stanislavskyi: (Капець мутанту!)
[personal profile] stanislavskyi

До Варязького моря-5

4

...Полководець, навіть вигравши важке бойовище, ще довго і не один раз – коли, звісно, для таких роздумів можливість є в час безкомпромісної війни з лютим віковічним ворогом країни своєї, – по звивистим шляхам обставин, що складалися на протязі битви, і дій, ним вжитих за цими обставинами, думкою блукає і часто, ніби докір недремного сумління свого, знаходить більш прості і розумні рішення.

Під рівномірний гул моторів повертався у минуле командувач Вісімнадцятої армії, в думці повторював він виграну в Білорусі та на полях Смоленщини битву з розумінням успіху свого.

Білоруська наступальна операція задумувалася, як операція другорядна, а не така грандіозна, як воно трапилося насправді. В Генеральному Штабі вирішили: головний удар – на півдні, на Кубані, в Білорусі на півночі – допоміжний. Головна операція осіннє-зимової кампанії готувалася на Кубані, в степах Ставропілля, в напрямку нафтових полів Майкопа і Грозного, на просторах Північного Кавказу. Ніхто, ні Гетьман, ні Начальник Генерального Штабу генерал-полковник Морозов, ні командувачі фронтів й гадки не мали, що операція “Баторій” вийде за рамки відволікаючої операції, яка передує головній операції війни між Українською Державою і Радянським Союзом. Ніхто з них не чекав від виконавців цієї відволікаючої операції якогось особливого таланту в реалізації задуманих Ставкою Гетьмана і Генеральним Штабом планів. На командні посади були призначені командири, які на той час не були найкращими в армії Української Держави. Успіхи їхні на ниві ратній були відносно невеликі, а у декого так і зовсім неочевидні.

І генерал Даниленко це усвідомлював, отримавши минулого року наказ очолити армію.

Він, генерал Даниленко, успішно зарекомендував себе, як командир моторизованого корпусу в Харківській оборонній і наступальній операціях. В Білгородській оборонній і наступальній операціях він діяв на другорядному напрямі і діяв успішно. Гетьман і начальник Генштабу звернули увагу на перспективного генерала, в другорядній операції на чолі армії його поставили, на головному напрямі діяти доручивши. А між тим в активі у генерала Даниленка не було досвіду проведення успішної армійської наступальної операції. Тим більше, наступальної операції стратегічного масштабу.

Приблизно такий самий досвід полководця був і в інших генералів – командувачів армій Сіверського і Волинського фронтів. Не затьмарювали своїх командувачів і начальники штабів. Якихось перемог, не зважаючи на рік війни, не було у жодного з них. Війна йде вже більше року, а майже на всіх командних посадах – новачки, для яких Білоруська наступальна операція була першою в їхній військовій кар’єрі. Такий кадровий вибір можна було пояснити, – міркував Даниленко, – тільки тим, що Гетьманом і Генштабом операція “Баторій” – битва за Білорусь – не задумувалася, як основна. Тим не менше, саме тут несподівано для всіх трапилася блискуча вікторія.

Трапилася, навіть попри те, що сил і засобів на її виконання виділялося вдвічі менше, ніж для Кубанської стратегічної наступальної операції. Провадив операцію “Калабухов[i]” генерал армії України Тимошенко. Семен Костянтинович в минулому, сорок другому році, зарекомендував себе майстром і стратегічної оборони, і стратегічного наступу. Під його керівництвом провадилися Харківська оборонна операція і контрнаступ під Харковом, літом сорок третього року він координував дії двох українських фронтів в битві за Білгород – Білгородській оборонній і наступальній операціях.

В листопаді сорок третього він готував визволення Кубані. Два українських надпотужних фронти – Південно-Східний і Донський, в який входила Таманська група військ, – перебували під його командуванням. В складі двох фронтів дві танкові армії[ii], чотири ударні, які могутністю від танкових не дуже відрізняються та чотири польові. До польових армій армійські моторизовані корпуси входять, в їхньому складі танкові і механізовані дивізії; ці фронти налічують майже два мільйона солдатів і офіцерів, чотири з половиною тисячі танків, більше трьох тисяч п’ятисот бойових літаків та шістсот гелікоптерів, двадцять чотири тисячі гармат і мінометів, більше тисячі установок залпового вогню.

А для операції “Баторій”, яку провадили три українських фронти: Сіверський, Волинський і Поліський та Північна Група військ[iii], виділялося тільки трохи більше мільйона бійців, дві тисячі танків, три тисячі бойових літаків, трохи більше п’ятисот гелікоптерів та близько п’ятнадцяти тисяч гармат і мінометів, п’ятисот РСЗВ. Тільки одна Вісімнадцята армія мала в своєму складі армійські корпуси, решта армій всіх фронтів та Групи військ в своєму складі таких потужних армійських корпусів не мали, по суті, вони самі були посиленими корпусами, та й з танками і мотопіхотою в цих арміях не густо було.

Операція “Баторій”, тим не менш, розвивалася успішно і закінчилася блискуче. 11 жовтня Вісімнадцята армія одним ударом від Рєчиці розсікла фронт росіян і рушила на Могильов і Жлобин, відсікаючи в Білорусії три радянські фронти. Армія відразу вийшла на оперативний простір і пішла по радянським тилам, захоплюючи і давлячи аеродроми, штаби, вузли зв’язку, склади та госпіталі. В жовтні сорок третього року від одного, хоч і сильного удару фронт росіян в Білорусі розвалився.

В Білорусі було оточене майже мільйонне угрупування радянських військ. Основні сили росіян – західніше від напряму головного удару Сіверського фронту. Удар по незахищеним флангам в Білорусі: українських дивізій вздовж Дніпра на Могильов і потім на Бєшєнковичі і зустрічний удар військ союзників вздовж Західної Двіни на Полоцьк – і в котлі опинилися армії всіх трьох радянських Білоруських фронтів.

Але це ще не все. Удар Вісімнадцятої армії ставив під загрозу Прибалтійський фронт. При виконанні цієї відволікаючої операції зовсім неочікувано для українського Верховного Командування склалася реальна можливість досягнення вирішальної перемоги на всьому північному крилі українсько-радянського фронту. З’єднавшись 18 жовтня в районі Бєшєнковичів з військами союзників, Вісімнадцята армія могла вибирати будь-який напрям, всі шляхи відкриті. Можна вдарити на Смоленськ. Коли Смоленськ захищають, можна його обійти і, не вв’язуючись в бої, ударити в тил Центрального фронту. А можна вдарити на Москву і захопити її, розрубуючи єдиний фронт радянських військ на дві незв’язані між собою частини.

Українській армії доля надавала рідкісний по своїй красі шанс – знищити радянські війська в межиріччі Дніпра і Західної Двіни, одним ударом взяти столицю Радянського Союзу і розрубати навпіл весь фронт, захопивши Московський залізничний вузол. Утворилося кілька напрямків для нищівних ударів по росіянам, а в Білорусі всього тільки одна українська армія – Вісімнадцята – мала у своєму складі рухомі з’єднання. Можливості відкривалися неймовірні, тільки ж сил в українців для їхньої реалізації не було.

Ставка Гетьмана, Генеральний штаб, українські генерали бачили унікальні можливості, які відкривалися перед українськими військами, всю красу ситуації, що склалася. Це була б перемога.

Але тут вступили в дію невмолимі закони війни.

План кампанії не можна радикально змінити після того, коли він розроблений, затверджений і держава та її Збройні Сили приступили до його виконання. Червоні стріли на картах намалювати можна за кілька годин. Але як перекинути в нові райони бойових дій сотні тисяч тонн боєприпасів, пального, продовольства, інших матеріальних засобів (які заздалегідь складували в місцях ймовірних бойових дій), передислокувати резерви? Повторні військові перевезення такого масштабу неможливі просто за визначенням.

Залізниці в основному використовували – особливо на звільнених територіях Білорусі – паровозну тягу. Щоб здійснити планові військові перевезення у відповідності з новим задумом чергової операції, потрібно зосередити на вузлових станціях – причому, саме на тих, в смузі котрих мали завдаватися удари – колосальну кількість вугілля. Щось суттєво змінити в кампанії після завершення перевезень неможливо – спаленого вугілля для паровозів вже немає! А на заготівлю нових запасів піде час і обстановка, сприятлива на даний момент для українських військ, кардинально зміниться.

Іншими словами, після певного моменту держава і її збройні сили стають заручниками власних планів. Як в шахах, складається ситуація своєрідного стратегічного цугцвангу – вимушена послідовність не найкращих оперативних ходів. “...le vin est tire[iv], – примовляв в таких випадках Наполеон, – il faut le boirt!” Хочеш-не-хочеш, а операцію “Калабухов” доводилося проводити.

Планували перелому у війні досягти на Кубані і Ставропіллі, а успіх несподівано вийшов у зовсім іншому місці – на Сіверському фронті в Білорусі. Вимагається якомога швидше перегрупувати в Білорусь – через всю Україну! – стратегічні резерви, матеріально-технічні засоби. У відносно короткий термін можна перекинути авіаційні з’єднання – бомбардувальні і штурмові корпуси та дивізії. Але разом з літаками потрібно організувати перевезення тисячі тонн високооктанового авіаційного бензину – мінімально заправок п’ятнадцять-двадцять, авіаційних засобів ураження сотень і тисяч тонн. Авіаційні дивізії без цього не можуть воювати. На військові перевезення такого масштабу потрібні сотні й тисячі вагонів і два-три місяці часу. А за ці вісім-дванадцять тижнів противник встигне локалізувати досягнутий нашими військами успіх.

18 жовтня 1943 року радянські війська були оточені в Білорусі, а для того, щоб розвинути успіх в напрямку Москви крупних оперативно-стратегічних резервів під рукою у командування Сіверського фронту не виявилося. До радянської столиці – Москви – всього триста кілометрів. Вісімнадцята армія стільки ж пройшла з боями – по болотам! – від Прип’яті до “смоленських воріт” за тиждень. Далі – рівна без особливих перепон місцевість. Якщо армія йтиме з такою ж швидкістю, то до воріт Москви – лише один тиждень.

Але якихось значних оперативних резервів в українського командування тут не було.

Страшну можливість прориву українських військ до Москви бачили і радянські полководці.

Негайно замість розгромлених Білоруських в “смоленських воротах” постав новий фронт, Західний з заступником Сталіна на чолі. Резерви, які мали йти на південь, радянське командування кинуло на Західний напрямок. Росіяни атакували, атакували і атакували українські війська, потрапляли в оточення, гинули тисячами в тих атаках, але вперто намагалися вибити українців та їхніх союзників з “смоленських воріт”. Бойовище в межиріччі Дніпра і Західної Двіни тривало до початку грудня, коли були ліквідовані в “котлах” оточені війська росіян. І тільки в кінці лютого наступного, сорок четвертого, року битва за Смоленськ завершилася нарешті.

Тим часом розвивався наступ на Кубані. Донським фронтом було завдано два удари: перший з Таманського півострова на Новоросійськ і спроба вздовж Туапсинського шосе прорватися до кордонів Грузії; другий від Ростова-на-Дону в напрямку Краснодара і Ставрополя, який росіяни перейменували на Ворошиловськ. В Кубанській битві було знищено радянські 6-ту, 9-ту, 28-му і 57-му загальновійськові армії, сім окремих танкових і кавалерійських корпусів, три десятки стрілецьких дивізій, десятки бригад і полків посилення, росіяни втратили тисячі танків і гармат, величезні стратегічні запаси, сотні тисяч солдатів і командирів були вбито або захоплено в полон. Радянський фронт на півдні було прорвано на величезному просторі. Танки і механізована піхота українців, не зустрічаючи опору, ринули в гігантський прорив у напрямку до Кавказького хребта. Українські війська, вийшовши до Головного Кавказького хребта, широко застосовували тактичні десанти для захоплення гірських перевалів і нафтових промислів. Вже в грудні обіцянка Гетьмана, яку він дав Народним Зборам – парламенту Української Держави – після поразки Кубанського повстання, була виконана – Кубань і Ставропілля були звільнені від російської окупації.

Одночасно з Донським завдав свого удару Південно-Східний фронт від Міллерово на схід, до Сталінграду і Астрахані. В промерзлій на кістку землі радянським солдатам неможливо було піхотною лопаткою швидко звести оборону і українські танки пройшли степом, як розпечений ніж через масло. Так само, як і на Північному Кавказі, широко застосувалися гелікоптерні десанти – аеромобільні частини при підтримці авіації висаджувалися у вузлових точках, займали оборону, а за три-чотири години до них підходили танки і механізована піхота. Розгром росіян був повний, наші війська вийшли на правий берег Волги. В першій декаді листопада завершилися бої за Сталінград, через п’ять днів було взято Астрахань.

Успіх українських військ пояснювався ще й тим, що українцям з перших днів наступу допомагали народи, які населяли цю територію: почалося стихійне повстання терських козаків, козаків Кубані і горських народів: російських комуністів, чекістів, червоноармійців ловили і в більшості випадків убивали. Сотні тисяч радянських бійців добровільно здалися в полон – воювати за комуністів було мало бажаючих. Зате було без ліку тих, хто просив: “Запишіть мене до української армії!” “Як же ти будеш воювати проти свого народу?” – дивувалися наші. “Та я не проти народу, до своєї армії мене запишіть, я проти комуністів воювати буду!” Під конвоєм десятка бійців Національної гвардії йшли тисячні колони радісних полонених в новеньких шинелях: тільки на фронт прибули, так відразу й здавалися, в окопах одяг свій не бруднивши.

Зайняте обороною Москви радянське командування нічим не могло допомогти арміям новоствореного Північно-Кавказького фронту під командуванням маршала Семена Будьонного.

Вихід українських військ до Головного Кавказького хребта означав майже вірний крах комуністичного режиму. Кавказ – це нафта. Падіння Сталінграду і взяття Астрахані означало те саме: нафта з Бакинських промислів йде через Каспійське море до Астрахані і звідти Волгою вгору. Падіння Сталінграду означало не тільки втрату Радянським Союзом одного з центрів танкобудування – Сталінградського танкового заводу, але й те, що нафтову артерію перерізано. Нафта з Баку перестала поступати в центральні райони і під ударами авіації опинився інший нафтовий район – Куйбишев, Казань, Башкирія. Сюди досягали навіть тактичні бомбардувальники. Під їхніми ударами також опинилися й хлібні райони за Волгою.

А стратегічні бомбардувальники Калініна, які й так могли досягти і танковий Уралмаш, і артилерійську Мотовилиху, тепер літали на меншу відстань і брали більше бомб. Під потужні удари бомбардувальних з’єднань Дальньої авіації потрапила промисловість Сибіру і Далекого Сходу.

А в Закавказзі опинилися в оточені війська радянського Закавказького військового округу і армії, які відійшли в Грузію і Азербайджан з Північного Кавказу. Постачання їхнє здійснювалося кораблями Каспійської військової флотилії і транспортними суднами Каспійського пароплавства.

Вже в січні українським флотом була проведена морська десантна операція на чорноморське узбережжя Кавказу. Сформовані в Українській Державі національні вірменські, грузинські і азербайджанські дивізії вступили в бій і до травня сорок четвертого року звільнили свої країни від комуністичної окупації.

Постало питання: а що ж далі? Чи приєднає Українська Держава відвойовані у росіян території, чи буде знайдене якесь інше рішення? Відповіді чекали не тільки українці, але й держави Заходу.

В травні у визволеному Мінську Гетьман України виголосив промову, в якій запевнив, що визволені від російської окупації етнічні українські території після перехідного періоду і проведеного референдуму ввійдуть, коли буде на це воля народу, до складу Української Держави. Павло Скоропадський заявив, що Українська Держава не претендує на землі, де проживають білоруси, росіяни чи інші народи. Вони самі вибиратимуть собі владу і спосіб управління своєї держави. На доказ цього українські війська, які поза межами кордонів України знаходилися, виводилися в другий ешелон і відтепер війна з сталінською Росією, основою Союзу Радянських Соціалістичних республік, велася арміями країн Балтії, Білоруською Народною армією, Добровольчою Російською армією, Російською Визвольною армією і військовими формуваннями, які мали ввійти в Південну федерацію народів Дону, Волги і Північного Кавказу. Українська Держава нікому не буде нав’язувати свою волю, заявив Гетман Скоропадський. Право народів на самовизначення невід’ємне, сказав він, але воно накладає обов’язок самому виборювати і захищати свій вибір...

...Те, що ні Сталін, ні його воєначальники не змиряться з поразкою на Кавказі, було зрозуміло з самого початку. Однак Червона армія в Білорусі і на Північному Кавказі продемонструвала, що воювати за комуністів не буде і тому першочерговим для кремлівських людожерів стало завдання привести будь-яким чином червоноармійську масу до покори і знову примусити поневолені росіянами народи проливати на полях бойовищ свою кров і кров противника за людоїдську комуністичну владу.

Для цього наказом 227 в Діючій армії створювалися загороджувальні загони і вводилися штрафні роти і батальйони. Частини переформовувалися і комплектувалися так, щоб солдати в них не були знайомі між собою в мирному житті, по можливості, не було навіть двох призваних з одного населеного пункту; підрозділи густо розбавлялися призваними з Середньої Азії, бурятами, евенками, тунгусами та іншими корінними жителями Сибіру та Далекого Сходу. Часто бійці в підрозділі знали мінімум російських слів: “вперед”, “в атаку”, “стій”, ще кілька, і не всі молодші командири вміли спілкуватися російською мовою.

Крім того, переконавшись в боях, що українська зброя переважає радянську: танки, літаки, стрілецьке озброєння, в Червоній армії з кінця сорок третього року приймалися на озброєння нові зразки бойової техніки, яка могла б на рівних боротися з українськими танками, бомбардувальниками, винищувачами.

В сорок третьому році був прийнятий на озброєння проміжний набій для ручних кулеметів та автоматичних і самозарядних карабінів. Радянська піхота отримала замість самозарядних гвинтівок Токарєва і Симонова, створених під потужний набій трилінійної гвинтівки, і пістолетів-кулеметів Дегтярьова, Шпагіна, Судаєва під пістолетний набій, стрілецьку зброю під новий проміжний набій: автомати і самозарядні карабіни Симонова і ручні кулемети Дегтярьова. Станкові кулемети “максим”, які відвоювали в Росії Велику і Громадянські війни, замінювалися на станкові кулемети Горюнова і на ротні кулемети Дегтярьова.

Танкова промисловість з грудня сорок третього почала випуск “тридцятьчетвірок” з гарматами калібром вісімдесят п’ять міліметрів, нових важких танків серії “Йосип Сталін” з новими надпотужними гарматами калібром сто сім і сто двадцять два міліметри.

Протитанкова артилерія озброювалася гарматами калібром вісімдесят п’ять і сто міліметрів, самохідними установками СУ-100 і ІСУ-122, здатними боротися з українськими танками “Молот” і Т-44. виробництво танків, гармат, мінометів у сталінському СРСР зросло більш, ніж у два рази, бойових літаків – більш ніж в півтора, абсолютну частину промислових ресурсів радянський уряд направляв у військову промисловість, були мобілізовані нові контингенти для зміцнення пошарпаних армій на фронті.

Улітку сорок четвертого року радянське військо становило ще досить могутню силу, здатну витримати тривалу, напружену боротьбу, а військове та політичне керівництво Радянського Союзу, підкоряючись шаленій волі комуністичного вождя Сталіна, прагнуло взяти реванш за осінній розгром сорок третього року в Білорусі і на Північному Кавказі.

Ставало очевидним, що в Кремлі не збиралися відмовлятися від ідеї Світової революції та плекали надії повернути знову під свою владу втрачені в боях з українцями території...




{C}[i]{C} “Калабухов” – кодова назва стратегічної наступальної операції по звільненню Кубані і Ставропілля з виходом до нафтових районів Північного Кавказу та Закавказьких республік.

{C}[ii]{C} танкова армія зразка 1943 року налічувала дві танкові дивізії (до 8800 солдатів і офіцерів, 315 танків Т-44, 72 САУ, 96 гармат польової артилерії, 150 бронетранспортерів, 1200 автомобілів кожна) і дві мотопіхотні дивізії (до 9600 солдатів і офіцерів, 187 танків Т-44, 48 САУ, 300 гармат і мінометів, 195 бронетранспортерів, 1350 автомобілів кожна) і окремі армійські частини.

{C}[iii]{C} Північна Група військ – війська союзників Української Держави у війні з СРСР. До Північної Групи військ входили Естонська, Латвійська і Латиська національні армії (кожна мала по дві піхотні дивізії, по суті, це були піхотні корпуси), Російська Визвольна армія у складі трьох стрілецьких дивізій і двох танкових бригад, Російська Добровольча армія Республіки Грумант. Всього 13 стрілецьких (піхотних) дивізій, три танкові бригади і шість танкових батальйонів, вісім авіаційних полків, 416 танків, 3922 гармати і міномета, 117 РСЗВ.

{C}[iv]{C} ...le vin est tire, il faut le boirt! – вино відкупорене, його потрібно пити! Вислів приписують Наполеону.



Profile

stanislavskyi: (Default)
stanislavskyi

April 2017

S M T W T F S
       1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 11:49 pm
Powered by Dreamwidth Studios