпаття. На передислокацію дається обмежений час, кожна година була дорогою, тому і повідомив командувача армії відразу ж після завершення церемонії підписання капітуляції і перемов з представниками Інгерманландії. Віддавати армію Малиновському була шкода, і він так прямо про це і висловився: “в чужі руки”.
Прощаючись, Родіон Якович сказав Даниленку:
- Тут проти москалів, Степане Архиповичу, твої дивізії показали себе добре. Тепер подивимося, що ви покажете там, у Європі... – Він потиснув Даниленку на прощання руку. – Хай щастить!
- Як думаєш, Родіоне Яковичу, на відпочинок виводять чи в бій підемо? – Вагаючись дещо, запитав Даниленко.
Генерал-полковник витримав довгу паузу, видно, також вагався, перш ніж відповісти.
- Не знаю. – Сказав з відвертою прямотою людини, яка не боїться показати підлеглому, що й він не знає того, чого навіть йому поки що знати не належить. – Тут, у всякому разі, бої закінчилися.
Однак окремі бої на території Інгерманландії продовжувалися ще до чотирнадцятого липня. В підсумковому донесенні штабу Вісімнадцятої армії про закінчення Нарвської операції, написаного чотирнадцятого липня 1944 року сказано: “...взято в полон 466158 солдатів і командирів Червоної армії, 794 танки і САУ, 4196 гарматі мінометів, 864 літаки, 5411 автомобілів і багато іншого майна...”
П’ятнадцятого липня було опубліковане останнє зведення Служби інформації Ставки Гетьмана України: “Прийом полонених радянських солдатів і командирів закінчений...”
У радянського керівництва було всього два можливих варіанти подальших дій.
Перший: укласти з Українською Державою мир, аналогічний тому, що в Бересті-Литовському був укладений вісімнадцятого року. В цьому разі Сталін прикривався авторитетом батька-засновника радянської держави: “Ми візьмемо передишку ганебного Бреста. Втратимо територію, виграємо час!”, заперечень у соратників – тих, яким Сталін залишить життя – не було б. В цьому разі Сталін зберіг би життя і владу і на безмежних просторах “урало-сибірської республіки” його режим продовжив би будувати комунізм.
Другий варіант значно гірший. Сталін вирішує воювати до переможного кінця. В українців і їхніх союзників абсолютна перевага в повітрі, бакинські нафтопромисли і нафтопереробний комплекс постачають нафту і нафтопродукти арміям українців, естонців, фінів, Російській Добровольчій армії та РОА. На боці української армії якісна і кількісна перевага в танках, засобах протитанкової оборони, в моторизованих військах і засобах зв’язку. Основне – абсолютна перевага в повітрі.
Що може протиставити цьому Радянський Союз?
Тільки одне: масовий героїзм на фронті і в тилу. Жінки, старі і школярі риють протитанкові рови, снаряди на фронт носять на руках, автомобілів і шин для них, а також пального катастрофічно не вистачає – зруйновані в ході нальоту української авіації Московський автомобільний завод імені Сталіна в ніч з 2 на 3 червня сорок третього року, Горьківський автомобільний завод імені Молотова в ніч з 6 на 7 червня, Ярославські автомобільний і шинний заводи в ніч з 9 на 10 червня, Саратовський нафтопереробний завод в ніч з 12 на 13 червня. В нальотах приймали участь від двадцяти семи до дев’яноста важких бомбардувальників Калініна К-36, кожен з яких ніс від тридцяти до сорока тонн бомб.
В далекому тилу на Уралі та в Сибіру на заводах і полях жінки та школярі гарують по двадцять годин на добу, що дозволяє вивільнити і відправити на фронт нові мільйони голодних – продовольства катастрофічно не вистачає! – і роззутих – в тилу вже давно плетуть личаки! – мужиків. І на величезному фронті від Архангельська до Астрахані йде нескінченна багатомісячна битва. Радянські полководці вкладають в землю дивізію за дивізією, а українці і їхні союзники давлять авіацією, танками і артилерією, завдають потужних контрударів, потім нова хвиля радянського наступу і нові мільйони трупів...
Втім, українцям немає потреби тримати на передовій лінії свої танкові з’єднання та механізовану піхоту – вони виставляють дивізії РОА. Колишні радянські громадяни воюють проти колгоспів та комуністів завзято, їм є що захищати – Гетьман Скоропадський визнав нові уряди утворених на територіях республік Інгрія, Війська Донського, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Тамбовської республіки, звільнених від російських комуністів. Не тільки визнав – новим державним утворенням надається економічна допомога...
Аж до Уралу у комуністів військової промисловості не буде – її вибомбить українська авіація.
Ударів дальньої авіації українців ще в сорок третьому році зазнали танкові заводи в Коломні, “Червоне Сормово”, в Сталінграді, авіамоторні заводи в Ярославлі та Горькому, Саратовський авіаційний завод №292 в ніч з 26 на 27 червня був знищений повністю. Авіаційних ударів зазнали оборонні підприємства Куйбишева, Саратова, Сталінграда, Горького та їхніх міст-супутників. В результаті підприємства Волзького промислового району були вщент зруйновані і до вересня-листопада сорок третього року не змогли відновити свою роботу. А восени Волзький промисловий район знову зазнав нальотів української дальньої авіації. Після нових нальотів відновлювати вже було нічого і промислові підприємства переносилися з Поволжя на Урал і до Сибіру. Але й там українська дальня авіація могла діставати – повітряні ваговози Калініна літали на дальність в чотири-п’ять тисяч кілометрів з бомбовим навантаженням до десяти тонн.
Москва і Підмосков’я залишаються в руках комуністів, але з півночі вздовж Північної Двіни зведений “Північний вал”, а від Саратова вздовж Волги до Астрахані – “Волзький вал”. Їх будують на протязі осені-зими сорок четвертого року. Ці оборонні лінії зустрічають хвилі наступу Червоної армії, які йдуть одна за одною. І розбиваються об залізобетонні артилерійські доти і броньові кулеметні ковпаки. Проломити такі лінії можна тільки масованим застосуванням важкої бомбардувальної авіації. Але зенітні ракети роблять всі спроби розбомбити оборонні споруди безглуздими. А в умовах панування в повітрі української авіації жодного шансу подолати оборону РОА і армій новостворених держав у РСЧА немає. Навіть коли завалити Волгу і Північну Двіну трупами радянських солдатів до самісінького дна.
Вибір такого варіанту означає для Сталіна болісний кінець.
Цей кінець в такому разі наступає досить швидко, щонайпізніше, до кінця сорок четвертого року. І буде значно гіршим: неминучий кровопролитний розгром. В результаті все закінчиться все тією ж “урало-сибірською республікою”, але в значно жорсткіших умовах: повна демілітаризація, багаторічна виплата величезних репарацій, суд над винуватцями війни, який відбудеться в Москві з сталінським політбюро в якості звинувачених...
Тим часом в Європі визріла нова війна. Німеччина, хоч і позбулася свого агресивного лідера, не відмовилася від реваншу за поразку в Великій війні. Українська Держава, з осені сорок другого року зайнята війною з Радянським Союзом, не в змозі займатися європейськими питаннями. А в Судетах, в Східній Померанії, на Холмщині спалахують сутички між німцями і чехами, між німцями і поляками, між поляками і українцями. Сталін впевнений – Гетьман Скоропадський змовиться з керівництвом Німеччини і Польща, потворне дітище Версалю, буде розчавлена спільними зусиллями німецької і української армій. І така ситуація для Сталіна вельми вигідна.
Тому сталінське керівництво, яке змінило Москву, що стала прифронтовим містом, на уральський Свердловськ, погоджується на умови українського уряду. В серпні з Українською Державою укладається перемир’я, але війна з Інгерманландією, Тамбовською республікою, Донською козачою республікою продовжується. На фронті в три тисячі кілометрів від Білого моря до моря Каспійського встановлюється ситуація “ні миру, ні війни”...

Profile

stanislavskyi: (Default)
stanislavskyi

April 2017

S M T W T F S
       1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 11:32 pm
Powered by Dreamwidth Studios