stanislavskyi: (Капець мутанту!)
[personal profile] stanislavskyi

До Варязького моря-11

...Рано-вранці двадцять другого червня на сході загриміла артилерія білорусів – на дільниці їхньої оборони почався наступ радянських військ.

А вже пізно ввечері окремий полк армійської авіації перелетів на фронтовий аеродром. Для командира полку підполковника Миколи Лисенка завтрашній день починався вже сьогодні з отримання завдання на майбутній виліт: зв’язковий гелікоптер доставив офіцера для доручень командувача армії. Він привіз бойовий наказ і фотопланшети майданчиків десантування аеромобільного батальйону. А пізніше, коли закінчувалася підготовка гелікоптерів до вильоту, на аеродром прибули командир бригади армійської авіації і командири винищувального і двох винищувально-бомбардувальних полків разом зі своїми командирами ескадрилій. Обговорили всі питання взаємодії з винищувачами і зенітними засобами на лінії фронту, розписали бойові групи і уточнили їхні задачі по фотопланшетам. Разом з авіаторами працювали і офіцери 412-о аеромобільного батальйону на чолі зі своїм командиром.
Полк Лисенка ще з початку року взаємодіяв з батальйоном майора Двужильного і робота в них йшла добре. На відміну від повітряно-штурмових бригад, окремий аеромобільний батальйон не мав своєї авіаційної складової і при плануванні бойових задач доводилося залучати армійські і фронтові гелікоптерні полки. Така практика бойового застосування не є найкращою – в повітряно-штурмових операціях надзвичайно важливим є взаємодія окремого піхотного аеромобільного взводу і екіпажу гелікоптера. І взаємодія ця досягається тільки спільним виконанням бойових задач. Можна, звичайно, окремому аеромобільному батальйону виділити гелікоптери, але такої чіткої взаємодії між десантниками і екіпажами гелікоптерів, як в аеромобільних бригадах у них не буде. І десантникам нечувано поталанило, що їх у ворожий тил будуть десантувати знайомі екіпажі.
Десантування 412-о аеромобільного батальйону мало сталися в дві хвилі. В першій хвилі йшов бойовий гелікоптерний полк Лисенка, він має  висадити групи захвату майданчиків. В другій – транспортно-десантний гелікоптерний полк під командуванням полковника Гаврилова з головними силами.
Полк Лисенка входив до бригади армійської авіації, яка складалася з двох окремих гелікоптерних полків: бойового і транспортно-десантного. 218-й окремий бойовий гелікоптерний полк мав у своєму складі дві ескадрильї гелікоптерів вогневої підтримки С-411 (штурмові гелікоптери призначалися для супроводу повітряно-штурмових підрозділів у польоті, їх вогневої підтримки при висадці і виконання інших задач по знищенню противника, пілоти прозивали свої машини “Кобрами” через назву комплексу керованого протитанкового ракетного озброєння, що ставилося на одну з модифікацій цього гелікоптера), ескадрилью транспортно-бойових С-55А і ланку управління з чотирьох легких гелікоптерів зв’язку С-51А. Всього в полку було тридцять шість “Кобр” – в кожній штурмовій ескадрильї по шістнадцять машин плюс в штабній ланці чотири “Кобри”, і двадцять гелікоптерів С-55А в транспортно-бойовій ескадрильї.
Для забезпечення бойової діяльності полку в його склад був введений батальйон аеродромного обслуговування. Він мав управління батальйону, командний пункт авіації, дві аеродромно-технічні роти і роту охорони. Всього батальйон налічував 296 осіб.
Світанок двадцять третього червня застав Лисенка і його льотчиків в кабінах гелікоптерів. Але командир, хоча й пекло його бажання починати найшвидше виконувати завдання, змусив себе дочекатися даних дорозвідки погоди в Острові, на яку пішла пара винищувачів П-40А[i]. Він побоювався, що ранковий туман закриє мости і майданчики висадки. Нарешті стало відомо, що погода добра і аеродром ожив.
Злетіла червона ракета і гелікоптери один за одним стали запускати двигуни, зелена ракета – і гвинтокрилі машини разом здійнялися в небо. Стрій був вишикуваний ще на злітному полі, колона йшла на ходу вирівнюючи стрій. Слідом за гелікоптерами бойового полку підполковника Лисенка за три-п’ять хвилин мали здійнятися гвинтокрили транспортно-десантного полку.
218-й гелікоптерний полк йшов двома ешелонами – кожен на свою ціль. Одна бойова ескадрилья прикривала три ланки транспортних гелікоптерів, які мали висадити десант на залізничний міст, друга – дві інші, своєю ціллю вони мали автомобільний міст за два з половиною кілометри від мосту залізничного.
Над своєю територією йшли на великій висоті. Попереду з’явилася димна лінія фронту. З нею курні стрічки доріг, якими рухалися на схід наші танкові і механізовані частини. Росіяни спробували стріляти, тільки до цього були готові і по них негайно вдарили наші далекобійні батареї. Лінія фронту гриміла вогнем і сталлю – механізовані дивізії проривали оборонний рубіж росіян. В смузі прольоту все було вже спокійним – піхотні частини розрізали першу смугу стрілецьких дивізій і танки вийшли до дивізійних тилів. Артилерія дальньої дії давила зенітні засоби противника, забезпечуючи вільний шлях гелікоптерам.
Пройшли передній край і командир полку дав сигнал зменшити висоту польоту. Успіх справи зараз вирішувала раптовість. Лисенко, вірний перевіреній взимку на Кубані тактиці, вів полк в тил ворога на малій висоті. Потрібно було застати охорону росіян зненацька, і вийти на мости несподівано. Штурмовим гелікоптерам була поставлена задача подавити вогневі точки, коли зенітне прикриття спробує чинити опір. Льотчиків заспокоювала та обставина, що два полки винищувачів-бомбардувальників будуть забезпечувати десантування. Вони прийдуть на ціль раніше від гелікоптерів на три-чотири хвилини і мають відволікти на себе вогонь зеніток та не допустити до колони гелікоптерів ворожі винищувачі.
Полк йшов в колоні ланок над річковими заплавами, над лісом, намагаючись якомога нижче притиснутися до земної поверхні, аби не видати себе. Промайнули під короткими, скошеними назад крилами хатинки лісового хутора, попереду і праворуч куріло білим паром озеро, ліворуч виднілася сталева нитка залізниці. Сонце піднімалося над горизонтом і його сліпучі промені били з правого боку в очі пілотам...
На горизонті став виростати пінний зелений вал лісу – показався правий берег Великої, а трохи згодом заблищала і сама річка. Це був рубіж розходження. Попереду йшли пари наших винищувачів і поки в повітрі було спокійно. Пілоти гелікоптерів також помітили орієнтир, вперед вишли машини з групами забезпечення висадки. А в навушниках шоломофонів пролунав голос Лисенка:
- Увага! До цілі три хвилини. Починаємо роботу. – “Кобра” командира полку проминула рубіж розходження ешелонів по своїм цілям. – Вогонь відкривати самостійно.
Штурмові гелікоптери йшли парами. Попереду – дві пари ланки розчистки. Росіяни все ще не розуміли задля чого тут кружляють гвинтокрилі машини. Мабуть, думали, це розвідники. Сподівалися, що трохи покружляють і полетять собі геть.
Група Лисенка ішли на залізничний міст, група під командою заступника – на автомобільний.
Підполковник дав повні оберти турбіні і пішов у розвороті ліворуч – його ланка прикривала висадку групи, яка мала захопити і обороняти майданчик десантування. Показався залізничний міст. Двома прольотами довжиною понад дев’яносто метрів кожен він з’єднував береги Великої. Підполковник глянув довкіл: чи немає поблизу винищувачів росіян. Ні, немає. Перевірив ще раз, як ідуть за ним його підлеглі: гелікоптери ланки трималися на належній дистанції. Нормально... Лисенко зняв озброєння з запобіжників.
В цей момент росіяни, стривожені діями українських гвинтокрилів, які кружляли над мостом, відкрили вогонь. Транспортні гелікоптери вже заходили на посадку, коли Лисенко побачив, як з берегів біля мосту піднялася курява – стріляли в машини, які зависли над землею, але з чого – не видно було. Він розвернув машину в тому напрямку і, хоча вогнева точка була ще поза дальністю дієвого вогню, дав по ній чергу з автоматичної гармати – сигнал для ланки атакувати зенітні установки. Ще раз майданчик висадки поглядом охопив – транспортні машини встигли висадити групи і один за одним вже здіймалися в небо.
Досвід висадок з гелікоптерів десантних підрозділів ще в перші дні виявив недолік конструкції машини Сікорського: наявність однієї досить вузької двері, що утруднювало швидку висадку. Для підрозділів повітряно-штурмових батальйонів, які зазвичай висаджуються під вогнем ворога, це мало критичне значення. І інженери фірми зреагували миттєво. Конструкція десантно-транспортного С-55 ще взимку сорок третього була модернізована і починаючи з літа у війська пішли машини з двома дверима по обох боках фюзеляжу і з механізованою рампою в кормі машини. Задля цього перенесли основні стійки шасі вперед, а носові стійки перемістилися в корму. Правда, тепер С-55А мав досить своєрідний вигляд, за який у військах отримав назву “Богомол”. Зате десант покидав машину за лічені секунди і швидко вивантажували техніку. Ось і зараз – присіли “богомоли” на п’ять-десять секунд і відразу ж здійнялися в повітря...
Ланка “п’ятдесят п’ятих” висаджувала десантну групу на обидва – південний і північний – береги ріки з обох кінців залізничного мосту. За задумом, два гелікоптери мали сісти на березі біля його північного краю. Але за півкілометра знаходилася залізнична станція, яку прикривали зенітні кулеметні установки.
Зранку над водою здійнявся легкий серпанок, він закрив майданчик і пара “п’ятдесят п’ятих”, почавши зниження, проскочила район висадки і опинилася прямо над вокзалом. В першу мить росіяни розгубилися, але вже за кілька секунд відкрили вогонь. Прямо по пілотській кабіні головної машини сіконула черга, обидва пілоти були вбиті миттєво і гелікоптер, не зменшуючи швидкості упав прямо на залізничну колію. Ведений встиг проскочити вокзал і висадити десант за ним. Почав злітати, аж раптом пілот гелікоптера побачив, що ДШК, який збив ведучого, розвертається прямо на нього. Пілот, однак, встиг довернути і точку кулеметну ракетами накрити, а тут збоку вдарив ще один кулемет. Корпус “п’ятдесят п’ятого” загудів, як барабан, від ударів великокаліберних куль і “правак” – правий пілот – раптом відчув, як ослабла ручка управління. Він глянув на командира – залитий кров’ю лейтенант висів мертво на ременях. Кабіну вже затягував дим і, щоб якось зорієнтуватися, льотчик відкрив блістер кабіни, виглянув назовні – на гелікоптер стрімко насувалася вежа водокачки. Інстинктивно він потягнув ручку, щоб уникнути прямого удару... І вже за мить машина боком зіткнулася з вежею. Після удару гелікоптер покотився по колії і загорівся. Якимось дивом льотчик вцілів і зміг прийти до тями ще до того, як машину охопило полум’я. Він вибрався з кабіни і витягнув за собою борттехніка. Той вже горів – з розбитого баку в десантну кабіну щедро хлюпнуло бензином. Ледь його погасив. Вернувся за командиром, але полум’я охопило гелікоптер повністю...
- Спостерігаю роботу “зушки[ii]”! Два ДШК за вокзалом! – Почув в навушниках Лисенко. – Горить! “Богомол-п’ять” горить! Працюю по “зушці”! Б’ють по мені! ДШК збоку, право... – І стих ефір.
Лисенко розвернув гелікоптер і повів його на правий, північний берег, в бік вокзалу. Поглядом дим чорний на колії навпроти вокзалу вловив відразу. А далі здіймався в небо ще один чорний султан. Від палаючого гелікоптера відбігають двоє: передній, весь в крові, тягне за собою, як ляльку, когось в куртці і трусах. А з боку вже підходили два транспортні “п’ятдесят п’яті” – “Богомол-три” і “чотири”...
Лисенко дав по радіо наказ “третьому” підсісти і забрати людей. Вже на аеродромі підполковник побачив, як обгоріли льотчики. Правому пілоту життя врятувала шкіряна куртка – захистила від вогню. А борттехнік весь обгорів – шкіра з кистей рук і з ніг геть облізла від опіків, висіла, ніби печатки і шкарпетки. А “ правак” від болю в шоці і повторює: “Сашка збили і Вовка згорів! Сашка збили і Вовка згорів!”...
Коли С-55 з бортовим номером “три” злітав, від південної стрілки вдарив по “Кобрі” командира полку ще один великокаліберний кулемет. Лисенко почув, як по корпусу ніби кувалдою хтось вдарив. Він раніше чув вислів: “смерть в потилицю холодом дихнула”, але вважав його за красиву фразу. Тільки зараз відчув, як холод крижаний від карка до потилиці пробіг, ніби дійсно, хтось морозом дихнув... До тями підполковник прийшов вже на висоті. Як діяв – не пам’ятає, на інстинктах вирвався. Оглядівся. Все ніби в нормі, двигун працює, основні прилади – також. Тільки веденого не місці немає. По радіо запитує: “Двадцять другий, Двадцять другий!”, а у відповідь – тиша. Один! Як приском обсипало: “Збили!”
...Коли сів на своєму аеродромі, глянув – його ведений на посадку заходить. Придивився, а на “Кобрі” місця живого немає. Дірки – кулак пролізе. Радіостанція розбита, навігаційні прилади розбиті, двигун пошкоджений. Паливо з баків самопливом поступало. Як долетів – одному Богу відомо...
...Майор Двужильний висаджувався зі своїми хлопцями на переправах Кубані та Тереку, перевали на гірських хребтах з повітря захоплював, коли танкові клини в січні сорок четвертого оборону росіян в кавказьких передгір’ях прорізали, а на чорноморське узбережжя Кавказу морські десанти висадилися.
Стрибав з парашутом в складі розвідувально-диверсійної групи, здійснюючи рейд в ворожому тилу. Висаджувався з гелікоптерів на чолі взводу, захоплюючи майданчик висадки. Десантувався разом з усім батальйоном, коли десятки гелікоптерів одночасно сідали на майданчики в тилу росіян.
Мало хто міг з ним зрівнятися, бо бійці повітряно-штурмових підрозділів тануть швидше, ніж сніг на сонці. Проте в його батальйоні були стріляні горобці – взяти хоча б отого фельдфебеля на прізвисько Півчуба, якого пізнав і оцінив ще під час першого бою свого батальйону.
Тактика дій повітряно-штурмової роти зводилася до двох варіантів: перший – висадка з гелікоптерів поблизу об’єкту атаки і несподіваний для його охорони наліт з наступним відходом на гелікоптерах; другий – захват об’єкта і його оборона до підходу своїх танків і механізованої піхоти. Звісно, основним способом дій був перший варіант: висадка, штурм об’єкта атаки, рознести там все вщент до дідька, після чого негайний відхід або на гелікоптерах, або на власному транспорті, щоб не потрапити під нищівний удар військ противника, бо його командування негайно кине на знищення десанту і танки, і мотопіхоту.
А другий варіант не користується особливою пошаною серед аеромобілістів: тут вже потрібно стояти насмерть проти танкових підрозділів та під ураганним артилерійським вогнем. А командири у росіян не привчені своїх солдатів щадити: кидають їх в бій, як стахановців на прорив у московському метро. Звісно, що після таких боїв мало кому вціліти вдається, і навіть думка, що за одного десантника кацапи по десять чи п’ятнадцять своїх солдатів віддають, не дуже гріє душу бійцям повітряно-штурмових частин...
Ще в повітрі Двужильний зорієнтувався в обстановці. Ближня батарея малокаліберних зенітних автоматів була знешкоджена залпом некерованих ракетних снарядів – приціл штурмової “Кобри” був вірний. З-за насипу на правому березі Великої бив короткими чергами ручний кулемет і злітали вгору червоні зірочки сигнальних ракет. Майор, лиш тільки скочив з гелікоптера на землю, побачив, що команди додаткові давати йому немає потреби – до нього підбіг зв’язковий, два десантники розбивали контейнер, чотири штуки таких скинув з пілонів гелікоптер, який висадив групу управління батальйону, а стрільці бігли групами в бік мосту. Від південного кінця мосту до гелікоптера протяглися червоні траси куль, та один з штурмових гелікоптерів крутнувся на місці і вогнева позиція кулеметної установки зникла в сяйві вибухів.
Роти висадилися за планом, хоча їхні командири доповіли про перші втрати при висадці. При захопленні залізничного мосту один з гелікоптерів при підльоті був збитий і розбився. Але при ударі не всі загинули, кілька десантників вижило. Покалічені, побиті вони змогли покинути борт. Небораки відразу ж були завантажені в інший гелікоптер і за якусь годину вони вже в тиловому госпіталі будуть.
Його не бентежили перші втрати, що висадка батальйону пройшла не зовсім так, як планувалося – десант не оркестр, щоб все грало в лад. Завжди щось буде не так, але десантник-штурмовик повинен здолати будь-яку перешкоду. Найголовніше – залізничний і автомобільний мости навіть не були підготовлені до вибуху, дивна безпечність з боку росіян. Що ж, це нам на руку, охорона мостів захоплена штурмовими групами зненацька і чинити організований опір не змогла. І повернути собі мости кацапи теж не зможуть, резерви радянські далеко і наші танки підійдуть раніше, ніж росіяни встигнуть відбити хоч би один міст.
Здійнялися в небо останні гелікоптери і стихло гудіння моторів...
Посеред ріки Великої знаходиться острівець між двох її рукавів, на ньому в давні-прадавні віки звели фортецю, яка отримала назву Городище. Залишки фортеці й донині збереглися на південному боці острівця. Саме на цьому Городищі і облаштував майор Двужильний свій командний пункт, зайнявши будинок навпроти колишньої церкви, перетвореної комуністами на овочевий склад. Коли війна пішла не так, як задумували в Кремлі, в будинку цьому облаштували пост для мінерів. В підвалі його зберігалися підготовлені заряди вибухівки, що їх мали закласти в опори мостів в разі необхідності, а на другому поверсі знаходився пост мінерів, які повинні були мости в Острові в повітря висадити в разі необхідності.
Через обидва рукави Великої з острівця вели ланцюгові мости, зведені ще до Східної війни в дев’ятнадцятому столітті. Бійці батальйону діяли так швидко і навально, що охорона мостів не встигла щось вчинити і мости ці ціленькими були захоплені. І зараз в кімнаті з вузькими вікнами на другому поверсі зібралися командири підрозділів. На столі карта розстелена. З вікон долинала нечаста стрілянина – ще на північному боці подекуди сутички йшли з уцілілими радянськими солдатами, час від часу вибухали ручні гранати і чулися удари мін, якими стріляли десь з північної околиці Острова радянські мінометники, і стріляли вони поки що навмання. В підвалі будинку санітари вже розміщували поранених, а на першому поверсі радисти обладнали вузол зв’язку. Все поки що відбувалося за планом, хоч втрати давалися взнаки.
Настав час малих піхотних лопат, які є у кожного десантника. Лопата для десантника не просто шанцевий інструмент. Вона є гарантом стійкості аеромобільної піхоти, коли десанту потрібно до підходу своїх танків протриматися. Ось як в нинішній ситуації, коли наказано: мости зберегти за всяку ціну!
Вже на південному березі довкола мостів земля летить грудками – заривається десант в землю. Й перші окопчики вже он з’явилися. Без будь-яких команд кожен десантник за три хвилини відриває ямку в півтора десятка сантиметрів глибиною і довжиною в півтора метри. Землю кожен перед собою кидає, боронить вона солдата від куль та осколків, формуючи спереду і по бокам бруствер окопу. Тепер окоп можна використовувати для стрільби лежачи. І кулі будуть над головою свистіти, і танк не такий страшний стає.
Наїжачилися окопи стволами кулеметними та жерлами гранатометів автоматичних і станкових: бо щомиті чи то від Пскову з півночі, чи то від півдня росіяни танки кинуть, щоб мости назад відібрати. Тому копає десант землю, шкіру на долонях не шкодуючи: піт зберігає кров – краще десять метрів траншеї, ніж два метри могили. Окопи тим часом поглиблюються, ще якісь півгодини – і вже можна їх використовувати для стрільби з коліна. Коли ворог дасть ще дещицю часу, доведе десантник глибину свого окопу до належної величини в сто десять сантиметрів, щоб його можна було використовувати для стрільби стоячи. Від свого окопу потім траншею риє до сусіда, що ліворуч знаходиться. Тепер можна буде, хоч і пригинаючись, дістатися під вогнем противника до свого товариша, коли йому раптом допомога знадобиться...
Мости так добре були вивчені під час підготовки до операції, що Двужильному не довелося віддавати додаткових наказів. Поки все здійснювалося так, як належить, так, як було передбачено планом. Пробігли мінометники, аби зайняти позиції на західній частині Городища. На південному березі встановлювали гармати протитанкової батареї: три “Стилета” біля залізничного мосту, ще дві гармати – біля автомобільного. Гарматам снаряди потрібні: ревнули шестиколісні транспортери моторами – тільки дим з труб вихлопних понесло вітром через ріку Велику. Але все-таки мало людей! Вони на такому великому просторі якось розчинилися. Найбільше людей біля залізничного мосту – його потрібно зберегти чого б це не коштувало, там аеромобільна рота посилена протитанковим та гранатометним взводами. Автомобільний міст всього одна піхотна аеромобільна рота захищає. А на острові Городище резерв розмістився разом з батареєю 120-міліметрових мінометів. Мінометники з цього острівця зможуть вогнем прикрити обидва мости, дальності їм вистачить. І майор Двужильний мовчки стояв і вслухався в звуки двобоїв.
І саме в цей момент на ворожому боці щось страшно і утробно завило – це десь там, за пагорбами на півдні розрядилися “катюші” – реактивні установки залпового вогню. Лиш тільки стихає протяжний виючий скрегіт, як з піднебесся на мости звалюється пронизливий виск їхніх снарядів. У вуха б’є вибух, другий, відразу два, далі вибухи зливаються в один суцільний гуркіт. Земля ніби розверзається від урагану вибухів грозового і смикається, стогне, тремтить, опираючись відчайдушно страшній силі руйнування.
Біля залізничного мосту на південному березі спалахують десятки вибухів, там летить вгору земний прах і б’є в небо тротиловим смородом, там завалюються землею окопи, де лежать приголомшені люди... На схід від Городища, біля автомобільного мосту, земля також здіймається вибухами в ранкове небо. За якусь хвилину все довкруг змінюється невпізнанно і моторошно. Після шаленства вибухів падає долу тиша. Ненадовго... Виють в піднебессі міни і новими вибухами крається південний край берега Великої.
А батальйон в траншеях вже затаївся, в укриттях взводи сховалися. Командний пункт обладнаний за всіма правилами інженерної науки, майор в окопі присів, щоб дурного осколка в голову не піймати.
Але ось росіяни переносять вогонь далі, вибухи глухішають, розриви віддаляються і тугі грудки землі летять у воду ріки. І відразу в стихаючий гуркіт розривів вплітається тривожний зумер радіостанції.
- Танки! Товаришу майор, танки! – Хрипить слухавка рації голосом далекого спостерігача...
Прохрипіла слухавка і замовкла. Завмерло все в командирському окопі, ніхто не ворухнеться. Лише майор Двужильний на місці ніби пританцьовує. Шаленство веселе майора переповнює. Тільки прутиком по халяві свого черевика десантного, – їх у війську українському “берцями” прозвали, – хльоснув.
- Що, хлопці, покажемо кацапам, де раки зимують? Батальйон, до бою! – Наказав, ніби відрубав...




[i] П-40А – штурмовий літак, винищувач-бомбардувальник. Озброєння – 2х30-мм гармати в коренях площин (боєкомплект по 120 патронів на ствол), 2х13,2-мм кулемети в верхній частині фюзеляжу (боєкомплект по 420 патронів на ствол), 2х30-мм гармати в нижній частині фюзеляжу (боєкомплект по 120 патронів на ствол), бомбове навантаження – до 1135 кг на чотирьох вузлах підвіски.
[ii] “зушка” – ЗУ, зенітна установка.
From:
Anonymous( )Anonymous This account has disabled anonymous posting.
OpenID( )OpenID You can comment on this post while signed in with an account from many other sites, once you have confirmed your email address. Sign in using OpenID.
User
Account name:
Password:
If you don't have an account you can create one now.
Subject:
HTML doesn't work in the subject.

Message:

 
Notice: This account is set to log the IP addresses of everyone who comments.
Links will be displayed as unclickable URLs to help prevent spam.

Profile

stanislavskyi: (Default)
stanislavskyi

April 2017

S M T W T F S
       1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 11:43 pm
Powered by Dreamwidth Studios