stanislavskyi: (Капець мутанту!)
[personal profile] stanislavskyi

До Варязького моря-22

***
...Вранці дванадцятого липня командувача Вісімнадцятої армії викликав по телефону генерал Малиновський і наказав прибути в штаб фронту.По обіді мали підписати капітуляцію радянських військ: тут, в Прибалтиці, на Псковщині, в Карелії і на Півночі. До польового аеродрому транспортного авіаполку довелося добиратися по дорозі, яку нещодавно обробляла наша авіація. З цих фронтових доріг вже багато днів поспіль стягували трофейну техніку, а справну гнали своїм ходом. Однак навкруги лишалося стільки прикмет катастрофи, якої зазнали радянські війська, що проїжджаючи мимо – хоч-не-хоч – думав про це.
Нормальна людська чуйність на війні притупляється. Вона й не може не притуплюватися, було б ненормально, коли б вона залишалася такою ж, як і у звичайному житті. Мертва людина, яка на узбіччі дороги лежить, і одягнена в чужий однострій не може сприйматися, як звичайний мрець, несподівана і насильницька смерть якого в нормальному людському розумінні – нещастя. Смерть людини, одягненої в чужий однострій на війні не сприймається, як нещастя. І понівечені пожежею та вибухами, покручені машини з чужими розпізнавальними знаками, які врізалися одна в одну, не сприймаються, як результат катастрофи, про яку в звичайному житті думають із жахом. Ці понівечені вогнем і вибухами чужі мертві машини, разом з чужими мерцями, на війні не сприймаються тобою, як нещастя, хоча б тому, що вони є результат прямих чи побічних твоїх власних зусиль, здійснюючи які, ти сам можеш стати мерцем.
І все-таки, хоча ти й переможець, важкий трупний сморід, що стелиться вздовж доріг від отих незліченних мерців в чужих одностроях, які лежать по лісам, – запах нещастя. І цей супутній війні запах нещастя усвідомлюється людьми, які спостерігають видовище чужої військової катастрофи. Усвідомлюється, не зважаючи на всю їхню віру в справедливість того відомщення, яке вони здійснюють...
...Вони ввійшли – військовики з орденами на кітелях, в блискучих чоботях, партійні діячі в напіввійськових одностроях. Генерал Малиновський запрошує їх сідати. Сідають, сумирні, шанобливі. На чолі делегації маршал Будьонний. Разом з ним Олексій Кузнєцов – секретар ЦК ВКП(б) і перший секретар Ленінградського обкому і міськкому комуністичної партії, Петро Попков – голова Ленінградської міськради, Олексій Косигін – заступник голови Раднаркому СРСР, комісар державної безпеки третього рангу Микола Лагунов – начальник управління наркомату держбезпеки по Ленінградській області, комісар державної безпеки третього рангу Іван Шикторов – начальник Ленінградського управління наркомату внутрішніх справ по Ленінградській області. Це представники уряду новоствореної республіки Інгрія.
Даниленко глянув на генерала Малиновського, начальника штабу фронту генерала Миколаєнка, на командувачів та начальників штабів естонської та латвійської армії, Російської Добровольчої армії та РОА і раптом відчув в повітрі тонкий аромат смоли соснової, п’янкий запах лісу. Будиночок КП щойно зведений і поруч нього лісочок сосновий – красиве і зручне місце неподалік від західного берега Псковського озера. Степан Архипович подумав, що полонення залишків військ 3-о Прибалтійського фронту ставить в Псковсько-Нарвській наступальній операції навіть не крапку, а великий окличний знак.
Хоча і після тих всього лише чотирьох днів стрімкого навального наступу, за які – замість запланованих п’ятнадцяти – його армія блискавичним трьохсоткілометровим кидком вийшла до узбережжя Фінської затоки, ще точилися бої з оточеними військами росіян. Але капітуляція противника, ось вона – в особі радянських військових і політичних керівників, яких доставили українським транспортним літаком з колишнього Ленінграду сюди, на командний пункт командувача Північного фронту...
...Військовий підсумок Нарвської операції, що закінчилася, був надзвичайно великим, а політичний – так взагалі незлічимий! Війська росіян в Прибалтиці вдалося прихлопнути, не дозволили кораблям Балтійського флоту евакуювати до Кронштадту та в Ленінград рештки розбитих дивізій на узбережжі.
Події розвивалися стрімко.
Вісімнадцята армія і Естонський корпус взяли понад шістсот тисяч полонених, понад чотири тисячі гармат і мінометів, близько дев’ятисот танків. При цьому загальна чисельність українських і союзних військ не перевищувала двохсот тисяч солдатів і офіцерів. Виходило, на круг, взяли втричі більше, ніж самі мали! Правда, технічна оснащеність українських і естонських дивізій радянські з’єднання перевищувала: одна Вісімнадцята армія перед початком наступу налічувала майже тисячу шістсот танків, півтори тисячі самохідних артилерійських установок, майже дві тисячі гармат і мінометів (без приданих артилерійських частин і з’єднань), більше двох тисяч бронетранспортерів. Естонський корпус мав менше, але півтисячі танків та шістсот з лишнім гармат та мінометів солідно доповнювали ту міць, що двадцять третього червня вдарила по росіянам.
Проте вирішальним стало зовсім інше. В росіян були танки, але не було пального до них; були гармати, але не було пального до тягачів; були бомбардувальники, штурмовики та винищувачі, але не було пального для авіації; були розвідувальні літаки, але вони не могли злетіти, бо не мали бензину.
Позбавлений зимою сорок третього-сорок четвертого року свого основного району нафтовидобутку, Радянський Союз до літа сорок четвертого року витратив всі запаси нафти і війська росіян сиділи без пального для літаків, танків, тягачів. До початку літнього наступу українською авіацією були знищені нафтопереробні заводи в Сибіру і на Уралі, поставлені американськими компаніями замість бакинських. І той мінімум пального, якого росіянам вдалося нашкребти до двадцять другого червня сорок четвертого року, аби почати наступ на Смоленщині, був витрачений радянськими військами без усякого зиску.
А після цього почався розгром!
Білоруси знищили ударне угрупування радянських військ в районі Невеля, коли росіяни намагалися завдати удару по білоруським військам, і разом з білоруськими дивізіями почала діяти Російська Визвольна армія. РОА діяла під прапором щойно проголошеної республіки Інгрія. В своєму складі РОА мала дві загальновійськові армії, сформовані з радянських військовополонених: Першу колишнього командарма другого рангу Андрія Власова і Другу колишнього командарма другого рангу Михайла Єфремова. Озброєні трофейною радянської зброєю і бойовою технікою, вони почали наступ двадцять сьомого червня, щойно танки Вісімнадцятої армії вийшли на узбережжя Фінської затоки в районі Петергофа.
Кожна армія мала у своєму складі п’ять стрілецьких дивізії, десять танкових бригад по 65 танків у кожній, та шість – 1-а армія, і вісім – 2-а, полків важкої артилерії. Легко прорвавши фронт армій Західного напрямку, ці два об’єднання двадцять дев’ятого червня з ходу взяли Великі Луки і потім стрімко пішли на північний схід – головний удар 1-ї армії був спрямований в напрямку Селіжарово, 2-ї – в напрямку Ржева. Опору двом арміям ніхто ніде практично не чинив: війська республіки Інгрія під жовтим прапором з синім хрестом місцеве населення радо вітало, як своїх визволителів. Пройшовши за п’ять днів двісті кілометрів майже без боїв з військами РСЧА, 1-а армія Андрія Власова звільнила від комуністичної окупації Селіжарово, за два дні вийшла до Торжка і розвернулася на північ – для удару в напрямку Новгорода. Назустріч армії Власова в напрямку Новгорода завдавала зі сходу удару Російська Добровольча армія.
Тим часом 2-а армія Михайла Єфремова другого липня звільнила Калінін. Місту того ж дня повернули історичне найменування його – Твер. Без затримки 2-а армія рушила в напрямку Ярославля. Правий фланг армії Єфремова був прикритий Волгою і його дивізії йшли стрімко, не зустрічаючи опору – частини і з’єднання РСЧА або відходили і уникали бою, або ж здавалися. Подекуди, під оркестр і з розгорнутими знаменами. Десятого липня над Ярославлем було піднято жовте з синім хрестом знамено Інгерманландії...
В результаті наступу Російської Визвольної армії над столицею Радянського Союзу нависла загроза потужного удару по Москві з півночі, від Ярославля. Неминуча катастрофа змусила радянське керівництво кинути всі сили і засоби на захист головного міста Радянського Союзу, жертвуючи обороною Ленінграду від можливого удару Вісімнадцятої армії по північній столиці з півдня...
Але українським дивізіям після третього липня більше воювати не довелося...
...Комуністичним вождям, верховному керівництву Радянського Союзу Ленінград потрібно було або втримати, або знищити там все, щоб нічого не дісталося ворогу. Рішенням радянської Ставки в кінці червня в Ленінград направляється державна комісія на чолі з Георгієм Маленковим та Генеральним комісаром держбезпеки СРСР Лаврентієм Берія. Маленков і Берія були членами Державного комітету оборони – надзвичайного органу, в якому була зосереджена вся повнота влади в Радянському Союзі. Маленков в ієрархії радянських вождів був третьою людиною після самого Сталіна і Молотова. Лаврентій Берія від ЦК ВКП(б) був куратором наркоматів внутрішніх справ і державної безпеки. Обороною Ленінграду керував командувач Карельського фронту маршал Радянського Союзу Семен Будьонний. Сталін покладався на своїх перевірених соратників, але саме з цього боку отримав жорстокий і несподіваний удар.
Двадцять дев’ятого червня, дізнавшись про взяття Російською Визвольною армією Великих Лук, Сталін поїхав на “ближню дачу”, вимкнув телефон і два дні провів у глибокій задумі (а можливо, у глибокій прострації). Вождь Радянського Союзу і всього світового комунізму зрозумів, що загинуло все, вся справа його життя і вже нічого зробити не можна. І він сидів в бездіяльності, охоплений тихим відчаєм.
...В середині тридцятих років Радянський Союз збудував соціалізм, тобто, економіка перейшла під контроль держави, а держава – це бюрократи і чиновники. Це означає, що економіка країни стала вкрай неефективною. Така країна не могла довго співіснувати поряд з нормальними країнами. Тому Радянський Союз мав нав’язати соціалізм всім сусіднім країнам, перш за все – Українській Державі. Або мав загинути.
Відмовлятися від соціалізму комуністам на чолі зі Сталіним не хотілося, і тому у них було тільки одне рішення – силоміць встановити свою ідеологію і свій спосіб економіки у всіх довколишніх країнах. Це було можливим тільки за умови нової європейської, а отже, і нової Світової війни.
Сталін намагався використати будь-яку можливість аби розпочати таку війну в Європі. Однак...
Спроба запалити в тридцять шостому Європу з боку Піренеїв, з Іспанії зазнала невдачі.
Комуністи в Кремлі, проте, не впали у відчай і спробували в тридцять восьмому ще раз розпочати європейську, а отже, і світову війну. Задум був простим: стравити чехів і словаків з німцями. Ось-ось мали розпочатися бої в Судетах. Московські вожді вже бачили себе визволителями Європи від коричневої чуми і капіталістичного рабства. Саме задля цього Сталін ще з кінця двадцятих років відновлював могутність Німеччини, яка зазнала поразки в Великій війні. Саме задля цього Сталін привів до влади Гітлера, наказавши німецьким комуністам боротися проти соціал-демократів, а не проти гітлерівців. Саме задля цього Сталін розпочав криваві провокації в Судетах. В Кремлі приготувалися і...
План Сталіна був простим: чужими руками розв’язати нову Світову війну, попервах лишаючись осторонь від сутички і над нею. А коли воюючі країни знесилять один одного і стечуть кров’ю, вступити в двобій зі свіжими силами. На роль підпалювача війни кремлівський горець вибрав упосліджену після завершення Великої війни Німеччину. Для цього Сталін створив умови, за яких до влади прийшла одна з багатьох соціалістичних партій, що сповідувала реваншистські ідеї, очолювана агресивним лідером. Залишилося тільки підштовхнути Гітлера в потрібному напрямку. Ще б пак: чехи німців у Судетах беруть під ноги!
...і все зірвалося!
Покинута всіма Чехословаччина раптом отримала потужну підтримку з боку Української Держави, українські війська вступили на її територію аби запобігти агресії з боку Німеччини Гітлера. Українці в Судетах збиралися воювати не на жарт! І німецькі генерали, які давали собі звіт в силі української армії, вирішили за краще позбутися Гітлера, ніж знову кинути свою країну в м’ясорубку нової війни.
І сталося так, що такий досконалий, такий витончений сталінський план полетів під три чорти!
Але жахливим був не тільки провал чергової спроби розпочати європейську війну.
Жах полягав у тому, що Гетьман України Павло Скоропадський запропонував провести нову міжнародну конференцію з німецького питання. Почалася підготовка до нового переділу в Європі, де Німеччина мала посісти належне місце. Європейська і міжнародна спільнота мали зібратися в січні сорок третього року в Ялті і обговорити питання Версальських обмежень, знявши їх з Німеччини. Протистояння між європейськими країнами переводилося з військової площини в площину економіки: масло замість гармат! І в цьому змаганні Українська Держава з самого початку була серед лідерів.
У Кремлі усвідомили: війна в Європі відкладалася на невизначений час!
Та лишень Сталін не міг більше чекати. Ривок, який отримав Радянський Союз, використовуючи західні технічні досягнення і технології, вичерпався. Ось-ось мало початися непомітне спочатку, а потім все більше відставання радянської Росії від країн вільного світу у розвитку культури, науки, техніки...
Призначений на сорок другий рік час вступу Радянського Союзу у нову світову війну був встановлений ще в другій половині двадцятих років, все в СРСР було спрямоване на цю дату і відкласти не було ніякої можливості. Та ще й вкрай неефективна економіка не дозволяла більше тягнути з початком війни.
А особисто для Сталіна це загрожувало небезпекою чергової змови.
І змова таки склалася! Невдоволені тим, що війна відкладається, вожді і воєначальники другого ешелону вирішили усунути від влади товариша Сталіна разом з усією верхівкою вождів, відправивши його з соратниками на пенсію. Змову довелося ліквідовувати вже в умовах війни з Українською Державою. Та ще й війна, яку розпочав Радянський Союз шостого вересня тисяча дев’ятсот сорок другого року, розпочалася таким собі експромтом, локальним чином, а не як увертюра до загальної європейської війни.
Звичайно, генеральний штаб РСЧА планував запеклий опір української армії, але співвідношення сил було не на користь українців, тому на цей опір в Кремлі не зважали. Тільки виявилося, що радянські солдати не бажають воювати. Вони радо здавалися в полон, коли танкові клини Червоної армії виявлялися відрізаними від тилового забезпечення. І найгірше, ці полоненні раптом зорганізувалися в Російську Визвольну армію, що поставила за мету знищення комуністичного режиму на території Радянського Союзу.
Спочатку в Кремлі на це не звернули уваги – до січня сорок третього року війна йшла на території Української Держави, зачіпаючи великий і могутній СРСР тільки краєчком, тільки в прикордонних областях, та й то ледь-ледь, майже непомітно. Стурбувалися кремлівські вожді тільки зимою сорок четвертого року, коли сформовані в Україні національні дивізії потужним ударом в ході Кубанської стратегічної наступальної операції визволили від комуністів Північний Кавказ і Закавказзя. Втрата бакинської нафти означала поразку у війні. А українці тут воювали з росіянами руками грузинів, вірменів, азербайджанців. Нафтові промисли захопили цілесенькими – українська розвідка попрацювала, як слід – і кавказька нафта потекла широким потоком на українські нафтопереробні заводи. Ті півтора-два мільйони тонн нафти на рік, що давали родовища Татарії, Башкирії, Куйбишевської області не могли забезпечити паливом ні армію, ні промисловість навіть у мінімальній кількості.
Втрата кавказької нафти для Радянського Союзу означала катастрофу стратегічного масштабу.
Це означало абсолютне панування в повітрі української авіації і танків на полях битв.
Було ще сподівання на допомогу Америки, але двадцять дев’ятого червня разом з повідомленням про взяття РОА Великих Лук прийшло повідомлення з Вашингтону, що американці почали налагоджувати зв’язки з урядом Республіки Грумант. Ця звістка стала тією соломинкою, що надломила Сталіна.
І він відсторонився від справ, як той мужик, в якого згорів і дім, і конюшня, і комора зі збіжжям. Два роки, з вересня сорок другого, з початку війни проти ненависної йому Української Держави, він працював на межі і за межею людських можливостей. Два роки, не шкодуючи своїх власних сил і життів солдатів Червоної армії, гнав він у наступ її дивізії, корпуси і армії. Наступати, наступати і наступати! Радянські літаки горіли в небі, збиті зенітними ракетами, наступати без авіаційної підтримки – самогубство! Але Сталін кидав війська в самовбивчі атаки. На весні сорок четвертого було втрачено нафтову базу Радянського Союзу – Баку. Танки, літаки, автомобілі Сталіна залишилися без пального. А поставки всього необхідного зі Сполучених Штатів, Великобританії та Німеччині неможливі, бо висадка військ Російської Добровольчої армії в Мурманську та Архангельську позбавили його західної підтримки. Навіть за золото, яким він розплачувався з західними країнами за військові поставки з початку війни з Українською Державою, Радянський Союз нічого отримати нині не зможе – бажаючих потонути в холодних водах Північної Атлантики чи в теплих хвилях Каспійського моря в країнах Заходу не знайти, а флот транспортних суден Радянського Союзу катастрофічно зменшився. Потрібно будь-що вириватися з війни, в яку, ніби вовк у капкан, потрапив радянський Союз. А потім знайти винуватців поразки. Потрібно було сконцентрувати всі сили величезної країни в одному надпотужному короткому ривку. Так рветься вовк зі сталевого капкану, обриваючи власну скривавлену лапу, ламаючи свої кістки, рвучи м’язи і сухожилля.
І Сталін, Радянський Союз, рвонувся! Наступальна операція на Смоленщині була таким ривком.
Радянський Союз рвонувся...
Але білоруська армія завдала удару на випередження. А наступного ранку ударили українці там, де не чекав ніхто. Останній самовбивчий наступ захлинувся, Калінінський фронт оточено, його армії в кільці і розгром їхній – справа двох-трьох днів.
Ось тут і зрозумів Сталін, що справа всього його життя програна і йому вже виправити не вдасться нічого, отже, Радянський Союз приречений на загибель та на розвал. Все життя він працював, як віл. Він готував Радянський Союз до війни, він готував перемогу в цій війні з нестримною силою своєї сталевої волі, він будував фундамент цієї перемоги з року в рік, не відволікаючись на традиційні дурниці всіх диктаторів – жінок, палаци, ордени, полювання. Зірвалося! Державу, вогнище Світової революції, він просрав!
І саме цими словами описав Сталін ситуацію, що склалася, коли ввечері тридцятого червня до нього приїхали найближчі соратники – всі, крім Ворошилова, Маленкова, Берії, яких Сталін цієї ночі відправив у Ленінград. Соратників прийшло багато і вони входили в його кімнату мовчки, як кати для виконання вироку. І маленька кімната резиденції в Кунцево вмить перетворилася для Сталіна в камеру смертника і він затамував переляк. В своєму горі Сталін забув про те, що потрібно рятуватися самому. Соратники застали його зненацька. А він до смерті не готовий...
Однак соратники прийшли за іншим. Світова Революція хвилює їх в останню чергу, зараз на кону стоять їхні долі. Потрібно рятувати власну шкіру і власні голови, а для цього потрібно врятувати комуністичну владу і сталінську державу, Радянський Союз. Вони зовсім не бажають стати учасниками трибуналу в Москві, а не в Києві, як вони планували. Бо в такому разі суд над “призвідцями війни” відбудеться з іншим складом обвинувачів і обвинувачених. І Сталін потрібен комуністичним вождям, як символ.
Політбюро змушує Сталіна повернутися на вершину влади і він, байдуже рукою махнувши на все, повертається, знаючи, що справа, якій він віддав життя, програна остаточно і безповоротно...
Проте заходи для того, аби не повторився переляк, став вживати негайно. Бо потрібно ж країні пояснити причину поразки. Чому втрачено Кубань і весь Північний Кавказ, чому Ворошиловськ знову назвали Ставрополем, а місто Калінін – Твер’ю. Чому з року в рік радянським людям все сутужніше жити доводиться і велика Росія ніяк після закінчення Громадянської війни не може сама себе прогодувати. В чому причина такого становища... Сталін знав, що небезпека чигає на нього звідусіль, але з цього боку – особливо. Кожен, хто думати здатний, розуміє в чому причина поразки і що товаришу Сталіну необхідно зробити, аби виправити катастрофічне становище країни.
Провести нову чистку вищого керівництва Радянського Союзу – ось що!
Але й вище керівництво розуміло, чим загрожує їм вже найближче майбутнє. Давно в Москві кроки відлунням віддаються: темними ночами ходять темні люди. Стукають в двері. Закінчується влада молодих сталінських висуванців Маленкова, Берії, Мерецкова, разом з їхніми командами, не вигоріло їм, косяками відловлюють і стріляють. Потрібно було рятуватися, не дожидаючись, коли однієї ночі ввійдуть до московської квартири темні відвідувачі: ви арештовані!
Ось чому десятого липня була проголошена Інгерманландія – демократична республіка Інгрія. І на чолі цієї республіки стали Маленков та Берія. Міністром оборони був призначений маршал Будьонний. Столиці республіки – місту Ленінград, повернули його попередню назву – Санкт-Петербург. Керівництво республіки Інгрія звернулося до Гетьмана України Павла Скоропадського з проханням про припинення бойових дій та перемир’я. Гетьман Скоропадський задовольнив прохання і в ніч на одинадцяте липня бойові дії були припинені офіційно. Неофіційно українські війська припинили вести бойові дії ще другого липня, коли здалися в полон залишки оточених в районі Нарви-Івангорода радянських військ...




From:
Anonymous( )Anonymous This account has disabled anonymous posting.
OpenID( )OpenID You can comment on this post while signed in with an account from many other sites, once you have confirmed your email address. Sign in using OpenID.
User
Account name:
Password:
If you don't have an account you can create one now.
Subject:
HTML doesn't work in the subject.

Message:

 
Notice: This account is set to log the IP addresses of everyone who comments.
Links will be displayed as unclickable URLs to help prevent spam.

Profile

stanislavskyi: (Default)
stanislavskyi

April 2017

S M T W T F S
       1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 11:43 pm
Powered by Dreamwidth Studios