stanislavskyi: (Капець мутанту!)
[personal profile] stanislavskyi

До Варязького моря-21

***
Командувач армії під ранок другого липня тимчасово переніс свій командний пункт до Ропші, але весь день продовжував керувати зі свого рухомого КП – штабного автобуса, змонтованого на вантажівці.
Командний пункт, де в виритих інженерно-саперним батальйоном укриттях знаходилися штабні автобуси, був по периметру оточений вартовими, що стояли за двадцять метрів один від одного. Зовсім поряд з закритими маскувальними сітками укриттями, куди загнали автомобілі штабу, були розкидані гусеницями танків і бронетранспортерів окопи, в яких ще вранці сиділи росіяни.
Капітан Денисенко зупинився перед загнаним в укриття штабним автобусом, змонтованим на повноприводному трьохосному автомобілі, чекав, поки ад’ютант, який зайшов всередину, доповість про нього. З автобуса вийшов начальник штабу, сів у свій “луаз” і поїхав. Мабуть, генерал Даниленко викликав його до себе, аби дати вказівки на завтрашній день...
З того часу, як дивізії Вісімнадцятої армії вийшли до узбережжя, у офіцера для доручень турбот тільки прибавилося і Юрко на собі спробував, що це таке: “ніколи вгору глянути”.
...Нарешті ад’ютант вийшов з кунга і Денисенко, зайшовши всередину, побачив, що в салоні, крім командувача, знаходився начальник оперативного відділу і командир танкової дивізії генерал Бурдейний.
- Товаришу командувач, капітан Денисенко за вашим наказом прибув.
Даниленко підвівся, взяв карту, що складена гармошкою лежала край столу, і став розкладати її. Денисенко допоміг, підійшовши до столу з іншого боку.
- Поїдете в Двісті тридцять четверту. – Сказав командувач. – Спостережний пункт на п’ятнадцяту годину перемісився ось сюди. – Генерал показав олівцем на карті.
- З дивізії ще не повідомляли. – Зауважив начальник оперативного відділу.
- В оперативний відділ ще не повідомляли, а мені Лосєв зателефонував. Бачиш, куди він заліз? Доповідає, що в тилу у росіян чути звуки бою. За ніч планує вийти ось сюди. – Даниленко знову показав олівцем на карті. – Розраховує на випадок успіху з’єднатися з союзниками. Естонський корпус вийшов на дванадцяту годину ось на цей рубіж. – Провів в повітрі лінію командувач армії. – Сусіди у Лосєва відстали, і праворуч, і ліворуч, ось бачиш на скільки? Але Анатолій Іванович доповідає, що за фланги не боїться, буде продовжувати рух. Що буде продовжувати – правильно. А от як у нього фланги забезпечені, своїми очима, Юрію Георгійовичу, глянь. Першим з’єднатися з союзниками кожен хоче, тому припускаю, що полковник зайве ризикує. У цьому випадку наполягай на внесені необхідних коректив. Але тактично, полковник і сам грамотний. Задача зрозуміла?
- Так точно, зрозуміла.
- Питання є?
- Коли з’єднаються, які будуть накази?
- Коли з’єднаються, капітане, особисто пересвідчитися. Потім повертайтеся.
Денисенко зроби крок назад від столу і кинув руки по швам.
- Дозвольте йти?
- Виконуйте, капітане.
...До третього батальйону 700-о механізованого полку Двісті тридцять четвертої дивізії полковника Лосєва капітан Денисенко дістався швидше, ніж гадав, хоч по дорозі довелося обганяти батарею важких 203-міліметрових гаубиць. З позавчорашнього дня, коли він був у дивізії, дорогу вже розчистили від загороджень, розмінували і встигли розбити гусеницями танків, бронетранспортерів, важких артсамоходів і тягачів, що підтягували до переднього краю артилерію. Тепер, коли росіяни з кожним днем все жорсткіше економили снаряди, ми зухвало тягли на пряму наводку навіть великі калібри.
Сьогоднішній ранок другого липня Двісті тридцять четверта механізована дивізія продовжувала займатися тим же, чим займалася шосту добу, як Вісімнадцята армія вийшла до узбережжя Нарвської затоки – трощити радянську оборону, іноді вриваючись в неї, а іноді вгризаючись, вминаючись і вдавлюючись. Дивізія разом з іншими нашими частинами добивала оточених в Нарві-Івангороді росіян. Далеко за спиною чулося гуркотання, що віддалялося на північ – там опиралися головні сили 11-ї гвардійської армії, притиснуті до узбережжя, але й тут в Івангороді у москалів лишалися в строю ще десятки тисяч людей.
Вранці після артпідготовки рвонули вперед, то ж всім в дивізії здавалося: ось-ось з союзниками з’єднаємося, і в штабі та на КП дивізії товклося все корпусне начальство. Росіяни билися знавісніло, хоча за всіма ознаками були вже на краю загибелі. Бійці на передньому краї відчували це не гірше, ніж генерали і штабні офіцери. Можливо, навіть і краще, бо відчували опір москалів на власній шкірі. І в бій люди йшли останніми днями розлючені, крім всього іншого, ще й цим безглуздим опором кацапів. Злість їхня посилювалася, до того ж, і власною втомою.
Командний пункт полку виявився не на тому місці, де був всього півтори години тому, а перемістився ще на триста метрів вперед і знаходився в руїнах. Командир полку показав на карті останню обстановку. Підполковник збирався йти в батальйони: бій втягнувся в окраїну міста і видно його було погано.
- Вперед вирвався третій батальйон, – показав підполковник на карті, – то ж фланги йому потрібно забезпечити і стик з сусідами, аби не підрізали. То я в перший йду, а ти, капітане, до Олекси Береста...
Ось вона, перша вулиця Івангорода, до якої йшли з двадцять третього червня. І дійшли на десяту добу. Ідеш серед руйновищ і згарищ, на кожному кроці натикаєшся на трупи росіян. Більшість без чобіт, босі, на голих ногах – брудні онучі. Це їхні похоронні команди складали трупи і знімали взуття для тих, хто ще живим залишався. З таким ставленням кацапів до своїх мерців капітан стикався ще на Прип’яті, коли в розвідувальні рейди в тил до москалів ходив. Звичайно, його трупами москалів не здивуєш, хоча тут, в Івангороді, вони на кожному кроці, у всякому вигляді. Он, цілий штабель – самі росіяни складали. Тут, на міській околиці, рештки будівель по всій вулиці ними завалені...
Як будуть відбудовувати ці руїни, мертвяків кацапських не одну тисячу вивезти доведеться. Хоча, коли всі вони, ці вулиці, тепер такі, то простіше буде місто на новому місці звести.
Скоро побачимо, які вони, вулиці Нарви-Івангорода. Скоро все побачимо...
...Ми мовчали, а росіяни всю ніч і початок ранку, то там, то тут стріляли, як навіжені – мабуть, нерви закінчилися, а передчуття кінця росло. І це радувало, дозволяло думати, що сьогоднішній бій буде дійсно останнім і недовгим.
Коли почалася артпідготовка, в батальйон прийшов командир дивізіону з самохідного артполку приданого Двісті тридцять четвертій дивізії.
- Богу війни! – Труснули його правицю Денисенко і комбат. – Ти що, з самого ранку на вогневих?
- Ночував тут. З вечора роботу з особовим складом проводив.
- Відносно чого?
- Щоб надвлучний вогонь дали. – Сказав командир дивізіону. – Все живе мертвим зробили...
- Значить, твої начальники на “руки вгору” не сподіваються?
- Не схоже. За ніч боєкомплект знову до повного довели... – Майор-артилерист з досадою махнув рукою. – Хоча вчора, коли про Курочкіна повідомили, думав, що й наші кацапи здадуться...
Артпідготовка добігала свого кінця. Сьогодні працювала артилерія середніх калібрів, на прямій наводці: підтягнули її за ніч скрізь, де тільки можна, впритул. Того глухого, глибокого струсу землі, яке викликають близькі удари великих калібрів, не було, однак все навкруги гриміло і стукотіло, а одна батарея лупила по позиціям москалів зовсім поряд, здавалося, що над вухом хтось весь час колов з тріском та виляском скляні банки об бетонну стінку. В звуках артилерійського бою було щось завзяте і дзвінке, можливо від того, що сходило сонце і все навколо було в його яскравому промінні.
Рештки будинку, де ночували, були всього в двох сотнях метрів за спиною. Попереду ж був передній край. Він йшов на цій ділянці по залишкам крайніх будинків приміського селища, відбитого вчора у росіян. Перед ротами лежало близько дев’яноста метрів відкритого пустиря, а за цим пустирем тяглася побита снарядами бетонна стінка, невисока, метрів зо два. Артилерія й зараз продовжувала садити по ній.
Вчора ввечері росіяни ховалися там, прямо за цією стінкою, били звідти з кулеметів та гвинтівок.
За нею починалася територія якогось заводу, чорно-червоні цегляні стіни корпусів, збудованих на початку століття, видно було тільки від даху до половини. Скоріше за все, росіяни за ніч відійшли туди, в глибину території, але це стане зрозумілим тільки за кілька хвилин, коли роти зроблять перший кидок.
Всі його чекають.
Чекає командир другої роти, він сидить поряд, праворуч. Він щойно висовувався, віддавав якийсь наказ, і Денисенко бачив його суворий, зосереджений профіль. Чекають кулеметники в бронетранспортері, вони будуть прикривати вогнем кидок взводів роти. Ще вчора ввечері вони засікали вогневі точки, звідки росіяни вели вогонь, а вночі спостерігали за спалахами. Другій роті бігти до стінки зовсім близько, в третій роті відстань кидка трохи більша. В кількох місцях вирви і розкидане вибухами груддя. Та ще розкидані густо трупи росіян навколо – вони вирізняються своїм оливковим, захисного кольору обмундируванням, – десятків зо п’ять. І посеред пустиря два спалених Зіс-5: одна вантажівка-трьохтонка лежить на боці, інша з розбитою кабіною сидить на пузі, ось і все. Мабуть, потрапили під обстріл установки залпового вогню...
Коли роти зроблять перший кидок, він, Денисенко, залишиться тут на командному пункті батальйону, разом з кулеметниками, які прикривають атаку. Коли кидок буде вдалим, він відразу ж піде слідом за ротами, а коли станеться заминка – судячи по обстановці. Артилеристи допоможуть, оброблять ділянку ще раз прямою наводкою, і бійці Олекси Береста знову спробують... А, можливо, і самому доведеться піднятися і повести в атаку. Всяко буває... Хоча й не віриться в таку невдачу, але жевріє сподівання, що все сьогодні з перших хвилин вийде так, як потрібно. Є навіть думка, що перед тим, як роти кинуться вперед, з-за стінки з’явиться білий прапор, як сталося – так кажуть – вчора, на ділянці Сто тридцять четвертої дивізії...
Під вухом лунко тріснули скляними банками три останніх постріли і настала миттєва пауза. Заревіли дизелі бронетранспортерів і праворуч і ліворуч виповзли з укриттів зелені приземкуваті коробки та й ринули через відкритий простір до стінки. За ними, прикриваючись бронею, з криками, хоча за ревом двигунів цього не було чути, бігли бійці другої роти. На кінцях стволів їхніх легких кулеметів і штурмових карабінів спалахували і тяглися білими метеликами до стінки трасуючі кулі. Бійці бігли через відкритий простір, а росіяни по них не стріляли. Потім один упав. “Значить, все-таки стріляють...” – подумав Денисенко. Однак солдат піднявся і капітан зрозумів, що боєць просто спіткнувся. Ось ще один впав, скочив і побіг вперед. за дві-три хвилини всі, кому це належить в першому кидку, були біля стінки. Хтось заліг за нею, бронетранспортери вели вогонь за своїх великокаліберних кулеметів понад загорожею, хтось через проломи перебрався на той бік. Заревіли дизелі самохідок, машини батареї дружно вивернули з укриттів і попрямували за бронетранспортерами.
Проте білих прапорів не було, хоча росіяни все ще не стріляли...
Бій тривав, сонце неквапливо підіймалося до зеніту, але після шостої години просування вперед не було. Після закінчення артпідготовки роти третього батальйону з ходу врізалися вглиб російських позицій, а далі – ні просунутися, ні повернутися! І тільки після полудня, на четверту годину третя рота нарешті зайняла на правому фланзі руїни, що стояли окремо, і звідки щільно били кулемети. Цьому успіху не придали особливого значення, тільки помітили, що вогонь росіян і ліворуч став слабшати, аж поки геть не припинився. Бійці не встигли зрозуміти, що сталося, аж раптом зовсім близько, метрів за триста, над наступними руїнами, побачили трикольоровий – синьо-чорно-білий – прапор.
Так прагнули до цього останніми днями, а з’єднання все одно відбулося несподівано! Рота побачила прапор, кинулася прямо до нього і – втратили двох бійців: в лівий бік вдарив російський “дегтяр” з розбитої цегляної будки. Розізлилися, засліпили кулемет вогнем, підповзли і закидали гранатами всіх, хто там був. Закидали ґрунтовно. Навкруги вся земля була в клаптях людських тіл та всякого дрантя. І в самій будці було повнісінько мертвих азіатів. Будка стояла на узгірку, її оточував окоп і з двох сторін йшли ходи сполучення. Але там мертвих не було – всі в будці. Мабуть, тут ховався від обстрілу цілий взвод росіян.
А потім відкрито, ніби вже нічого не могло статися, ривком пробігли метри, що залишилися до залишків будинку під синьо-чорно-білим прапором. І дійсно, нічого не сталося: росіяни не стріляли – або відійшли, а скоріше за все закиданий гранатами кулемет був тут у них останнім.
В руїнах з прапором, коли добігли до них, було всього десяток бійців: командир взводу – молодший лейтенант і дев’ятеро його бійців. В їхній особі і зайняв Естонський корпус ці останні, з того, західного боку, руїни. Одночасно з ними батальйон старшого лейтенанта Береста зайняв з нашого, східного боку ці останні руїни. Росіяни не стріляли: тут – як відрізало, а праворуч і ліворуч ще йшов бій. І з незвички це здавалося дуже далеко, бо вчора і позавчора, весь день сьогодні – біля самих вух.
Прапор у хлопців з естонського корпусу був саморобним – зшитий з синьої та чорної смуг і шматка білого простирадла. Прапор був прикручений телефонним дротом до шматка палиці від гардини. З того боку, від естонців, ніхто не підходив і командир взводу надряпав в своїй офіцерській книжці коротке донесення та й відправив його з одним зі своїх солдатів. Командир третьої роти зробив те ж саме.
Потім розстелили плащ-намет прямо на землі, висипали на нього запас сухарів і пустили по кругу дві фляги з горілкою – у командира роти було у запасі на такий саме випадок. Естонцям випити першими дали – з поваги до їхньої армії та їхньої солдатської долі. Естонський корпус у безперервних боях з кінця травня – відколи росіяни спробували завдати удару на півночі, в Фінляндії, і тут, на південному березі.
Потім в роту прийшли командир батальйону і капітан Денисенко. Пробираючись руїнами міста, Денисенко з легким збентеженням подумав, що ще ніколи не бачив такого видовища смерті, яке відкрилося його очам на руйновищі Нарви-Івангорода. Вулиці і пустирі були суціль зриті вирвами; в окопах, що тяглися в багато рядів, один за одним, виднілися страшні сліди рукопашних сутичок: понівечені тіла росіян лежали так густо, що під ними не було видно землі. А навкруги валялося все те, що і всюди: гвинтівки, карабіни, пістолети-кулемети, ручні кулемети, протигази і речові мішки, казанки, пілотки і кашкети з захисного кольору зірочками, скривавлені бинти і розчавлені підошвами трикутники фронтових листів...
А потім росіяни стали здаватися. З руїн виповзали з білими прапорами, з рушниками, кидали в купу зброю і шикувалися в колони. Вдалині, біля ближчих руїн виднілася довга колона росіян з великим білим полотнищем і рухалася в тил Вісімнадцятої армії, а друга, перетинаючи вулицю – на захід, до Нарви.
Ось так просто, навіть буденно, виглядала ця подія там, де опинився капітан Денисенко, виконуючи завдання командувача Вісімнадцятої армії. Значення цієї події було усвідомлене пізніше. А зараз в душах бійців змішалося і радісне відчуття, і втома від бою, і деяка розгубленість перед майбутнім, і якийсь дивний подив: невже з’єдналися? А що накажуть тепер? І на інших ділянках фронту, праворуч і ліворуч, ця подія сталася за півгодини, можливо, пізніше чи раніше. І навряд все виглядало урочисто, хоча результатом того, що сталося, був кінець трьох радянських фронтів, всього північного флангу цієї війни...
***
From:
Anonymous( )Anonymous This account has disabled anonymous posting.
OpenID( )OpenID You can comment on this post while signed in with an account from many other sites, once you have confirmed your email address. Sign in using OpenID.
User
Account name:
Password:
If you don't have an account you can create one now.
Subject:
HTML doesn't work in the subject.

Message:

 
Notice: This account is set to log the IP addresses of everyone who comments.
Links will be displayed as unclickable URLs to help prevent spam.

Profile

stanislavskyi: (Default)
stanislavskyi

April 2017

S M T W T F S
       1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 21st, 2017 10:44 pm
Powered by Dreamwidth Studios