stanislavskyi: (Капець мутанту!)
[personal profile] stanislavskyi

До Варязького моря-6

..Командувач Вісімнадцятої армії генерал-лейтенант Даниленко тримався за стійку вітрового скла “луаза”, який цапом стрибав по розбитій танками дорозі, і відчуття у нього було таке, ніби одне життя, так і не почавшись, вже закінчилося, а інше, не встигнувши закінчитися, почалося знову.

І оце його воєнне життя, перерване на чотири місяці затишшя, так званою паузою, знову нагадало про себе ось цією розбитою танками дорогою, і воно є його єдиним життя, яким йому жити до кінця війни.
Ліворуч в ліс йшла колія машин, виднілися сліди гусениць. Вздовж дороги лежало зів’яле гілля – звалилося на узбіччя маскування танків чи бронетранспортерів, які проходили тут вночі. Або ж ракетних установок, що пройшли вже на світанку. І знову колії в ліс, і знову. І шлагбаум вдалині, де потрібно було показати перепустку – далі без перепустки не пускали. Дорога йшла через ліс і потім виходила на відкрите місце. Виїзд з лісу перекривав шлагбаум і біля нього стояли двоє бійців зі штурмовими карабінами.
Передислокація Вісімнадцятої армії провадилася в таємниці. Щоб не сполохати, навіть повітряних розвідників росіян не ганяли. То ж режим пересування по тутешнім дорогам був суворо регламентований. Вдень по всій смузі армії мало переміщуватися рівно стільки ж машин, як і раніше. А решта – тільки вночі. Штаб армії, потрібно віддати йому належне, в цій справі дотримувався зразкового порядку. Кожній частині видавалася жорстко обмежена кількість перепусток на машини. І кожного дня перепустки ці були різними: на одні дорогі – одні, на другі – інші, щоб ніде не відбувалося помітного росіянам скупчення.
В лісі панувала нічна темрява. Візерунчасте склепіння з гілок і листя над головою і по бокам розмивалося, здавалося, нічною темрявою. Десь неподалік дзюркотів заболочений ручай, в тій стороні тихо озвався якийсь нічний птах і йому негайно відгукнувся інший. Здається, відзначив про себе Даниленко, це була малинівка. От тільки в ту ж мить зі сходу долинув важкий гул бомбових вибухів – і птахи замовкли.
Кавалькада машин під’їхала до фільварку, де знаходився штаб армії, незадовго до півночі.
Автомобіль командувача збавив швидкість і зупинився біля сходів, на які вийшли назустріч Даниленку начальник штабу армії генерал-майор Стельмах, начальники оперативного і розвідувального відділів.
- З прибуттям, товаришу командувач. – Привітав Даниленка начальник штабу.
Потиснувши всім руки, командувач піднявся по мармуровим сходам на другий поверх, в робочий зал. Начальник штабу розстелив карту з самою свіжою обстановкою. Григорій Давидович був професіональним штабним працівником високої культури, ще зовсім недавно він очолював один з відділів в оперативному управлінні Генерального Штабу. З притаманною високоосвіченому генералу чіткістю, стисло і послідовно він викладав все, що було відомо на даний момент про стан, сили і дії противника, який діяв в смузі завтрашнього наступу армії, про наші війська, які займали вихідні позиції для атаки, про з’єднання, які висувалися в райони зосередження, про бази і маршрути постачання.
Коли, вислухавши доповідь начальника штабу, Даниленко запропонував висловлювати свої думки щодо скорого наступу, вдалині з боку фронту, почулася стрілянина зенітних гармат. Постріли були різкими, приглушені відстанню, а розривів снарядів і рокоту авіаційних моторів не було чути. Тільки в ту ж мить долинув протяжний, ступінчастий гул бомбардування, від якого затремтіла підлога під ногами і повільно покотився по карті круглий червоний олівець...
Що ж, подумав про себе Даниленко, до сьогодні і він, і його армія закінчували дороблювати задумане іншими, а з цього дня і надалі все буде вже його. І саме з цим пов’язаний був недавній – всього лише місяць тому – візит в Білорусь Гетьмана України.
...Павло Петрович Скоропадський прилетів до Білорусі вранці двадцять першого травня. Офіційно цей візит був присвячений перемовам між керівниками Української Держави і Білоруської Народної республіки, насправді ж Гетьмана України хотів перед початком бойових дій переговорити з генералом, який провадитиме останню операцію українсько-радянської війни.
- ...Я бачу, генерале, вас щось мучить? – Скоропадський запитально глянув на командувача Вісімнадцятої армії. – Коли у вас є питання, задайте його. Не тримайте в собі...
- Військова дисципліна зобов’язує солдата питань керівництву не задавати. – Ледь усміхнувся Даниленко. – А вони, кляті, виникають постійно. Третього травня в Мінську на найвищому рівні було заявлено, що Українська Держава допоможе всіма наявними засобами своїм союзникам виборювати у комуністів свою незалежність і свободу, але українські вояки проливати свою кров за їхню землю не будуть. Дозвольте дізнатися, товаришу Гетьман, для чого ми починаємо цю операцію? Невже союзники провести її не зможуть? Я маю на увазі і армії країн Балтії, і Добрармію Республіки Грумант, і Російську Визвольну армію. Наші союзники отримали досить озброєння і бойової техніки, як трофейних, так і нашого виробництва. А наші радники допомогли б спланувати і провести операції. Навіщо нашим хлопцям за них гинути? Прошу зрозуміти мене правильно, я не обговорюю рішення Ставки, я хочу осягнути сенс своїх дій.
- Ви маєте рацію, генерале. – Погодився Гетьман. – І питання ви поставили цілком доречно...
Павло Петрович підійшов до вікна, дивився, примружившись, на зелений кущ бузку під стіною.
- Щоб пояснити проблему правильно, почну із загальновідомого. Для війни потрібні ресурси, дуже багато ресурсів. Вислів про те, що “перемога кується в тилу, котиться по рейкам і здобувається ударом багнета на фронті” став крилатим, коли не помиляюся. ще за часів франко-прусської війни. За великим рахунком Українська Держава може сама себе забезпечити сировиною для виробництва озброєння та бойової техніки. Але в деяких ключових матеріалах ми або дуже обмежені, або не маємо їх взагалі.
Для оборонної промисловості України потрібна сировина надходить морем. Сталіну не вдалося, як він планував, розв’язати велику війну в Європі в сорок другому році. Іспанський варіант не спрацював, тоді в Кремлі вирішили задіяли варіант з Судетами. І знову невдача! Смерть Гітлера і всієї нацистської верхівки під час Судетської кризи зруйнувала всі сталінські плани. А збільшення армії дедалі більше обертів набирає: військові заводи – а в Радянському Союзі не військових заводів майже не було – все нові і нові танки, гармати, літаки виробляють, наркомат боєприпасів снаряди та бомби сотнями тисяч тонн випускає. Вже сховища боєприпасів переповнені всі і продукцію наркомату боєприпасів в прикордонних округах на ґрунт викладати доводиться. Все це потребує колосальних ресурсів, все це зжирає і так не досить великі резерви радянської економіки.
Тут ще й нелади з сільським господарством додалися. Ввівши колгоспи, Сталін і комуністи фактично зробили селянина кріпаком, рабом при землі. А рабський труд неефективний. Селян вони закріпачили ще на початку тридцятих, а в кінці – і робітників. Побудували в Комсомольську-на-Амурі найбільший в світі авіаційний завод, а робітників з Москви, з московського авіазаводу цілими цехами брали і відправляли на Далекий Схід. І відмовитися ніхто не мав права! Економічне навантаження при такій військовій промисловості на державу таке, що комуністам не починати війну неможливо. Інакше все втрачає сенс! В Радянському Союзі сільське господарство в мирний час виробляє продовольства менше, ніж імперія Романових в ході Великої війни! Поголів’я худоби було менше, ніж в шістнадцятому році! Це кризовий рік Світової війни. Це рік, коли Російська імперія посипалася. Мужики на фронті, на господарстві в тилу жінки залишилися. Ще немає війни, а прокормити себе сталінська Росія вже не могла.
І в сорок другому році постала дилема: або починати війну, або економічний колапс держави. Далі чекати комуністи не могли, орієнтована на війну економіка Радянського Союзу погіршувала внутрішнє становище з кожним місяцем. До цього додалося ще й введення в сороковому році загального військового обов’язку. Розрахунок був на те, що велика війна в Європі все-таки розпочнеться в сорок другому році. В сороковому, в сорок першому роках призвали на два роки всіх, хто мав вісімнадцять років і всіх, у кого була відстрочка від служби. А після сорок другого року, на початку сорок третього довелося б відпускати додому солдатиків, яких призвали за цим законом. Інакше дисципліна впаде катастрофічно.
Вже перші чотири дні війни показали комуністам, що з Україною їм швидко не впоратися. А значить потрібно різати шляхи поставок стратегічної сировини. Для виробництва будь-якого озброєння і бойової техніки потрібна сталь. Воювати без сталі неможливо. Виробництво відоме: для виплавки сталі з залізної руди вугілля потрібне. Не просто вугілля, а “металургійний кокс”. В Україні добувається досить вугілля, але проходка вибоїв в шахтах без лісу неможлива. Ліс ми отримуємо з Фінляндії.
Війна ця – континентальна, а, отже, це танкова війна. Танки – це броньова сталь. Для танкової броні потрібен нікель. Воювати без нікелю – неможливо. Нікель також із Фінляндії.
Ось і вирішено було у високих кремлівських кабінетах відрізати Українську державу від стратегічної сировини, яку ми отримували зі Швеції та Фінляндії. Швеція – це мідь, свинець, цинк, залізна руда високої концентрації, прецизійні станки і високоточні прилади для авіації. Фінляндія – нікель і ліс. Крім того, Фінляндія – це найкоротший шлях до Швеції та фіордів Норвегії, які контролюють вихід радянського Північного флоту в Атлантику.
Тому дев’ятого вересня сорок другого року радянські війська вторглися на території країн Балтії та у Фінляндію. На щастя, Сталін в цей час чистив армію від чергової змови і виконавці планів “совєтизації” Балтії та Фінляндії діяли без ініціативи. Це, та висадка дивізій Добровольчої Російської армії, врятувало Естонію і Латвію від радянської окупації. Фінляндію рятувала мужність її захисників. В ті перші місяці війни Українська Держава могла допомогти своїм союзникам тільки озброєнням і бойовою технікою, які поставлялися морем. Для суттєвої допомоги потрібен був коридор через Білорусь. Цей коридор пробила ваша армія, Степане Архиповичу. Одночасно ви створили сприятливі умови для дій армій Тимошенка.
В результаті наша армія вийшла до берегів Волги від Сталінграду до Астрахані, наша авіація могла тримати під ударом Поволзький і Уральський промислові райони і видобуток нафти за Волгою. Однак Урал – не останній радянський промисловий центр, за Уралом і Алтай, і Новосибірськ, і Омськ, і Комсомольськ-на-Амурі, де зведено за допомогою американських спеціалістів, з американським обладнанням і технологіями найбільший авіаційний завод світу. І нові родовища нафти знайдено в Західному Сибіру.
Тому Сталін може продовжувати цю війну, він своїх планів не виконав і від них не відмовився.
А от для Української Держави після визволення Кубані всі задачі цієї війни були виконані. Радянська загроза від наших кордонів була усунута. Між сталінською Росією та Україною утворився пояс прикордонних держав, як це сталося після завершення Громадянської війни в колишній Російській імперії.
Ось тому в травні я і оприлюднив заяву українського уряду про відвід українських військ. Це не означало, що ми припинимо постачати наших союзників озброєнням, бойовою технікою і всіма матеріалами, необхідними для ведення війни. Навпаки, наші поставки різко зросли. Крім того, українські підприємці приймають участь в реформуванні промисловості і сільського господарства Білорусі, щоб ця країна змогла якнайшвидше позбутися наслідків радянської окупації. В проекті “Великого князівства Литовського-2” Білорусь є центральною країною, яка поєднує східноєвропейську північ з східноєвропейським півднем.
Мої слова почули в Кремлі. Не буду приховувати, там є реальні політики. Погляди Сталіна і його найближчих учнів та соратників на шляхи подальшого розвитку країни і світу різко розійшлися. Багато хто з членів Політбюро ЦК ВКП (б) вважає, що головні зусилля потрібно направити не на підготовку нової світової війни, а на відмову від Світової революції і вирішення внутрішніх проблем Радянського Союзу.
Така позиція Української Держави – небажання проливати кров українських вояків у війні за незалежність визволених від російських комуністів земель – була невірно оцінена “московськими мрійниками”. В Кремлі позицію України зрозуміли, як можливість відвоювати частину втрачених земель. Наступ радянських військ на початку травня в Карелії і наступальна операція Західного і Брянського фронтів, яка має початися в червні, є прямим наслідком цієї хибної оцінки позиції Української Держави.
- Тобто, товаришу Гетьман, ми вступимо в бій? – Запитав Даниленко.
- Вступимо, Степане Архиповичу. – Підтвердив Скоропадський зауваження командувача Вісімнадцятої армії. – Але не тут, не в Білорусі. За вашим планом армія має вийти до південного узбережжя Фінської затоки. А щоб ви краще розуміли, яку задачу на вас покладено керівництвом держави, поясню деякі тонкощі політичної обстановки, пов’язаної з нашими союзниками. Точніше, з Республікою Грумант.
Навіщо в двадцятому році уряд Української Держави висунув на міжнародній конференції по архіпелагу Шпіцберген ідею утворення там держави з російських емігрантів, навіщо ми пішли на безпрецедентно високі витрати по створенню там, за Полярним кругом, міст з мільйонним населенням?
Відповідь ви й самі знаєте – тому, що лояльність емігрантів з Росії до Українсько Держави була вкрай низькою. І отримати в результаті майбутньої війни з Радянською Росією у себе в тилу “п’яту колону” наш народ, українські політики і керівництво Української Держави не бажали. Ця впевненість знайшла підтвердження в зміні настроїв населення Груманту. Вже до кінця тридцятих, коли в СРСР завершилася індустріалізація, більшість грумантців, як випливало з опитувань, вважала Сталіна новим царем, “червоним імператором”, який продовжить справу розширення Російської імперії, перервану Лютневою революцією і наступними подіями – розпадом держави Романових і Громадянською війною на цій території.
- Але ж війна почалася і Російська Добровольча армія виступила проти Радянського Союзу на нашому боці? – Зауважив Даниленко.
- Це так. – Погодився Гетьман. – Але тільки, як можливість усунути від влади комуністів. Вони бажають прийти замість комуністів і заснувати в Росії нову монархію. А чи зупиниться новий російський монарх на утворених в результаті цієї війни кордонах, чи знову продовжиться давня московська політика “завоювання Царгороду” і чи не буде прагнути цей новий монарх прибити “свій щит” на його воротах?
- Цього сказати я не можу, товаришу Гетьман.
- От і я не можу сказати напевне. – Погодився Скоропадський. – Але можливість того, що всього за двадцять-тридцять років на наших північно-східних кордонах постане новий Радянський Союз, але вже білого кольору, надзвичайно велика. Ось тому, Степане Архипович, ваша армія має провести цю останню операцію війни між Українською Державою і Радянським Союзом. Цим ми дамо можливість здоровим силам в радянському керівництві прийти до влади...
Скоропадський дивився суворо, ледь примружившись, на генерал-лейтенанта, і в думці завершив фразу: “...або хоча б на частині, яку вони зможуть відвоювати завдяки діям вашої армії...” Але не сказав нічого – ще не прийшов час для таких відвертих розмов.
...Двадцятого червня сорок четвертого року Ставка Гетьмана попередила, що радянські війська ось-ось перейдуть у наступ в смузі оборони Білоруської Народної армії. Це було вже третє попередження. Перше в Вісімнадцятій армії отримали 17 травня, друге – 6 червня.
Для проведення стратегічної наступальної операції, яка отримала назву “Марс”, долучалися два потужні об’єднання: Західний фронт, який лівим крилом завдавав удар по білоруській 2-й армії з району Невеля на Вітебськ і створений навесні Брянський фронт, який мав ударити правим крилом по 1-й армії БНА з району Спас-Деменська на Оршу.
Червона армія в червні сорок четвертого повторила все те, що в серпні тридцять дев’ятого здійснила проти Квантунської армії, у вересні сорок другого року проти Української армії, що робила перед кожним наступом протягом осені і зими сорок другого, весною і літом сорок третього: винесла аеродроми, штаби, вузли зв’язку, госпіталі, склади пального і боєприпасів вперед. З травня приховано, ночами, по одній, по дві батареї, займала вогневі позиція артилерія корпусна, армійська і Резерву Головного Командування. Танкові частини і мотопіхота накопичувалися в ближньому тилу, за тридцять-сорок кілометрів від переднього краю. По білоруській армії на останню декаду червня готувався удар великої сили.
Українському і союзному Верховному Командуванню вдалося своєчасно розгадати задуми росіян, напрями їхніх основних ударів і приблизний термін переходу в наступ. Аналіз обстановки, що склалася, наявність розвідувальних даних про підготовку наступу противника на Вітебськ і Оршу підводили до висновку, що на першому етапі кампанії нам вигідніше провести на вітебському і оршанському напрямках стратегічну оборонну операцію. Ставка Гетьмана на той час брала до уваги, що Червона армія на літо сорок четвертого року вже відчуває обмеження в резервах і може наступати на одному стратегічному напрямку, створивши для цього досить сильне ударне угрупування. Вважалося доцільним повторити те, що Українська армія робила в восени та взимку сорок другого і літом сорок третього років: знекровити ворога в оборонній битві, знищити його ударні угрупування в оборонній операції, а потім, увівши свіжі резерви, завдати нищівного удару і розбити знекровлені дивізії і корпуси російських армій. Однак цього разу такий удар буде завдано наступного дня після початку радянського наступу і в зовсім іншому місці – в Литві.
За два майже роки війни Українська армія навчилася протистояти наступу росіян. Щоб зірвати перший, найсильніший і найстрашніший удар артилерії та авіації противника, потрібно завдати потужного артилерійського і авіаційного – коли застосувати авіацію дозволить стан погоди та час доби – удару на випередження. А для цього потрібно виявити артилерійське угрупування і місця зосередження військ ворога та знати точний час виходу російських танків на вихідні позиції і піхоти з укриттів.
Для вирішення такої задачі українськими науковцями був ще до війни розроблений повітряний комплекс раннього радіолокаційного виявлення, який розміщувався на висотному дирижаблі. Один такий дирижабль – “Аметист[i]” – з другої декади червня постійно знаходився над Вітебською височиною. Радіолокаційна і теплова апаратура комплексу ДРЛВ дозволяла відстежувати переміщення не тільки повітряних, але й наземних цілей. Саме з допомогою “Аметисту” і однотипного “Рубіну” – повітряні кораблі щотижня змінювали один одного на бойовому чергуванні – були виявлені аеродроми російської штурмової і винищувальної авіації, вогневі позиції артилерії і місця зосередження танків і мотопіхоти.
Сигналом до початку радянського наступу мав стати початок авіаційної підготовки, коли буде проведено масовий зліт літаків, які базувалися на виявлених аеродромах.
Заздалегідь спланували по росіянам і вогневий удар. Для артилерійської контрпідготовки залучалися фронтові, армійські, корпусні і дивізійні артилерійські частини: 624 гармати і гаубиці калібром понад сто міліметрів, 480 мінометів калібром 120 і 160 міліметрів, понад 700 ракетних установок залпового вогню – з них 408 РСЗВ Вісімнадцятої армії – відкриють вогонь по вихідним районам російських військ.
В ніч на двадцять друге червня в смузі оборони 2 і 4 стрілецьких корпусів 2-ї армії БНА були взяті в полон радянські сапери, які розміновували мінні поля. Вони показали, що наступ призначено на четверту годину ранку, радянські війська вже зайняли вихідне положення для атаки.
До цього терміну залишалося трохи більше, ніж півтори години.
Степан Архипович спостерігав за полем бою з командного пункту стрілецького корпусу БНА.
Командувач білоруської 2-ї загальновійськової армії прийняв рішення провести артилерійську контрпідготовку. Лиш тільки з ПКП отримали повідомлення про масовий зліт з польових аеродромів російської авіації, білоруська артилерія відкрила вогонь. Всього було завдано два удари: п’ятихвилинний вогневий наліт по виявленим вогневим позиціям артилерії противника о другій годині тридцять хвилин і тридцятихвилинний вогневий наліт рівно через годину. Наша артилерія відкрила вогонь уже під час артилерійської і авіаційної підготовки атаки, розпочатої росіянами о третій годині тридцять хвилин.
Російська піхота вийшла в траншеї і тут же потрапила під удар ракетних установок залпового вогню українських і білоруських військ.
Одночасно з артилерійської контрпідготовкою по радянським військам, що приготувалися до удару, відпрацювали наші бомбардувальники і штурмовики. Перший виліт – о третій тридцять. В смузі оборони 2-ї армії БНА мали наступати два танкових корпуса росіян. А що таке танковий корпус РСЧА? За новою організацією, прийнятою в січні сорок четвертого року, танковий корпус росіян мав дванадцять тисяч солдатів і командирів, 207 танків Т-34 і 63 самохідних установки, а також майже сотню гармат польової артилерії. Два танкових корпуси вишикувалися вздовж двох доріг, трьома-чотирма паралельними колонами – танки і транспортні машини з боєприпасами (кожен корпус мав по три боєкомплекти!), цистерни з пальним щільно, один до одного, впритул. Все величезною компактною юрбою зібрано, в яку бомбою влучити зовсім легко, навіть можна не цілитися.
Радянські війська зібрані щільними потужними угрупуваннями: штаби, вузли зв’язку, аеродроми, тисячі тонн боєприпасів завантажених на автомашини, склади знаходяться поблизу передової, колосальні маси військ. Штурмовики і легкі бомбардувальники злітали, бомбили – бомбити було дуже легко, бо ціль нерухома, колони стоять щільненько вздовж доріг. Поверталися, поки підвішують бомби і заправляють літаки, пілоти валяться на траву і засинають. Злітають, бомблять, повертаються, злітають, бомблять, повертаються... Останній виліт о десятій годині вечора, а наступного дня о третій підйом і знову виліт...
Несподіваний масований наліт із важких і середніх артилерійських систем по радянським військам, що приготувалися до наступу, груповий удар бомбардувальників і штурмовиків по скупченню механізованих частин противника, а потім удар установок залпового вогню по танковим полкам прориву і штрафній піхоті, яка піднялася з окопів – все це виявилося для росіян таким несподіваним і неймовірним, що вони в паніці кинулися назад, в обжиті траншеї, де їх зустрічали вогнем загороджувальні загони.
Коли стало остаточно зрозуміло, що радянський наступ захлинувся, командувач повернувся у Вітебськ...



[i] “Аметист” – Повітряний Командний Пункт (ПКП), повітроплавний корабель типу “Топаз” системи дальнього радіолокаційного виявлення “Кристал”. “Топаз” – головний в серії повітроплавних кораблів, прийнятий на озброєння в січні 1942 року. Призначення – виявлення авіаційного нападу. Крім радіолокатора використовувався інфрачервоний пеленгатор і телевізійна оптична станція виявлення повітряних цілей. Тепловий і радіолокаційний пеленгатори дозволяли проводити розвідку наземних цілей. Всього побудовано вісім таких кораблів: “Топаз”, “Аметист”, “Смарагд”, “Рубін”, “Онікс”, “Нефрит”, “Агат”, “Лазурит”.

Profile

stanislavskyi: (Default)
stanislavskyi

April 2017

S M T W T F S
       1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 21st, 2017 10:45 pm
Powered by Dreamwidth Studios